Волинь. Пам'ять чи помста?
Відзначення річниці Волинської трагедії у Польщі в цьому році було досить нетиповим з кількох причин. Уперше після встановлення торік Сеймом Національного дня пам’яті жертв трагедії урочистості 11 липня відбувалися на офіційному, державному рівні. По-друге, так звані “кресові” організації (об’єднують нащадків поляків, які проживали на території нинішньої західної України) вирішили не приєднуватися до урочистостей влади, а провести їх самостійно. Напевно, й представники найвищої польської влади не сильно горіли бажанням проводити їх спільно з кресов’янами і різного роду радикальними організаціями. Це додало певної пікантності ситуації. Але все по порядку.
АПЕТИТИ КРЕСОВ’ЯН
Кресові організації вирішили провести свої пам’ятні заходи у вихідні дні 8-9 липня, аби більше людей змогло приїхати з віддалених регіонів Польщі до Варшави. Крім того, проведенням своїх заходів окремо від перших осіб держави вони хотіли підкреслити своє розчарування чинною політикою польської правлячої еліти стосовно “волинських” питань та України. А перелік цих питань, а точніше вимог, треба відзначити, постійно зростає. Здавалося б, торік кресов’яни добилися того, чого давно вимагали: визнання трагічних подій на Волині геноцидом, скоєним українськими націоналістами, а також встановлення 11 липня Національним днем пам’яті. Але як часто буває, апетит приходить під час прийому їжі: окрилені успіхом, вони почали висувати владі нові вимоги. Оцінюючи з перспективи останнього року, можна не сумніватися, що після чергових кроків назустріч кресов’янам ними висуватимуться подальші вимоги до влади, які й так вже давно перейшли з площини історії чи гуманітарних питань до політики чи навіть геополітики.
За кілька тижнів до 11 липня організатори “кресових” урочистостей опублікували список осіб, які входили до оргкомітету, немало здивувавши багатьох у Польщі. У списку були, зокрема, діячі радикального руху “Фаланга”, який ще донедавна входив до проросійської партії “Змяна”, а лідер цього руху Матеуш Піскорський уже понад рік перебуває під слідством за підозрою у шпигунстві на користь Росії. До оргкомітету потрапили також діячі Табору великої Польщі — радикальної організації, яка відкрито симпатизує бойовикам на Донбасі й навіть не приховує своєї участі у нищенні українських пам’ятників на півдні Польщі в 2015-2016 роках. Відеоролики із знищення надмогильних плит передусім потрапляли на інтернет-сторінку так званої “Новоросії”, яку з Донецька редагував член цієї організації Давід Гудзєц. У списку було ще багато схожих постатей та організацій. Але організаторів “кресових” заходів це особливо не бентежило. Що й не дивно, бо вони й самі не далеко пішли від таких поглядів.
ПРОТИ УКРАЇНИ – ХОЧ ІЗ ЧОРТОМ
Під час публічних виступів активістів “кресових” заходів кидалося у вічі те, що все менше говорилося про потребу історичного примирення, гідного вшанування жертв, встановлення їм хрестів та пам'ятників, а все більше про нинішню “бандерівську владу” в Україні й про те, що Польща в жодному випадку не повинна її підтримувати. Які тільки аргументи не звучали на підтримку цієї тези: і що Україна є державою-банкротом, і що Київ намагається втягнути Варшаву у війну на своєму боці проти Росії, і що Україна перебуває у змові з Німеччиною проти Польщі.
Перелік доволі абсурдних заяв можна було б продовжувати. Більше того, вони фактично відкидають аргументацію української сторони про те, що за провокаціями із нищення польських пам'ятників у Гуті Пеняцькій, спробі спалення школи у Мостиськах чи пострілі з гранатомета у бік консульства Польщі у Луцьку стоїть Росія. Звісно, це погано, що у жодному з цих випадків зловмисників не було затримано. Утім, насправді тут не треба бути великим провидцем, а достатньо розуміти природу та послідовність процесів: до початку агресії Росії в Україні в 2014 році взагалі не було таких інцидентів. З чого б то після початку воєнних дій на Донбасі, у Польщі відразу хтось почав цікавитися українськими місцями пам'яті на півдні країни, розбиваючи пам'ятники і чекаючи на відповідну реакцію в Україні. А не дочекавшись зростання антипольських настроїв в Україні, у цьому році хтось методично почав робити те саме в Україні, аби привернути актами вандалізму увагу поляків і налаштувати їх проти українців. Звичайно ж, "винуватець" відомий – українські націоналісти. Кресов’янам ця версія дуже до вподоби, оскільки гарно вписується у наратив продовження “геноцидальної політики” українських націоналістів проти поляків. Ще більш вигідна вона Росії.
“БРАТСЬКА” ДОПОМОГА
Москва прагне кинути “кістку незгоди” між українцями і поляками, якомога сильніше посварити їх, аби позбавити Київ політичної підтримки у Варшаві щодо питання приналежності Криму чи ситуації на Донбасі, або ж максимально знеохотити її бути активними в цьому напрямі.
Здається, що це прописні істини, про які вже багато говорилося. Але на це не зважають “кресові” діячі, які почасти несвідомо, але загалом, напевно, дуже свідомо, ретранслюють тези російської пропаганди про “фашистську” Україну, про нібито природну ненависть українців до поляків, що вони ніколи не стануть дружніми народами, а завжди будуть собі ворогами, або принаймні конкурентами.
І якщо у польської сторони бракне відповідної “аргументації”, то на допомогу їм завжди прийдуть росіяни черговою порцією своїх аргументів. Як наприклад, відомий російський історик-пропагандист Олександр Дюков, який саме 11 липня презентував у Варшаві польський переклад своєї книги “Чому ми боремося з поляками?”. У ній він розвиває думку, що українські націоналісти завжди готували геноцид проти поляків. Ну чим не аргумент для тези про знищення польських пам'ятників саме українцями? Натяки з боку “кресових” діячів під час урочистостей 11 липня у Варшаві про те, що до нищення польських пам'ятників в Україні можуть бути причетними українці, радо підхоплювалося кремлівськими ЗМІ. Зокрема, пропагандистська RT після “кресових” заходів поінформувала, що у Варшаві “закликали Україну не звинувачувати Росію в антипольських акціях”.
Під час громадських урочистостей “кресові” діячі висунули свої вимоги до польської влади: прийняти замість резолюції закон про “геноцид”, що відразу має підвищити ранг події, а також прирівняти український націоналізм до гітлерівської чи більшовицької ідеології. Паралельно від влади вимагається засудити націоналізм в Україні й припинити будь-яку підтримку “бандерівців”.
Кращих союзників у Польщі російському режиму годі й видумати. Тому, не дивно що такі персонажі як пан Дюков, який займається вивченням злочинів “київської хунти” на Донбасі, а у вільний від цього час допомагає полякам «зрозуміти сутність ОУН», регулярно проїжджатимуть до Польщі і дбатимуть про те, щоб поляки й українці в історичній площині, не дай Бог, не помирилися.
ВЛАДА НА ШПАГАТІ
Польська влада усвідомлює, що “кресові” діячі радикалізуються і висуватимуть все нові й нові вимоги. А якщо додати ще до цього досить значний вплив на них “російських друзів”, то ситуація стає все більш незручною для польського істеблішменту. З одного боку, їх ніби і треба підтримувати, бо це політика історичної пам'яті держави, яка є близькою нинішній польській владі. А з іншого – зростаючі вимоги кресов’ян, які давно вже перейшли рубіж суто гуманітарних і все більше завойовують територію політики, що вкупі з російською активністю на цьому напрямі, виводить польську владу на “мінне поле”. Йдучи на чергові, подекуди дуже екстравагантні, поступки кресов’янам, Варшава ризикує погіршенням відносин із Києвом, а це не в її інтересах.
Напевно, не випадково президент Польщі Анджей Дуда відмовив у патронаті над “кресовими” заходами по Волинській трагедії. Влада взагалі повела себе досить стримано. Після гучних заяв лідера PiS Ярослава Качинського і глави МЗС про “українців з Бандерою в Європі” і не менш гучної реакції українців, у Польщі напевно вирішили, що досить нагнітати ситуацію в польсько-українських відносинах і треба пригальмувати. Тим більше, що двосторонні стосунки й без того зараз є досить прохолодними. І все через ці ж історичні питання.
Польська влада як на центральному, так і на місцевому рівні тривалий час намагалася не помічати нищення українських пам'ятних місць у Польщі, а якщо й помічала, то у контексті виправдання – все одно той чи інший пам'ятник був встановлений нелегально в 90-х роках, без дозволу місцевої влади. Немає пам'ятника – немає проблеми. І не біда, що це було не зовсім так. Частина з цих пам’ятників була встановлена легально за гроші польських органів влади, а частину пам'ятників зруйновано прямо на місцях поховань на кладовищі.
Публічний демонтаж у квітні цього року чергового українського пам'ятника у Грушовичах поблизу Перемишля, що провокативно було зроблено польськими націоналістами у переддень річниці акції “Вісла” з примусового виселення понад 100 тис. українців зі своїх земель на північ і захід Польщі, увірвала терпець українській владі. Українсько-польська співпраця з пошуку місць поховання загиблих поляків у роки Другої світової війни на території України заморозилася. Українці вимагають поваги до місць пам'яті у Польщі й відновлення зруйнованих пам'ятників, а польська сторона звинувачує українську у небажанні конструктивної співпраці. Але проблему треба вирішувати, й емоції тут не є найкращим союзником. Поле для маневру і взаємних поступок має бути створено. Інакше ситуація може лише погіршувати.
УРОКИ ІСТОРІЇ Й ПОЛІТИЧНЕ СЬОГОДЕННЯ
Президент Анджей Дуда біля пам'ятника жертвам Волинської трагедії у Гданську наголошував, що про злочини, скоєні на Волині, слід пам’ятати, аби вони ніколи не повторилися. Водночас, він підкреслив, що про це потрібно нагадувати не для того, щоб підживлювати негативне ставлення до українського народу. “Мусимо пам'ятати про це як про пересторогу і як про елемент формування хороших, якнайкращих відносин між нашими народами”, – наголосив Дуда.
Дуже правильні слова. Про трагічні події потрібно пам'ятати в обох країнах, проводячи спільні семінари, конференції, і вивчати у школах, що призвело до масових вбивств поляків, а згодом й українців. І робити це не тенденційно, відбілюючи себе і звинувачуючи у всіх смертних гріхах іншу сторону. Історія не була чорно-білою, як це комусь хотілося б подати. Українська і польська сторони повинні передовсім скласти каталог власних провин, а не провин сусіда. З цього потрібно розпочинати діалог і шукати компроміс.
Нам, українцям, потрібно визнати для себе багато насправді дуже важливих речей, без яких не можливий діалог із поляками. По-перше, що поляків на Волині загинуло набагато більше ніж українців, і що УПА – це не лише героїчна боротьба з радянськими і гітлерівськими окупантами, але й ганебна сторінка етнічних чисток на Волині, яким немає виправдання, і що це потрібно засудити.
Натомість, польській стороні потрібно перестати вдавати, що українські жертви цієї спільної трагедії – це не так важливо, бо, мовляв, їх і було набагато менше, і це була реакція на дії українців. Українські діти і жінки не є якимись другосортними по відношенню до польських, хоча б навіть із міркувань християнської моралі. І це треба усвідомлювати.
Дуже симптоматичним і знаковим був одрук польського історичного телеканалу TVP Historia у Фейсбуку 11 липня. Інформацію про річницю масових вбивств поляків на Волині телеканал хибно ілюстрував фотографією не польських, а українських жертв, вбитих поляками. На це швидко звернули увагу користувачі Інтернету, і фото згодом було змінено. Це показує, що в Польщі панує стереотип виключно польської жертви. Натомість, про українські воліють не згадувати.
Крім того, поляки сьогодні не повинні припирати українців до стінки, безкомпромісно змушуючи прийняти польську точку зору на ці трагічні події. Усвідомлення кривд, завданих власним народом комусь іншому, – це завжди тривалий і болісний процес, який не можливо пройти дуже швидко. Це може тривати десятиліттями. І це повинна зрозуміти польська сторона. Натомість вимоги Варшави, аби Україна зробила це “тут і зараз” – дещо схожі на шантаж. Це тим більше сумно з огляду на те, що це робиться у момент російської агресії проти України. Не хочеться думати, що свідомо використовується вразливий для України момент, коли Київ потребує підтримки. Натомість, цю підтримку інша сторона обумовлює необхідністю поступок в історичній площині. Складну історію треба обговорювати, але без прив'язок до політики. Заяви на кшталт “з Бандерою до Європи не увійдете” виглядають саме як політичний шантаж, який не потрібно застосовувати у діалозі з партнером, особливо якщо цей партнер ще й називається стратегічним.
Одним з основних гасел кресов’ян у Польщі є таке: “Не про помсту, а пам'ять благають жертви”. Останнім часом все більше здається, що їм йдеться саме про помсту. Залишається сподіватися, що польські еліти все ж мають іншу точку зору з цього приводу. Особливо, зважаючи на фактор впливу північного сусіда, який вміло лавірує між поляками й українцями, нахабно втручаючись в історичні проблеми, реалізуючи стару, добру концепцію “розділяй і владарюй”.
Юрій Банахевич. Варшава.
