7 січня. Пам’ятні дати

7 січня. Пам’ятні дати

1159
Ukrinform
Сьогодні українці східного обряду відзначають Різдво Христове - одне з найурочистіших і найрадісніших свят року.

Сьогоднішнє Різдво урочисто святкують церкви, які використовують у своєму літочисленні юліанський календар. Зокрема, це усі Українські православні церкви, Єрусалимська, Російська, Сербська, Грузинська, Чорногорська, Польська, Афонські монастирі, Бессарабська митрополія Румунської православної церкви, а також Українська греко-католицька церква.

Згідно з Писанням, Богородиця народила Ісуса Христа, якому була уготована доля Спасителя, під час перепису населення в Віфлеємі. Оскільки місто було переповнене, і там не знайшлося вільного місця, Марія разом з Йосифом розташувалися на нічліг у хліву, поруч з домашньою худобою. У момент народження Спасителя на небі засяяла Віфлеємська зірка, яка вказала шлях волхвам, що принесли свої дари маленькому Ісусу. У пам’ять про цей світлий день християни щороку збираються на урочисті богослужіння.

Свято Різдва Христового – найурочистіше серед дванадесятих, воно відзначається аж до наступного свята – Хрещення. Цей період називають Святками. В Україні здавна у ці дні водили вертеп, співали колядки і бажали всім добра на весь рік.

Різдво Христове надзвичайно урочисте – високо-небесне, але й водночас дуже земне, людяне свято, адже, що може бути важливішим і дивовижнішим за народження дитини, за прихід нового маленького життя у великий складний світ дорослих. Тож нехай срібне світло Різдвяної зірки, що світить ось уже понад дві тисячі років і не тьмяніє, торкнеться душі кожного.

Нехай її тихе сяйво буде сьогодні в кожній українській оселі, в місті і в селі, на сході і на заході, на півночі і на півдні, а найбільше там, де війна, смерть, страх і неспокій,  де людське горе, сльози, смуток і зневіра.

І нехай звістка про народження Сина Божого буде для нас у ці дні найголовнішою і найважливішою новиною: «Христос рождається! Славімо Його!»

Ювілеї дня:

165 років від дня народження Миколи Миколайовича Аркаса (1852-1909), українського композитора, музично-громадського діяча, історика. Засновник і керівник миколаївської «Просвіти», активний і наполегливий збирач українського музичного фольклору. Товаришував з Кропивницьким, Лисенком. Мав величезну власну бібліотеку з українознавчої проблематики, глибоко студіював документальні матеріали та праці професійних істориків. У 1908 році вийшла друком його «Історія України-Русі» – одна з перших написаних і надрукованих українською мовою книжок з історії України. Тираж її (7 тисяч примірників) розійшовся протягом кількох місяців. Відомі українські письменники та науковці схвально сприйняли сам факт її появи. Євген Чикаленко зауважував, що праця читається з великим інтересом, пробуджує любов до рідного краю, його минулого і надії на майбутнє. Автор отримав багато відгуків, йому дякували  за книгу, написану українською мовою, доступну для розуміння навіть малоосвіченим читачам. Микола Аркас відомий і як талановитий композитор, хоча спеціальної музичної освіти не мав. Його оперу «Катерина» (1891), написану на основі власного лібрето за поемою Шевченка, можна віднести до української оперної класики.

150 років від дня народження Ганни Іванівни Борисоглібської (1868-1939), української актриси, фундаторки українського професійного театру. На професійній сцені – з 1888 року. Грала у трупі Кропивницького, була провідною актрисою в трупах Панаса Саксаганського і Івана Карпенка-Карого, у театрі Миколи Садовського та Національному театрі в Києві. З 1919 року працювала в Українському театрі в Галичині, 1925-1939 рр. – в Київському українському драматичному театрі ім. І. Франка. Актриса створила сатиричні образи Мазайлихи («Мина Мазайло» Куліша), Усачихи («Майстри часу» Кочерги), Марії Тарасівни («Платон Кречет» Корнійчука) та ін. Знімалася в кіно. «Це артистка цілинного ґрунту народного з глибоким розумінням психології й побуту українського народу», – говорив про неї Микола Садовський.

119 років від дня народження Франсіса Пуленка (1899-1963), французького композитора. Починав із доволі легких розважальних мелодій («Негритянська рапсодія»), але згодом еволюціонував до значних тем, творів драматичного і трагічного характеру. Велику увагу приділяв мелодії. На батьківщині Пуленка називають «французьким Шубертом». До того ж він був ще й чудовим піаністом і з успіхом виступав у Франції та в інших країнах. Великий вплив на Пуленка як композитора справила музика Мусоргського, про що сам композитор неодноразово говорив: «Останнім часом я майже безперервно граю Мусоргського. І чим більше я граю, тим більше ця музика зачаровує мене». Найкращі знахідки Пуленка в царині вокальної і оркестрової музики сконцентровані у його трьох операх: буфонній «Груди Тирезія», трагедійній «Діалоги кармеліток» і лірико-психологічній «Людський голос». Крім того, написав понад 160 пісень на слова Аполлінера, Елюара, Жакоба, Арагона, Кокто та ін., переважно французьких поетів. Значну долю у творчому доробку композитора займає духовна музика.

91 рік від дня народження Ростислава Андрійовича Братуня (1927-1995), українського поета, громадського діяча, одного з засновників Товариства Лева – однієї з перших незалежних громадських організацій в Україні (1987). Випускник Львівського університету ім. І.Франка. Племінник відомої української актриси Наталії Ужвій. У 1966-1980 роках очолював Львівську організацію СПУ, був деякий час головним редактором журналу «Жовтень» («Дзвін»). Видав збірки: «Вересень», «Пісня про волю», «Світанки». Значну частину віршів поета становить інтимна лірика. Автор лібрето опери «Назустріч сонцю». Ряд віршів Братуня покладено на музику композиторами Євгеном Козаком, Володимиром Івасюком («Ватра», «Ноктюрн осіннього міста», «Вогні Львова», «Перший сніг»), Мирославом Скориком. Загалом на вірші Ростислава Братуня написано понад 200 пісень. Свого часу на ІІ з’їзді народних депутатів СРСР саме Братунь, відстоюючи позиції незалежності, сказав Горбачову: «А Україна буде таки вільною!» (Братунь був першим демократичним депутатом від західного регіону України). У 1993 році підняв український національний прапор над «Гетьманом Сагайдачним» – флагманом Військово-Морських Сил України. Одну з вулиць Львова названо ім’ям Ростислава Братуня.

Роковини смерті:

Цього дня пішла з життя Михайлина Хомівна Коцюбинська (1931-2011), український літературознавець, перекладач, критик, одна з головних постатей українського шістдесятництва. Племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського. Народилася в Вінниці, потім мешкала з сім’єю в Чернігові (там її батьки організували Меморіальний музей поета). «Все наше життя було невідокремленим від образу Коцюбинського, його творчості, його життя. Я виростала з якимось природним відчуттям всеприсутності Коцюбинського», - зауважила якось Михайлина Хомівна. З дитинства вона росла в атмосфері любові до слова і до прекрасного. Згодом згадувала: «…чуття слова дали мені Коцюбинський і Тичина. Вони навчили мене дивитися на життя як на художній твір». Вона закінчила філологічний факультет університету ім. Шевченка, захистила докторську дисертацію, отримала чудову роботу за фахом в Інституті літератури АН УРСР, видала свою першу книжку: «Література як мистецтво слова». Могла б, мабуть, стати академіком (для цього мала все: глибокий інтелект, ерудицію, працелюбність), але не стала – на заваді була моральна позиція Михайлини Хомівни, яка ніколи не зраджувала власних морально-етичних принципів. У питаннях людської гідності та честі вона була непорушною. Величезний вплив на неї мало знайомство з Євгеном Сверстюком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Григорієм Кочуром, Аллою Горською та багатьма іншими шістдесятниками, які буквально «відкрили їй очі» на деякі аспекти радянської дійсності, перетворивши тим самим зі звичайного успішного радянського науковця на одну з центральних постатей інтелектуального руху шістдесятників. Тривалий час (1971–1988) її праці не друкувалися (заборонялися навіть дослідження про Шевченка), Михайлину Хомівну  звинувачували в «політичній незрілості» та «ідейних помилках», виключили з партії, звільнили з роботи. Їй, блискучому науковцю, яку відзначив сам академік Білецький, всюди відмовляли. Ледве влаштувалася простим редактором і пропрацювала на цій посаді 18 років. За цей час друкувала і поширювала самвидав, допомагала родинам репресованих шістдесятників, писала й підписувала власним іменем листи-протести, виступала на культурно-громадських заходах. За це її неодноразово викликали в КДБ, проводили обшуки, погрожували, шантажували (казали, що відберуть дочку Таню), але вона не здалася: нікого не обмовила, «покаянних сповідей» від неї теж не дочекалися. Лише наприкінці 80-х років, коли затріщали підвалини «союзу нерушимого», Михайлина Хомівна повернулася в літературну науку. Саме вона упорядкувала першу видану в Україні книжку Василя Стуса – збірку поезій «Дорога болю» (1990), а потім і 9-томне наукове зібрання творів поета. Останнім часом працювала над 10-томним виданням творів В’ячеслава Чорновола. Багато працювала, виступала з лекціями, виховала гідних учнів, які під її керівництвом захистили дисертації та видали книжки. У 2005 році двотомник її праць «Мої обрії» було відзначено Національною премією ім. Шевченка.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-