«Люди війну в Донецьк не кликали…»
Початок березня є знаковим періодом для нашої держави – це дні громадянського спротиву Донбасу російській окупації. У березні 2014 року на центральній площі Донецька зібралася величезна кількість донеччан-патріотів, які сміливо й відкрито вийшли на підтримку єдності України.
Цей проукраїнський мітинг був одним із багатьох, які відбувалися до і після 5 березня 2014 року на Донеччині й Луганщині. Однак саме 5 березня він був найчисельнішим. З нагоди Дня громадянського спротиву Донбасу Укрінформ публікує спогади свідків тих подій на сході України у 2014 році та їхню спробу дати відповідь на питання "а що далі?".
«ЦІ ДВІ ДІВЧИНИ – СТАЛИ ГОЛОСОМ ДОНЕЦЬКОГО МАЙДАНУ»
Олег Саакян, політолог
- 4 роки тому цей день для мене особисто почався з того, що я побачив на шпальті New York Times згадку про Донецьк. І там заголовок містив формулювання "antirussian protesters". Вже тоді всі чітко розуміли, що відбувається. У Донецьку від початку Євромайдану в Києві так само стояв Євромайдан. Але він збирав кількасот людей у свої піки.
4 березня зібралось, за різними оцінками, від 2,5 до трьох тисяч людей на Соборній площі в центрі міста – і це була абсолютно стихійна акція. Катерина Кострова і Діана Берг – це дві дівчини, які фактично стали тим своєрідним голосом донецького суспільства, і цей голос першим заволав про те, що ми втрачаємо власне місто, ми втрачаємо власну країну. Чесно скажу, мені як людині, яка була на Майдані у Києві, як людині, яка вивчала на той момент політологію в ДНУ, мені б не вистачило сміливості взяти на себе таку відповідальність і покликати людей вийти – були зрозумілими всі ризики цієї ситуації.
Ці дві дівчини змогли, вони кинули заклик, і менш ніж за добу – Донецьк вийшов. Цікавинка полягає в тому, що на той момент узагалі ніхто не сподівався, що таке можливо. Навіть якщо взяти те, як люди збиралися: ще за 15 хвилин до акції на площі майже нікого не було, люди збиралися маленькими купками навколо площі за 100-200 метрів і кружляли. І тільки після того, як вони побачили, що український патріот – це не хтось там із шароварами у рюкзаку, якийсь маргінал, а це їхній сусід, це чийсь кум, це викладач університету, це ректор університету, це керівник із підприємства або просто знайомий, якого вони бачили в магазині поруч – тоді всі зрозуміли, що можна виходити за щось позитивне.
Якщо навіть прибрати прапори, прибрати звук і так далі, все одно було видно: де – одні акції, а де – інші. По обличчях людей. Бо тоді ще виходили з надією, що все ще можна змінити мирно. Донецьк дійсно виходив прокричати про те, що тут немає голосів за Путіна, тут немає сепаратизму, про який на сході України 20 років взагалі ніхто не знав. Що тут є проукраїнська частина населення і що тут є патріоти, які готові були боронити своє місто.
Потім було 5 березня – і було10 тисяч учасників акції.
І далі теж – всі виходили, хоч і було розуміння, що в місті вже повно російської агентури, є так звані "туристи", завезені з суміжних областей російських. Навіть тоді знаходили можливості. Наприклад, в одному з торговельних центрів Донецька – зібратися і заспівати гімн України. Там, де є камери, там, де є можливість зібрати під дахом людей, там, де не буде несподіваної атаки, де можна було б хоч якось спрогнозувати ситуацію.
Я думаю, що всі ці дані та факти потрібно збирати, потрібно оприлюднювати. У спротиву є обличчя, є дати, є жертви, на жаль.
Які висновки? Російські найманці, російські війська приходять не туди, де є референдум. Вони референдум проводять вже після того, як прийшли. І це те, на чому ми сьогодні маємо акцентувати увагу, тому що, на жаль, дуже багато людей сприймають все так, що хтось когось кудись кличе.
Якщо ми беремо вже на сьогодні окуповані території – там досі зберігається проукраїнська частина населення – незважаючи на пропаганду, на присутність російських військ, на адміністративну та політичну вертикаль.
Все одно там є люди, які душею та серцем за Україну. Там є ще більша частина людей, які піддалися пропаганді. І найстрашніше, що пропаганда не вбиває людину. Пропаганда вбиває людину в людині. Але це наші громадяни, наші співвітчизники. І багато в чому наша з вами відповідальність – і держави, і громадянського суспільства – в тому, щоб цих людей реінтегрувати.
«ТРЕБА КИНУТИ ЛЮДЯМ ДОНБАСУ «РЯТУВАЛЬНИЙ КРУГ»
Олексій Мацука, головний редактор "Новости Донбасса"
- Я думаю, що варто згадати про роль журналістів, які висвітлювали ті події на початку так званої "Русской весны". І наша редакція стала однією з перших, хто потерпав із боку самопроголошеної "влади" Донецька. І також ті журналісти, які працюють сьогодні там, вони виконують героїчні функції – збираючи, документуючи, описуючи те, що сьогодні відбувається на непідконтрольній території. І важливо також зазначити роль тих проектів, які створювалися з інформування громадян під час саме березневих подій 2014 року, коли журналісти самоорганізовувались і робили прямі трансляції та стріми.
Протягом 4 років ми проводимо "Донбас Медіа Форум", під час якого постійно проговорюємо цю роль, стандарти, етику, неприпустимість використання мови ворожнечі та як журналісти можуть бути ефективні в процесі побудови миру в суспільстві.
Можна нескінченно згадувати те, що було в минулому, але ж ще один наш обов'язок – думати, як бути далі, як налагодити мости з населенням непідконтрольних територій, як доводити, що Україна дійсно ефективна країна, як нам показувати це людям, які залишаються зневіреними, впевненими у тому, що їх покинули просто один на один із терористичними угруповуваннями.
Ще одне завдання – це те, що в Україні 60% населення вважають, що мешканці непідконтрольних територій сьогодні є заручниками ситуації. Якщо ми так вважаємо, то треба вишукувати певні механізми, які врятують людей там. Ми маємо кинути «рятувальний круг».
«ВИ НЕ МОЖЕТЕ СВЯТКУВАТИ ПЕРЕМОГУ, КОЛИ НА ДОНБАСІ ВІЙНА»
Тетяна Дурнєва, політолог
- Я дуже позитивно пам'ятаю останній проукраїнський мітинг, який пройшов без жертв – це 17 квітня. Цей мітинг тоді всіх надихнув, але всі на нього йшли, прощаючись із рідними й дітьми. І туди ми запрошували всіх політиків, ми розіслали офіційні листи всім головам фракцій, всім народним депутатам, всім органам державної влади з проханням звернути увагу на Донецьк.
Я пам'ятаю, що в квітні я була в Києві, була зустріч активістів громадянського суспільства після подій Євромайдану, і всі були в піднесеному настрої й говорили: як ми зараз будемо класно жити. І я була єдина, хто тоді сказав: "Але люди, в нас іде війна. Ви не можете жити тут, радіючи, святкуючи перемогу, коли в частині нашої країни є окупований Крим і є справжня війна на Донбасі». І, на жаль, на мій погляд, недостатньо був почутим цей заклик допомоги, не спрацювали органи влади.
Треба чесно визнавати, що не люди в Донецьку покликали війну, а всі не почули і не побачили війну, яка зайшла в Донецьк.
Так, нам треба пам'ятати минуле, і ми це робимо. Щороку ми згадуємо ці дні, згадуємо про людей, які вже не з нами. Згадуючи минуле, ми маємо розуміти – що ми бачимо у майбутньому. Треба побудувати той міст між минулим і омріяним майбутнім. І тому добре, що зараз ми показуємо, що відбувалось тоді у Донецьку.
І треба говорити про ті речі, які називаються перехідним правосуддям. Ми не можемо за старими нормами і правилами жити. Ми мусимо виробити на якийсь період часу правила, за якими ми будемо карати винних у воєнних злочинах, у злочинах проти людяності. Наше завдання – не просто вказати, хто винен, а й послати на непідконтрольну територію повідомлення людям – що ми будемо робити, коли Україна поверне свій контроль, якими будуть наші перші кроки. Цього наразі ніхто не знає, а незнання породжує страхи.
«МИ ЩЕ НЕ ЗНАЛИ, ЩО ВЛАДА І МІЛІЦІЯ – ВЖЕ НА ТОМУ БОЦІ»
Ігор Козловський, український учений-релігієзнавець, колишній заручник бойовиків в ОРДО
- Ми всі пам'ятаємо 4 і 5 березня. Виходили ми як на свято, певною мірою саме так ми себе відчували. Люди на ці акції йшли з дітьми, ми ще не знали, що всі органи влади, міліція – вони вже були на тому боці. Вони нас "здали", а ми це не зовсім розуміли. Але люди брали на себе відповідальність і намагались хоч таким чином заявити про себе, заявити, що ми є Україна – і в цьому не було в нас ніяких сумнівів. І лише потім ми побачили, як привозили людей з Росії автобусами, які розмовляли зовсім незвичною для нас мовою з відповідними діалектами і бачили їхню поведінку.
Цей спротив продовжується. Я можу про це впевнено сказати, тому що перебуваючи там, у тих підвалах, я постійно зустрічав людей, які своєю позицією та поведінкою постійно підкреслювали те, що вони є патріотами України, продовжували спротив, займались такою партизанською діяльністю. Люди, хоч і розпорошені, хоч і не об'єднані, але продовжують усвідомлювати свою відповідальність за подальшу долю регіону як частини України.
Так, паралельно з цими мітингами зразу ж починався і молитовний марафон. Його основна мета була – показати, що на Донеччині збираються віруючі різних конфесій, які до цього може навіть і не сідали за спільний стіл. Але тоді всі збирались, щоб показати, що ми є єдині, всі молилися за суверенну, неподільну Україну. І ці молитви впливали на людей. Потім, як говорили деякі люди, до нас хотіли підійти, але вже боялися. Боялися, тому що біля нас спеціальні люди фіксували кожного присутнього.
Згодом нас також здали: прийшла поліція і ми дивом врятувались тоді. Але це не означало, що ми припинили свою діяльність. Ми фіксували присутність росіян, фотографували, присилали інформацію в Україну і накопичували факти, які стосувалися російської агресії, російської окупації.
Після того, як мене заарештували, в цих підвалах і в СІЗО, я постійно зустрічав людей, які своєю позицією постійно підкреслювали, що вони є патріотами України. Люди ризикували, і цей ризик призвів до того, що їх заарештували. Там і досі продовжуються арешти, але все одно є люди, які постійно працюють над тим, щоб ситуація змінилася.
Вже є певна частина громадян, які встигли розчаруватися своїм вибором тоді. І там, у місцях позбавлення волі, зустрічав людей, які брали участь у захопленні адміністрацій у Донецьку, Макіївці. Мені було цікаво з ними розмовляти, я питав – хто ж там був під час цих захоплень. І, як мені сказали, це були здебільшого карні злочинці, "блатні", яким була передана інформація від "блатних" із Росії – й вони створювали такі групи, які захоплювали адміністрацію.
Я фіксував ці розмови, коли вони відкрито говорили, що там були присутні росіяни, які гроші їм платили. Все це говорить про те, що якраз це були акції, сплановані Росією з тим, щоб захопити цей регіон і знесилювати нашу державу.
Ми розуміємо, що всі ці акції, які були нашими, для них також були несподіванкою. Вони не сподівалися, що є український спротив.
Олександра Жаркова. Київ.
