Концтабір для українців: як вони виживали, бунтували й вірили

Концтабір для українців: як вони виживали, бунтували й вірили

2776
Ukrinform
Враження з відкриття в центрі Києва виставки, присвяченої ролі українців у Другій світовій війні

Під час представлення виставки «Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори», яка відкрилася біля Головної пошти сьогодні, ми довго сперечалися з авторами. Чи варто виокремлювати українців із майже сформованого радянського етносу, чи буде це правильно – говорити окремо про їхні перемоги та здобутки. 

Але автори були непохитні та переконливі. 

«Пошук людських історій, саме вихідців з України – це новий формат дослідження Другої світової війни. Полонені червоноармійці, примусові робітники, українські націоналісти, духовенство, жінки й навіть діти – таким був український контингент концтаборів. За колючим дротом опинялися й інші мешканці України: євреї, кримські татари, роми. І кожній із цих спільнот нацизм готував свою долю. Віднайти ці історії – це віддати їм шану, – коментує один із авторів виставки, історик Центру досліджень визвольного руху Ігор Бігун. – Більше того, ми колись почули від північного сусіда, що Росія й без України виграла б Другу світову війну. Це – незважаючи на ті від 8 до 10 мільйонів жертв, які Україна поклала на вівтар перемоги. Ми просто хотіли показати – якими були вихідці з України і як вони виживали та вигравали».

І в принципі, авторам із Центру дослідження визвольного руху це вдалося. Які найцікавіші експонати виставки і що вони розкажуть про українців в концтаборах? 

Виставка – це групи великих якісно зроблених архівних чорно-білих фото на стендах й історії, добре викладені пронизливі історії. Одна група – про націоналістів у таборах, інша – про жінок, третя – про євреїв, четверта – про червоноармійців. У принципі, фірмовий стиль Центру визвольного руху – показати Історію через історію кожної людини. І ось у таких деталях розкриваються деталі війни, про які ми зовсім не знали.  

БАНДЕРА-ГРУП З АУШВІЦУ

Перші стенди розповідають коротко – коли і як створювалися концтабори та про табірний побут.

- Жителів концтаборів позначали биркою з надписом R (малося на увазі – вихідні з Радянського Союзу) або P (вихідці з Польщі) – робить мені передпоказ член команди Центру визвольного руху Володимир Бірчак, – Група українських націоналістів в Аушвиці – Бандера-груп, яка добилася, щоб їх позначали як українців. Її керівником був Микола Климишин. Він створив організацію, назвемо так, тихої допомоги. Ця організація спочатку допомагала націоналістам, а потім всім українцям, які прибували етапом до табору, запитуючи – чи потрібний одяг, чи мають що їсти. Це називалося «зорганізувати», наприклад – теплий светр, або зорганізувати кілька буханок хліба. Викручувалися. Ті, хто працював на складі чи на кухні, фактично крали у злочинців, які їх утримували.

ПРО ВІРУ ФРАНКО ТА ДАРІЮ ГНАТКІВСЬКУ

Біля стенду, який розповідає про жінок, стоїть Олеся Ісаюк, історик того ж Центру дослідження визвольного руху.

З одного з експонатів на мене дивиться літня жінка з величезними очима.

– Ця експозиція зроблена по матеріалах справи про онуку Франка Віру, – каже вона, – Її траєкторія по таборах була така. Тюрма на Лонцького – концтабір Равенсбрюк (ув'язнена німцями) – потім сім років у ГУЛАГу (як німецька шпигунка). Збереглася її справа в галузевому архіві СБУ, є фото меморіальні пані Віри у Львівському музеї Франка. В ГУЛАГу, де вона провела сім років, їй «пощастило» – за концтабірними мірками. Там вона зустріла свою знайому пані Тарнавську, яка прилаштувала її на роботу в табірний медпункт. Вірі не загрожувало виснаження. Але одного разу її там наздогнала доля з німецького концтабору. До неї прийшла в медпункт полонена німкеня, а в процесі огляду з'ясувалося, що та сама німкеня була наглядачем у тому самому бараці Равенсбрюк, де сиділа Віра Франко. Обидві жінки тепер були в однаковому становищі. Взагалі, були окремі випадки, коли жінка являла собою інтерес, як родичка когось високопоставленого чи найактивніша діячка антинацистського спротиву, як наприклад член ОУН Дарія Гнатківська, ось вона поруч.

Поруч висить фото ще однієї красуні-націоналістки.

Олеся розповідає – жінок у таборах намагалися просто вимучити. Деколи їм давали абсолютно безглузді роботи, їх, наприклад, примушували возити каміння тачками, висипати у певному місці, потім знову засипати і везти. Слабких дітей одразу відправляли в газову камеру, як непрацездатних. Діти, яким удалося вціліти – 14-16 років – вони могли працювати з дорослим. Ще менші діти потрапляли в так званий дитячий будинок, де над ними ставили медичні експерименти. 

Поруч – ще стенди з невідомими широкому загалу жінками, але фантастичними історіями, до яких неможливо дотягнутися навіть Голівуду. Як мама знайшла свою втрачену через концтабір дитину після війни на вулиці. Як чужих дітей в'язні переховували від смерті в бараках і намагалися зайти до них увечері розказати казку. Це історія про добро. Але вона – про те, як проживали найстрашніші дні свого життя вихідці з України, які або повернулися до України, або емігрували і все життя їй допомагали.

БУНТИ ТА ПІДПІЛЛЯ В ТАБОРАХ

Про стенд із військовополоненими розповідав мені ще один член команди Ігор Бігун. Це, напевно, найменш відома сторінка війни – бунти там, де вони неможливі, де ти начебто приречений. 

- В таборах перебували військовополонені, комуністи, або соціал-демократи німецьких партій, які відбували покарання ще з довоєнних часів, – і вони створювали інтернаціональні комітети. Ліві, соціал-демократи, анархісти були основними противниками Гітлера й «жителями» концтаборів. Потім додалися роми, потім асоціальні елементи, повії, представники кримінального світу. А після Кришталевої ночі туди привозили євреїв, – розповідає Ігор, – З початком війни туди почали кидати військовополонених, членів групи опору європейських країн, остарбайтерів. У концтаборах люди зближувалися й виникали організації, які займалися допомогою, або готували спільні повстання. Наприклад, було повстання в таборі знищення Собібор, яке очолив український єврей Аркадій Вайспапір, котрий помер у Києві в цьому році. Було повстання в блоці смерті у концтаборі Маутхаузен, куди привозили українців, які втікали з інших таборів. Це була смертна кара: там утримувалися смертники, які мусять померти. Там відбувся бунт, серед організаторів якого був українець Володимир Шапетя, там було п'ять вихідців з України – капітани, старший лейтенант.

Ці розповіді супроводжують фото героїв на стендах. 

Один із останніх стендів стосувався українських євреїв. Тут є фото та історія Давида Будника. Щоб приховати сліди злочинів у Бабиному Яру, німці арештували групу євреїв, які мали відкопувати людей та спалювати трупи у печах. У кишенях одягу розстріляних людей в'язні шукали ключі, сподіваючись, що якийсь із ключів підійде до землянки, де їх закривали. І одного разу вони знайшли ключі, відкрили землянку, зліквідували охорону. І таким чином вони стали лише п'ятнадцятьма із семиста євреїв, яких примусили займатися роботами зі спалювання розстріляних раніше, – й котрі змогли врятуватися. 

*   *   *

Біля величезних стендів стоять десятки людей, які роздивляються фото. Напевно, це була влучна та вчасна ідея – показати таку Україну, яка боролася, виживала й зберігала людське обличчя навіть у концтаборах. Подумала ще таке: ветеранів на святкуванні Дня Перемоги – щоразу все менше. Але на цих плакатах – ті, хто жив або донедавна жили тут поруч із нами. Це робить перемогу особливо своєю. 

Лана Самохвалова, Оксана Климончук. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>