23 січня. Пам’ятні дати - 23.01.2018 08:00 — Новини Укрінформ
23 січня. Пам’ятні дати

23 січня. Пам’ятні дати

1136
Ukrinform
Сьогодні виповнюється 89 років від дня народження Патріарха Філарета. 

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (у миру Михайло Антонович Денисенко) – третій Патріарх Української Православної Церкви Київського Патріархату після Патріарха Мстислава (Скрипника) та Патріарха Володимира (Романюка). Народився у 1929 році в сім’ї робітників в селі Благодатне на Донеччині (нині під російською окупацією). Дід помер під час Голодомору, батько загинув на війні. Смерть батька стала вирішальним чинником під час вибору подальшого життєвого шляху після закінчення Михайлом середньої школи. В 1946 році він вступає до Одеської духовної семінарії, згодом закінчує Московську духовну академію. У 21 рік приймає чернецтво. У 1962 році був висвячений на єпископа. З 1962 року – єпископ Лузький, у 1962-1964 – єпископ Віденський і Австрійський, у 1964-1966 – єпископ Дмитрівський. З 1966 року Філарет очолював православну паству в Україні (митрополит Київський і Галицький; 1966-1990). Після смерті московського патріарха Пимена в 1990 році став місцеблюстителем московського патріаршого престолу. Був одним із кандидатів на нового патріарха, але вибори програв. Внаслідок здобуття Україною незалежності 1991 року виступив поборником української церковної самостійності. 1992 року створив незалежну від Москви Українську православну церкву Київського патріархату, за що російські ієрархи відлучили його від Церкви. Працював заступником київського патріарха (1992–1995). На Всеукраїнському Помісному Православному соборі у жовтні 1995 року митрополита Філарета було обрано третім Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України. Інтронізація відбулась 22 жовтня 1995 року. Попри поважний вік Святійший Патріарх у центрі всіх подій, він – сама активність. Його погляд прямий і гострий, а голос переконливий (часом, навіть, і гнівний). То він виступає з полум’яною промовою з майданівської сцени під час Революції Гідності, то опікується дітьми воїнів АТО, то приймає волонтерів, то дає чергове інтерв’ю, де не оминає нагоди затаврувати корупціонерів. Він міцно тримає в своїх руках кермо влади Української церкви з додатком КП, вправно відбиваючись від різного роду звинувачень радше не релігійних, а політичних опонентів-єдиновірців, одягнених у московські ряси. У нагоді йому стає і чималий життєвий досвід, і надзвичайно активна громадська позиція. Служінню Церкві владика присвятив 70 років життя. Його заповітна мрія – припинення війни в Україні та створення єдиної помісної української православної церкви. Саме на це й скеровані всі молитви та сили Патріарха.

Події дня:

158 років з дня виходу «Кобзаря» Тараса Шевченка 1860 року, виданого коштом відомого українського підприємця-цукрозаводчика і мецената Платона Симиренка. «Кобзар» 1860 року охопив переважно ранню частину поезії Шевченка (17 творів), але це було єдине видання, що дало поетові порівняно значний гонорар. «Кобзар» Шевченка видавався за життя поета тричі: 1840 (до нього ввійшло 8 творів), 1844 (так званий «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки») та 1860 року.

Ювілеї дня:

235 років від дня народження Стендаля (справж. – Анрі Марі Бейль; 1783–1842), французького письменника. Автор романів «Червоне і чорне», «Пармський монастир»; психологічного трактату «Про любов», циклу новел «Італійські хроніки». До того як стати професійним письменником, а сталося це досить пізно – після 40 років, був військовим. У лавах наполеонівської армії брав участь у російському поході 1812 року. Учасник Бородінської битви, свідок грандіозної пожежі Москви, тріумфу і розгрому французької армії; її слави і ганьби. Після війни досить довго жив в Італії (Римі, Мілані): відвідував театри, галереї, цікавився мистецтвом, писав. Італія залишила глибокий слід в душі письменника. Цій країні він присвятив «Прогулянки по Риму», книгу «Рим, Неаполь, Флоренція». У 52 роки він пише: «Я обожнював і все ще обожнюю, принаймні мені так здається, жінку на ім’я Мілан. Пристрасть ця сягала божевілля від 1814 до 1821 року. Я отримав у дружини її старшу сестру на ім’я Рим; це жінка гідна, доброчинна, серйозна, строга, яка не любить музику. Я знаю її досить добре і глибоко: між нами не залишилося нічого романтичного після чотирьох років шлюбу. Я із задоволенням покину її для мадемуазель Валенсії, про котру кажуть багато чого гарного…» Для Стендаля міста були наче жінки, і він любив їх так само палко і щиро. Хоча єдиною жінкою, котру він кохав усе своє життя була Метильда Дембровська.

186 років від дня народження Едуара Мане (1832–1883), французького живописця («Олімпія», «Сніданок на траві», «Нана»), одного з засновників імпресіонізму. Помер Мане рано – на 51 році життя. Останньою його великою роботою була картина «Бар у Фолі-Бержер», яку він написав за рік до смерті. З галасливого Парижа Мане перебрався в село, працював пастеллю й аквареллю і писав чарівні листи своїм друзям – світським дамам, запрошуючи їх позувати для портретів. З початку нового, 1883 року він лежав прикутий до ліжка. В результаті параліча лівої ноги йому загрожувала гангрена, й аби запобігти цьому, лікарі пропонували ампутацію. Проте лікар Гаше (гарний приятель Ван Гога), переконаний гомеопат, був проти хірургічного втручання, доводячи, що Мане ніколи не призвичаїться до життя на милицях. У квітні художника все ж прооперували, проте ампутація вже не могла врятувати йому життя. «Він був більш великим, аніж ми собі уявляли», - з сумом визнав Дега. Похорони відбулися 3 травня. За два роки до смерті Мане нагородили орденом Почесного легіону, на що художник зауважив: «Нагорода не може зробити мене щасливим… Надто пізня компенсація після двадцяти років жорстоких невдач…» Після смерті Мане ціни на його картини невпинно зростали.   

127 років від дня народження Павла Григоровича Тичини (1891-1967), українського поета, державного і громадського діяча. Творчий шлях поета - одного з найбільш знаних українських поетів XX століття - припав на складний період української історії. Комуністичний режим, який уже на початку 30-х років унеможливив вільний розвиток літератури, наклав свій відбиток і на творчість митця. Тому численні поезії, написані Тичиною в роки комуністичного диктату, хоч і становлять певний інтерес для дослідників, на ділі не цікаві сучасному читачеві. Натомість справжнього класикою української лірики стала рання творчість Тичини - це поезії написані в 1907-1929 роках, що увійшли до книжок «Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі», «Вітер з України».

Роковини смерті:

Сьогодні день пам’яті Миколи Дмитровича Леонтовича (1877-1921), українського композитора, хорового диригента, музично-громадського діяча, педагога, збирача музикального фольклору. Автор знаменитих обробок класичних творів для хору, українських народних пісень (понад 150, у т.ч. знаменитого «Щедрика»), опери  «На русалчин великдень» (її закінчив, відредагував та оркестрував Мирослав Скорик). Народився Микола Леонтович на Поділлі, у селі Монастирок. Його батько був священиком, людиною освіченою, музикальною. Мати гарно співала. В родині Леонтовичів завжди звучала музика. Хлопчик не лише співав, а й диригував своєрідним хором, що складався з брата та сестер. Проте батьки готували Миколу у священики. Після закінчення Шаргородської бурси він навчається у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Не маючи можливостей навчатися у спеціальному музичному закладі, він займається самоосвітою (студіює музичні підручники, опановує гру на скрипці, фортепіано), знайомиться з творами світової музичної класики. З 1898 року, після закінчення семінарії, він працює вчителем сільської школи в Чукові, де організовує хор, оркестр, залучаючи туди учнів. На власні кошти купує інструменти. Саме тоді Леонтович склав свою «Першу збірку пісень з Поділля» та працював над «Другою збіркою пісень з Поділля», яка стала першим його виданням, що було надруковане. У вільні від роботи літні місяці 1903-1904 рр. займається в навчальних класах Петербурзької придворної співоцької капели, яка була справжнім центром музично-хорового мистецтва. Восени 1904 року Леонтович став викладачем співів у школі на станції Гришине, що на Донеччині. Там він заснував хор, з яким виступав у різних містах та селах цього краю. Згодом Леонтович переїздить до Тульчина (Поділля), де також учителює, займається хоровою справою, композицією. З 1918 року композитор у Києві. Його запрошують викладачем хорової справи у Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. Разом з Григорієм Верьовкою, знаним диригентом, він працює у народній консерваторії, яка ставила за мету музичне виховання народу. Спілкування з видатними музикантами і діячами культури – Кирилом Стеценком, Яковом Степовим, Пилипом Козицьким, Олександром Кошицем, Дмитром Ревуцьким, Леонідом Собіновим – давало композиторові творче натхнення. Але матеріальні нестатки, бурхливі події в Києві, пов’язані з частою зміною влади, робили життя сім’ї, де підростали діти, дуже невлаштованим. Тому влітку 1920 року Микола Леонович відправив дружину з дочками до Тульчина, а восени і сам перебрався туди. Приємною подією для Леонтовича став приїзд восени 1920 року до Тульчина Другої мандрівної капели «Дніпросоюзу», якою керував Кирило Стеценко. В репертуарі колективу були й твори Леонтовича «Щедрик», «За городом качки пливуть», «Моя пісня» та ін. Життя композитора трагічно обірвалося в ніч з 22 на 23 січня 1921 року. Повертаючись додому, Микола Дмитрович завернув у село  Марківці, щоб провідати свого батька, який служив там священиком. І саме у батьківському домі його на світанку застрелив невідомий, якого пустили переночувати до хати. Миколі Дмитровичу Леонтовичу було 44 роки.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>