З українських студентських гуртожитків виганяють «російський дух»

З українських студентських гуртожитків виганяють «російський дух»

Аналітика
2265
Ukrinform
Тепер туди можна проходити, коли заманеться: Україна позбувається нав’язаних нам Росією рис політичної культури

Міністерство науки і освіти України написало цікавого листа керівникам вищих навчальних закладів. Якщо коротко і по суті, то міністерство рекомендувало (наказало?) вишам змінити порядки у студентських гуртожитках з «радянських» на цивілізовані європейські. Зокрема, сказано, що ніхто не може забороняти студентам у будь-який час доби заходити до гуртожитків, де вони мешкають, що працівники гуртожитків не мають права безпідставно заходити до кімнат, де живуть студенти (у тому числі з працівниками правоохоронних органів або військкоматів – тільки за рішенням суду!), безпідставно виселяти чи залучати їх до примусових робіт, в тому числі чергувань.

Ця новина вже безслідно потонула у потоці набагато гучніших, не викликавши ні особливого інтересу в ЗМІ, ні хоч трохи помітного розголосу серед активістів соціальних мереж. Хіба що, можливо, у вузькому студентському середовищі. Загалом, це закономірно і виправдано: новина і справді не вирізняється гостротою проблеми. Однак, на нашу думку, вона заслуговує на окремий коментар не через свою актуальність, а через свою знаковість.

Звідки взагалі у нас взявся цей і справді дикунський з точки зору прав і свобод людини порядок суворого адміністративного контролю (по суті – адміністративного свавілля) у студентських гуртожитках? Очевидно, звідти – з СРСР, точніше – з Росії. А там він звідки взявся? А там він свій, рідний, породжений особливістю традицій російського суспільного життя.

Прохідна гуртожитку №16 КПІ ім. Ігоря Сікорського
Прохідна гуртожитку №16 КПІ ім. Ігоря Сікорського

Йдеться про те, що російська політична культура, та й російська суспільна культура загалом, містить вельми скептичну, песимістичну оцінку природи людини. Грубо кажучи, суспільство цій людині не довіряє. Важко віднайти правильні і водночас усім однозначно зрозумілі терміни на означення цього явища, надто у журналістському матеріалі, тому краще скористатися методом ілюстрації. Уявіть: батьки пильно стежать, щоб до рук маленької дитини не потрапили сірники, зрозуміло чому, і ось з тих самих благородних мотивів російське суспільство пильно стежить, щоб сірники не потрапляли до рук дорослої людини. Неможливо? Ні, якраз можливо. Російська суспільна думка впевнена, що за окремим індивідуумом треба пильно стежити, бо полишений на самого себе він обов’язково наробить лиха – і собі, й іншим. Звідки виникла ця впевненість (а їй, зрозуміло, не одна сотня років), наскільки вона історично виправдана – тема окрема і дуже цікава, її описують всі серйозні науковці - дослідники російської історії та російської культури. Але, як-то кажуть, факт є незаперечним: росіяни завжди віддавали перевагу інтересам колективу над інтересами особи, а щоб ця особа не пручалася, коли її змушують підкорятися колективу, до неї застосовувалися ті чи ті форми примусу. Цей «славетний» російський колективізм є однією з підвалин національної культури (і національного менталітету).

Зрозуміло, що в Росії форми суспільного контролю за поведінкою окремої особи були найрізноманітніші, вони змінювалися впродовж століть – одні вмирали, інші народжувалися. До речі, цей процес, зрозуміло, триває і зараз.

У порівняно недавні часи СРСР режим адміністративного контролю, що його нині скасовують в українських студентських гуртожитках, дуже широко застосовувався. Він був у всіх гуртожитках, не тільки в студентських, у готелях, санаторіях, будинках відпочинку, різноманітних дитячих та молодіжних таборах. Загалом, в СРСР цей принцип – стежити, щоб до рук людини «не потрапили сірники» - був всеохопним. Приміром, футбольні болільники зі стажем напевне пам’ятають, що футболістів радянських клубів тижнями, а то й мало не місяцями тримали на тренувальних базах, не відпускаючи до сімей і контролюючи кожен їхній крок. І робилося це не з ідеологічних, а цілком благих міркувань: радянського футболіста відпусти додому, і він майже напевне порушить «спортивний режим».

Слід особливо зауважити, що цей радянський (російський) «колективізм» – це насамперед творіння суспільства, а вже потім - держави. «Адміністративний контроль» над особистим життям людей забезпечували не тільки чиновники з обов’язку служби, а й мільйонні маси добровольців-ентузіастів, які щиро вважали своїм священним громадянським правом обговорювати на зборах трудового колективу моральну поведінку того чи того свого колеги, і змушувати, приміром, Івана Іванова покинути коханку і жити із законною дружиною. «Товариським судам» у радянські часи завжди вистачало роботи. А у комунальних квартирах завжди знаходився хоча б один мешканець, котрий вважав своїм обов’язком знати все про всіх своїх сусідів (а при потребі і «сигналізувати» про це куди слід). Придивіться: кожен (!) радянський чи російський фільм, де хоч на кілька хвилин показана комунальна квартира, показує хоч на одну – дві секунди і такого персонажа.

Кадр з радянського фільму
Кадр з радянського фільму "Холодне літо 53-го"

Коли комунальних квартир загалом принципово поменшало, цю функцію стали виконувати хрестоматійні «бабусі» біля під’їздів. Ми цих бабусь сприймаємо з гумором, а у детективних серіалах вони ще й регулярно відіграють позитивну роль у викритті злочинів, однак маємо усвідомлювати, що коріння цього явища слід виривати з українського життя як бур’ян.

«Колективізм» властивий політичній культурі росіян, але не українців. В Україні індивідуум успішно протистояв колективу, бо завжди міг фізично вижити і поза ним (тобто, заснувавши своє окреме індивідуальне господарство або ставши козаком), в Росії індивідуум мусив колективу підкорятися, бо поза ним його чекали злидні або й фізична смерть («хутір» економічно не виживав на неродючих ґрунтах північно-східної Європи – Московії, а російське козацтво перебувало на утриманні у російської держави, що, звісно, робило його принципово іншим, ніж козацтво українське). Наша національна політична культура, на противагу російській, завжди вітала індивідуалізм, вершиною якого стало наше славетне запорізьке козацтво. Однак, парадоксальним чином ця наша національна риса ставала причиною і наших перемог, і наших історичних поразок. Сумнозвісні «хуторянство» чи «отаманщина» - це теж природне породження переважання індивідуалізму в політичній культурі українців.

Однак, якими б не були позитив чи негатив української політичної культури, маємо жити саме в ній, а не в чужій. Тому висновок з новини про лист МОН України до керівників українських вишів однозначний: дуже добре, що Україна позбувається невластивих їй, нав’язаних нам Росією рис політичної культури. Такі зміни політично віддаляють нас від Москви (тобто, утверджують нашу незалежність) не менш значущо, ніж, приміром, наш збройний опір російській агресії на Донбасі.

І ще одна заувага. Ота російська впевненість про небезпечність свободи індивідууму для інтересів суспільства не виникла з нічого. Тобто, можна досить упевнено спрогнозувати, що свобода в українських студентських гуртожитках дуже скоро обернеться підвищенням там, так би мовити, рівня кримінальної небезпеки. І якщо новини про це підуть валом, і коли неминуче залунають заклики повернутися до попереднього адміністративного контролю в гуртожитках, нам все-таки варто буде шукати інші шляхи вирішення проблеми, ніж знову тягнути в Україну російський політичний менталітет і російську політичну культуру.

Юрій Сандул, Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-