Або — війна, або - футбол
ЗІзнатися, перша, а тому значною мірою емоційна, реакція: яка ж вона дріб’язкова оця проблема - показувати чи не показувати по українському ТБ футбол з Росії!
Ми маємо з Росією незрівнянно глибші невирішені питання. Росія загарбала шмат нашої землі, в окупацію потрапили мільйони наших громадян, наш закон каже, що Росія агресор, практично кожного дня на українсько-російському фронті гинуть або зазнають важких поранень наші солдати, а дипломатичні відносини з агресором не розірвані, Договір про дружбу, брутально порушений Росією, не денонсований, в Україні вільно перебувають не лише російські дипломати, а й маса інших державних і “громадських” організацій на кшталт Росспівробітництва, не кажучи вже про масу звичайних громадян РФ. Торгівля з Росією не припинена, навіть візовий режим не запроваджений. Що таке на цьому фоні трансляція “Інтером” та НТН матчів чемпіонату світу (не чемпіонату Росії!) з футболу? Безумовно, дріб’язок.
Але футбол, та ще й світовий фінал — річ суперпопулярна в Україні, тому емоцій навколо цього дріб’язку буде чимало. Та вже є. Проект постанови про заборону телетрансляції в Україні ЧС-2018 схвалив парламентський комітет з питань свободи слова та інформаційної політики. Але Верховна Рада у порядок денний розгляд цієї постанови не включила, тобто, по суті, ухилилася і від обговорення, і від голосування. Зрозуміло, надто багато вболівальників-виборців будуть незадоволені. А патріоти, навпаки, будуть незадоволені дозволом трансляції. У таких ситуаціях Верховна Рада зазвичай уникає конкретних рішень. На жаль, для більшості народних депутатів, як для істинних політиків, питання виборів, тобто питання бути чи не бути їм при владі, переважає будь-які інші, навіть такі, як питання війни і миру.
У соціальних мережах ухилятися від рішення (в сенсі висловлення позиції) ніхто не буде, а тому суперечки щодо доцільності та виправданості заборони будуть запеклими. Народний депутат і журналіст Сергій Лещенко категорично (і емоційно) не згоден з рішенням парламентського комітету, йому вже не менш категорично (і емоційно) відповіла журналіст Марина Данилюк-Ярмолаєва. Тож пристрасті блогерів вже закипіли. Утім, раніше чи пізніше вони закінчаться, хоча б із закінченням чемпіонату, і всі, звісно, залишаться при своїй думці, ніхто нікого не переконає. Так закінчуються 99% усіх дискусій-суперечок.
Залишаться вже згадувані важливіші проблеми війни з Росією. І найперша з них — проблема визначеності. Війна йде, але українське суспільство загалом цього не усвідомлює. Зауважимо, що йдеться не про те, правильна ця війна з нашого боку чи не правильна, брати нам росіяни чи не брати, відвойовувати Донбас і Крим силою чи йти іншим шляхом. У цих та подібних питаннях повного консенсусу ніколи й ніде не буває. Люди не хочуть воювати, не хочуть ризикувати життям, це прояв інстинкту самозбереження, який безглуздо заперечувати.
Йдеться про інше загальне усвідомлення: Україна веде збройну боротьбу з Росією, і, оскільки ворог дуже сильний і його мета — знищення державності України, ця війна вимагає від України максимального напруження сил. Усвідомлення це приходить від чіткого проголошення війни (не обов’язково формального, але такого, що зрозуміє суспільство) державою. Держава мусить сказати своїм громадянам: ми воюємо і задля перемоги вимагаємо від вас жертв. Зрозуміло, державні службовці мають першими показати приклад жертовності, щоб мати моральне право вимагати жертовності від інших. А вже потім кожний громадянин обирає, чи воювати йому, ризикуючи життям, здоров’ям, добробутом, чи втекти з цієї війни, ризикуючи бути покараним за дезертирство. Образно кажучи, поки кожен громадянин України не буде поставлений перед цим жорстким вибором, нам не бачити перемоги у війні з Росією.
Така війна, як наша з Росією, не виграється добровольцями. Честь їм та слава, але перемогти Росію зможуть лише українці, мобілізовані на цю війну державою і без їхньої на це згоди. Давно і не нами справедливо сказано, що нещасна та держава, яку захищають лише добровольці.
Очевидно, що усвідомлення українцями війни з Росією через чітку позицію держави, одразу зніме усі проблеми на кшталт транслювати чи не транслювати футбол з Росії. Такого питання просто не виникло б! Звичайно, не транслювати! Звичайно, до Росії їхати не можна! І тому, що це допомога ворогу, і тому, що за це держава Україна покарає! Який в біса футбол, коли йде війна не на життя, а на смерть!? От і все, проблема вирішена.
На жаль, до такої чіткості та простоти нам ще неблизько! Поки що ми тільки до неї йдемо, тому й витрачаємо час і емоції на дріб’язок.
Юрій Сандул. Київ
Малюнки: Андрій Єрмоленко
