9 квітня. Пам’ятні дати

9 квітня. Пам’ятні дати

1491
Ukrinform
Сьогодні християни світу святкують Вхід Господній до Єрусалима, або Вербну неділю – останню урочисту подію перед початком Страсного тижня, що закінчиться Світлим Христовим Воскресінням.

Цього дня Ісус на віслюку в’їхав до Єрусалима. Наближалося іудейське свято Пасхи, тому до міста прибувало чимало людей. Іудея була тоді однією з провінцій Римської імперії й її мешканці вірили, що мусить з’явитися Той, Хто визволить їх від панування римлян. І містяни, і паломники радо вітали Ісуса, встилаючи Йому дорогу пальмовим гіллям. Натовп, шаленіючи, кричав: «Осанна! Благословенний, Хто йде в Ім’я Господнє! Цар Ізраїлів!» Вони знали, що напередодні Він воскресив мертвого Лазаря, який пролежав у печері аж чотири дні – такого дива не творив ніхто й ніколи, тому іудеї й вітали Ісуса як свого Царя. Отже, свято символізує, з одного боку, визнання Ісуса Месією (Христом), а з іншого – є прообразом входу Сина Людського до Раю. Багатьма мовами світу ця неділя називається Пальмовою – з огляду на гілки пальм, що їх стелили на дорогу під час в’їзду Господа Ісуса в Єрусалим. Однак на слов’янських теренах пальми не ростуть, тому природно, що люди замінили їх на гілочки верби, яка саме о цій порі починає зеленіти і цвісти, тому змінилася і назва – замість Пальмової, неділя стала Вербною. Свято Входу Господнього в Єрусалим входить до 12 найбільших свят церковного календаря і відзначається завжди в шосту неділю Великого посту, рівно за тиждень до Великодня. Так як цього року Пасха у християн східного і західного обряду співпадає, що трапляється вкрай рідко, то й святкуватимуть Вербну неділю і католики, і греко-католики, і православні в один день. В Україні свято Входу Господнього в Єрусалим у народі називали просто – Вербна неділя. Люди зранку йшли до храмів, аби посвятити вербу, бо вірили у цілющу властивість освячених гілочок. Одним із головних символів свята ставала верба – це дерево сповіщало про прихід весни, мало багато лікувальних властивостей. Першими намагалися взяти гілочки діти, адже кому дістанеться найбільша, «той буде найщасливішим». Кому дісталась суха гілка, то значило, що у господарстві не вестимуться вівці. Повертаючись з церкви, селяни встромлювали більші галузки біля дороги чи на городі, «щоб освячене дерево пустило глибоке коріння». Перед тим як посадити галузку, казали: «Щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток!». Крім доріг та обійсть, вербу висаджували в полі біля криниць, щоб вода завжди була чистою і холодною. Посвячені галузки верби клали не тільки біля ікон, але й затикали у хліві та стайні, «щоб нечиста не правувала, а шутка захищала хату, хлів, двір од грому й пожежі». Вважалося, що це дерево вельми помічне від багатьох недуг і має неабияку магічну силу. Після свята Входу Господнього в Єрусалим для християн розпочинається найскорботніший тиждень – Страсна седмиця – час посилених молитов, перебування думкою разом із Ісусом і приготування до найвеличнішого свята – Воскресіння Христового.

Події дня:

335 років тому (1682) французький колоніальний підприємець Рене Робер де Ла Саль завершив дослідження в районі нижньої течії р. Міссісіпі і оголосив її басейн володінням короля Людовіка ХІV, на честь якого територію було названо Луїзіаною. В 1713 року Луїзіана офіційно стала французькою колонією; з 1812 – штат США.

Цього дня у 1989 році в столиці Грузії Тбілісі силами Радянської армії жорстоко придушено мирну демонстрацію. Трагедія 9 квітня, а саме так називають ті події у Грузії, сталася на тлі чергового загострення грузино-абхазького конфлікту. В березні 1989 року Абхазія заявила про намір вийти зі складу Грузії і стати окремою союзною республікою. У відповідь на це Грузією прокотилася хвиля несанкціонованих мітингів. 4 квітня під проводом одного з лідерів національного грузинського руху Звіада Гамсахурдіа розпочався безстроковий мітинг в Тбілісі, який з 6 квітня почав проходити під антирадянськими і антикомуністичними гаслами. Це налякало місцеву владу, і вона звернулася за допомогою до Москви, попросивши надати військову допомогу. На вищому рівні було ухвалено рішення про негайне направлення в Тбілісі підрозділів силовиків. До участі в спецоперації був залучений мотострілецький полк дивізії внутрішніх військ імені Дзержинського – одна з елітних частин МВС СРСР, ОМОН з Пермі та Воронежа, полк десантників із Кутаїсі та курсанти школи МВС із Горького (нині – Нижній Новгород). 7-8 квітня вони вже були на вулицях грузинської столиці. Ситуація була надзвичайно напружена й вибухонебезпечна. Демонстранти заблокували підступи до проспекту Руставелі, використовуючи для цього вантажні машини і тролейбуси. Почались поодинокі сутички між мітингувальниками і прибулими військовими. Під ранок 9 квітня командувач військами Закавказького військового округу Ігор Родіонов наказав почати витіснення демонстрантів з площі - до будинку Уряду рушила бронетехніка, за нею бійці. У хід йшли гумові кийки, слізогінний газ, саперні лопатки. Демонстранти почали залишати площу, але майже всі виходи з були перекриті автотранспортом, що різко зменшило шляхи евакуації, виникла паніка та масова тиснява. Результатом цієї спецоперації стала смерть (за офіційними даними) 19 людей. Із них 17 жінок. За тими ж таки офіційними даними, загибель людей сталася в результаті задушення під час тисняви. За даними слідчої комісії верховної ради Грузії, протягом місяця за медичною допомогою звернулися 4035 осіб. Союзна комісія на чолі з Анатолієм Собчаком, яка розслідувала цей інцидент, згодом встановила наявність у постраждалих колотих і різаних ран та ознаки враження отруйними речовинами. Разом з тим комісія прийшла до висновку про надмірне застосування військовими сили проти демонстрантів. Втім, військові все заперечували. В свою чергу і керівництво СРСР відмовилося взяти на себе відповідальність за події під час розгону демонстрації. Після цієї трагедії уряд Грузії змушений був піти у відставку, а довіра до очільника СРСР Горбачова і центральних органів влади була остаточно підірвана. З цього квітневого ранку почався процес об’єднання грузинського суспільства навколо ідеї національної незалежності та відновлення грузинської державності. Наступного дня на знак протесту проти розгону мітингу місто Тбілісі і решта країни розпочали страйк, а також було оголошено національний 40-денний траур. Рівно через два роки, 9 квітня 1991, верховною радою країни було ухвалено «Акт про відновлення незалежності Грузії». А у пам’ять про трагічні подій 9 квітня 1989 року в Тбілісі, в Грузії відзначається День національної єдності, громадянської злагоди і пам’яті загиблих за батьківщину.

Ювілеї дня:

138 років від дня народження Андрія Миколайовича Лівицького (1879-1954), українського громадсько-політичного діяча, президента УНР в екзилі (1926-1954). Родом з Полтавщини. Закінчив Колегію Павла Галагана, згодом – юридичний факультет Київського університету. Працював адвокатом і мировим суддею в Лубнах, Каневі, Золотоноші. З студентських років брав участь в українському національному русі, очолював студентську громаду в Києві. В 1905–1920 рр. Лівицький – один з провідних членів Української Соціал-Демократичної Робітничої партії. З березня 1917 р. – член Української Центральної Ради. В період Гетьманату з серпня 1918 р. входив до складу опозиційного владі Скоропадського Українського Національного Союзу. Після встановлення влади Директорії УНР був одним з організаторів та керівників Трудового Конгресу України. У 1919–20 рр. був міністром юстиції, закордонних справ, заступником голови уряду УНР, головою дипломатичної місії в Польщі; уклав з Польщею Варшавський договір 1920 року і союз проти більшовиків. Після завершення Української революції – в еміграції. Очолював уряд УНР; після смерті Петлюри став його наступником і очолив Директорію УНР (фактично Президент УНР в екзилі) та Головним Отаманом військ УНР. Один із засновників Української Національної Ради. В повоєнний час Лівицький жив у Німеччині.

135 років від дня народження Вадима Львовича Модзалевського (1882–1920), українського історика, архівіста, археографа, одного з фундаторів архівної справи України. Після закінчення Миколаївського інженерного училища (у Петербурзі) служив інженером у Києві. Був вихователем у 1-му Кадетському корпусі (Петербург). У 1911–1912 рр. – директор Музею українських старожитностей Василя Тарновського (Чернігів), 1911–1918 – керуючий справами Чернігівської губернської ученої архівної комісії, одночасно – секретар Чернігівського дворянського зібрання. З початком Української революції 1917-1920 років перебрався до Києва. Очолюючи архівні управління (1918–1920), сформував архівну справу України. Був секретарем Комісії для заснування Української Академії наук. Автор грунтовних праць «Малоросійський родословник», що містить, зокрема, багатий матеріал про генеалогію українських письменників-дворян, та «Малоросійський гербівник». Помер науковець дуже рано – 38-річним. У Києві є вулиця Вадима Модзалевського.

55 років від дня народження Ігоря Володимировича Подольчака (1962), українського режисера, сценариста, продюсера, художника та куратора сучасного мистецтва. Член Української Кіноакадемії. Учасник та лауреат численних художніх міжнародних виставок в Україні та за кордоном. Співзасновник творчого об’єднання «Фонд Мазоха» та співавтор всіх його мистецьких акцій та проектів. Ігор Подольчак народився у Львові. Після закінчення середньої школи вступив на факультет «Інтер’єр та обладнання» Львівського Державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтв). З 1985 по 1986 рік працював у Художньому фонді Спілки художників України. Після 1986 року і до цього часу - вільний художник та куратор сучасного мистецтва. Брав участь у численних міжнародних виставках по всьому світу, лауреат багатьох з них, організував та провів ряд міжнародних виставок в Україні та за кордоном. Після заснування у 1991 році Фонду Мазоха, разом з Ігорем Дюричем, активно проводить різноманітні мистецькі акції. З 1997 року займається комплексним проектуванням візуально-іміджевої складової політичних виборчих кампаній. З 2006 року пише сценарії, знімає та продюсує кінофільми. У режисерському доробку дві повнометражні художні картини та одна короткометражна.

Роковини смерті:

135 років з дня смерті Данте Габрієля Россетті (власне – Габрієл Чарлз Данте; 1828-1882), відомого англійського живописця, поета, перекладача, ілюстратора. За походженням італієць, один із засновників художнього «Братства прерафаелітів». Серед найвідоміших творів: «Потрійна троянда», «Дитинство Марії», «Благовіщення», «Сон Данте»; ескізи декоративних панно, вітражів, позначені рисами символізму. Сестра митця Крістіна Россетті була відомою поетесою. Величезний вплив на творчість Габріеля Россетті справила Еліза Сіддал – відома британська натурщиця – блідолиця й рудоволоса, втілення тодішнього жіночого ідеалу краси. Вона зображена практично на всіх ранніх жіночих портретах Росетті, а також на картинах інших прерафаелітів, серед яких найвідомішою є «Офелія» Джона Мілле. Еліза Сіддал була не тільки музою Габріеля Россетті, але й його дружиною. Жінка померла в 32 роки від передозування ліків. Невідомо: чи була це фатальна помилка, чи самогубство. Смерть дружини глибоко вразила художника, й він намагався притлумити біль від втрати наркотиками й алкоголем, здійснив невдалу спробу самогубства, яка остаточно підірвала його здоров’я. З 1881 року в нього почалися галюцинації, а потім розвинувся параліч. Помер Габріель Россетті на невеличкому британському морському курорті.  

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-