31 березня. Пам’ятні дати

Театр виник із акторських труп «Молодого театру» та «Кийдрамте» (Київський драматичний театр), засновником яких теж був Лесь Курбас. Назва театру походить від найменування першого весняного місяця – березня. До 1926 року театр працював у різних приміщеннях Києва (на Хрещатику № 29, у приміщенні нинішніх театрів ім. Лесі Українки та Івана Франка), а в 1926 році його було переведено в Харків. Курбасу вдалося зробити майже нереальну річ – у вкрай бідних умовах, адже в країні була повоєнна розруха, організувати величезну організацію, в якій майже безкоштовно працювали сотні молодих романтиків – акторів, режисерів, композиторів, техніків сцени, майстрів декорацій, художників. Усі вони були учнями, або просто прихильниками Курбаса. Загалом діяло 6 майстерень «Березоля». У 20-30-х роках курбасівський «Березіль» був для України чимось набагато більшим, аніж звичайний театр. Він був не тільки мистецьким центром, але й дослідно-експериментальним, культурно-громадським осереддям усього українського культурного руху тієї доби. За 15 років своєї активної діяльності Курбас устиг стільки, на що в інших народів йшли століття, й чим займалося не одне покоління митців. По-перше, він європеїзував український театр, розвернувши його з виключно етнографічного напрямку в бік світового театрального мистецтва, а по-друге, він почав ставити нову українську драму – п’єси Миколи Куліша, Майкла Йогансена, Миколи Хвильового. Крім того, Курбас виховав цілу плеяду нових українських акторів, серед яких Йосип Гірняк, Амвросій Бучма, Данило Антонович, Мар’ян Крушельницький, Іван Мар’яненко, Валентина Чистякова, Лесь Сердюк та багато-багато інших, яких згодом називали «пташенятами з курбасівського гнізда». У зловісному голодоморному 1933 році, після прем’єри Кулішевої «Маклени Ґраси» «Березіль» заборонили, перейменували на театр Шевченка, а Леся Курбаса, як «ворога народу» і «буржуазного націоналіста», разом з багатьма іншими митцями арештували. Спочатку відправили в московську тюрму НКВС, потім на будівництво Біломорканалу, а в листопаді 1937 році розстріляли у карельському Сандармоху. Репресіям з боку радянської влади піддавалися майже всі «березольці».

Події дня:

31 березня 1889 року, в Парижі було офіційно відкрито Ейфелеву вежу, яка слугувала аркою під час Всесвітньої виставки 1889 року. Зведення вежі тривало два роки і два місяці, а коштувала споруда близько п’яти мільйонів франків (проект окупився швидко – за півтора роки). Її вага склала 7300 т., висота – 300 м. Вежа ще не була закінчена, коли в лютому 1887 року в газеті «Le Temps» з’явився «Протест проти вежі мсьє Ейфеля», підписаний Шарлем Гуно, Гі де Мопассаном, Александром Дюма-молодшим, Ернестом Мессоньє, Шарлем Гарньє та іншими видатними представниками культури Франції. Звичайно, пани з вишуканим смаком засудили «цей трагічний вуличний ліхтар», «…цей нікчемний скелет», «цю високу і худющу піраміду із залізних східців, цей гігантський незграбний скелет,… курйозну тонку фабричну трубу». Нині мало хто уявляє собі Францію і Париж без Ейфелевої вежі. До речі, вежу щороку відвідують понад 7 млн туристів, що робить її найвідвідуванішим туристичним об’єктом у світі.

Ювілеї дня:

145 років від дня народження Миколи Івановича Міхновського (1873-1924), українського громадського і політичного діяча, юриста, публіциста. Ідеолог державної незалежності України, засновник і перший ідеолог українського націоналізму. Міхновський першим у Наддніпрянщині поставив питання про політичну незалежність України, яке з того часу інтенсивно обговорювалось у середовищі української інтелігенції, стаючи антитезою домінуючої драгоманівської концепції. Вся його творчість була спрямована на пробудження національної свідомості українців. Програмами Міхновського 1900-1906 рр. передбачалося створення самостійної Української держави: «однієї, єдиної, неподільної, самостійної, вільної, демократичної України – «робочих людей» – від гір Карпатських аж до Кавказьких». Йшлося про постання президентської республіки, надання соціальних гарантій для широких верств населення, передачу землі у власність селян та ін. У період Центральної Ради і Директорії УНР був рішуче налаштований на радикальні заходи по створенню самостійної держави з опорою на військову силу, щоб припинити наростання анархії, стабілізувати економічну й політичну ситуацію в країні, що не було сприйнято керівництвом УНР. В останні роки свого життя Микола Міхновський важко хворів, мешкав спочатку на Полтавщині, згодом подався до Новоросійська; спробував разом із денікінськими військами евакуюватись морем, але йому відмовили, мотивуючи тим, що він – «відомий непримиренний ворог Росії». (Білі від червоних щодо свого ставлення до українців не відрізнялись: і для тих, і для інших існували лише «малороси», які про власну державу, звісна річ, і мріяти не сміли, натомість повинні були в усьому коритися «старшому» братові.). Після того Міхновський два роки мешкав у станиці Полтавській на Кубані. У 1924 році повернувся до Києва, де був арештований ДПУ, допитаний, але невдовзі випущений на волю. На той час в Україні вже два роки порядкувала нова радянська влада. Міхновському, віддавшому понад 30 років боротьбі за незалежність України, було боляче спостерігати за тим, що відбувається навкруги. Нова дійсність справляла на нього гнітюче враження. 3 травня 1924 року його знайшли повішеним у садку. Багато хто думав, що це справа рук ДПУ, але син Володимира Шемети (відомий громадський діяч, саме в його садку сталася трагедія) згадував, що батько в кишені покійного знайшов записку наступного змісту: «Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам’ятає. Ваш Микола». Сергій Шемет (брат Володимира Шемета) про Міхновського сказав наступне: «Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в іншій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а серед нашої інтелігенції запалилися цим вогнем лише одиниці. Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуттям. Малесеньку любов до пісень і вишиванок він розпалив у полум’я великої любові до України».

72 роки від дня народження Олексія Логвиненка (1946–2016), відомого українського перекладача з німецької та англійської мов. Завдяки Олексі Логвиненку українці мали змогу читати рідною мовою твори Генріха Белля і Германа Гессе, Фрідріха Дюрренматта і Франца Кафки, Еліаса Канетті та Роберта Музіля, Ґюнтера Ґрасса, Макса Фріша, Джерома Дейвіда Селінджера, Вальтера Скотта, Герберта Веллса та багатьох інших знаних, або й не дуже, письменників. Його перекладацький доробок складається з понад 40 романів і повістей. Родом Олекса Логвиненко з Черкащини. Випускник факультету іноземних мов університету ім. Т.Г. Шевченка. Працював у різних видавництвах, редакції журналу «Всесвіт». У 1993-1998 роках був одним із засновників і виконавчим директором видавництва «Основи». Останньою великою перекладацькою працею майстра став епохальний роман Германа Броха «Смерть Вергілія». Олекса Логвиненко пішов із життя на початку січня цього року, декілька місяців не доживши до свого 70-річчя. Він є лауреатом літературної премії імені Миколи Лукаша (1993), лауреатом літературної премії Відомства Федерального канцлера Республіки Австрія (2003), лауреатом премії імені Максима Рильського за високохудожні переклади творів зарубіжних авторів (2006).

75 років від дня народження Крістофера Вокена (1943), американського актора, одного з найактивніших голлівудських акторів свого покоління. За всю свою кар'єру актор знявся в понад 100 фільмах. Загалом фільми за його участю зібрали в американському прокаті понад 1,8 мільярда доларів. Крістофер Вокен майже ніколи не відмовляється від пропонованих йому ролей, дивлячись на кожну, як на новий досвід. Грає переважно ролі другого плану, але завдяки характерній зовнішності та акторській майстерності вони ніколи не залишаються не поміченими – тим більше, що амплуа Вокена – це персонажі напівбожевільні, садисти і психопати. Знімався у фільмах «Енні Холл», «Мертва зона», «Мисливці на оленів» (1978; «Оскар» за роль другого плану), «Король Нью-Йорка», «Макбейн», «Бетмен повертається», «Герой-одинак», «Справжнє кохання», «Пророцтво», «Сонна Лощина», «Спіймай мене, якщо зможеш» (2003, премія BAFTA) та ін.

Роковини смерті:

291 рік з дня смерті Ісаака Ньютона (1643-1727), англійського фізика і математика, одного з основоположників сучасного природознавства, члена Лондонського королівського товариства і його президент (1703). Сформулював основні закони класичної механіки, відкрив закон всесвітнього тяжіння, закон розпаду білого світла на монохроматичні складові, розробив (незалежно від Лейбніца) диференціальне та інтегральне числення. Вершиною наукової творчості Ньютона є його праця «Математичні начала натуральної філософії» (1687), в якій узагальнено дослідження попередників і його власні в галузі астрономії й фізики. Як згадував секретар Ньютона, деякі вчені, отримавши примірник «Начал» і перегорнувши його сторінки, понуро зауважили, що потрібно принаймні років сім навчатися, аби щось зрозуміти у цій книзі. Значення ньютонівських відкриттів для подальшого розвитку науки важко собі й уявити. За словами Альберта Ейнштейна, «Ньютон був першим, хто намагався сформулювати елементарні закони, які визначають тимчасовий хід широкого класу процесів у природі з високим ступенем повноти і точності». Інший відомий фізик зауважив, що «…Ньютон примусив фізику мислити по-своєму, «класично», як ми висловлюємося зараз… Можна стверджувати, що на всій фізиці лежав індивідуальний відбиток його думки; без Ньютона наука розвивалася б інакше». Але був у житті великого вченого, котрий присвятив науці все своє життя, один цікавий епізод, пов’язаний з політичною діяльністю. В 1688 році після приходу до влади Вільгельма Оранського в Англії було обрано парламент, депутатом якого став Ньютон. Деякі біографи Ньютона вважають його парламентську діяльність випадковим епізодом, посилаючись на те, що він ні разу не виступив публічно на засіданнях парламенту. Існує анекдот, що єдиним виступом Ньютона було звернення до служителя: «Зачиніть вікно – дме». Помер видатний учений на 85 році життя. За наказом короля його урочисто поховали у Вестмінстерському абатстві.