Смерть Вороненкова – це перед смертю Кремля
Усі інші версії – не більше, ніж журналістська балаканина. Питання в тому, за що конкретно убили.
Так, убивство вийшло демонстративним – у центрі Києва. Однак навряд чи демонстративність була обов’язковою умовою замовників. Швидше, інакше просто не виходило. Вороненкова охороняли професіонали, він розумів, що на нього можливий замах і як людина, що мала досвід роботи у силових органах, дотримувався певної конспірації, тобто, не був настільки безпечним, щоб йому можна було акуратно влаштувати «ДТП». А якщо у зацікавлених у його смерті був ще й жорсткий ліміт часу, то вибору не було: кілер і вогнепальна зброя. І, відповідно, усі можливі ризики невдач, пов’язані з таким прямим способом убивства. Одна з таких невдач – кілер у руках слідства – таки трапилася, але дуже, як ми знаємо, не надовго. Убивця пережив свою жертву усього на кілька годин і вмер на операційному столі. Ніякого посвідчення прапорщика ФСБ у нього, звісно, не знайдуть, а ліпше запустять те, що уже запустили: мовляв, він колишній нацгвардієць і учасник АТО. Якщо це навіть і так ( а це ще треба добре перевіряти ) замовника треба шукати явно не в Україні.
Припущення, що Вороненков став жертвою своїх показів українському слідству проти Віктора Януковича, дуже тішать самолюбство цього слідства (і української Генпрокуратури), однак виглядають, прямо скажемо, непереконливо. З дуже простої причини – якщо Януковичу у якийсь спосіб хочуть допомогти вивернутися від української Феміди, то смерть Вороненкова явно не такий спосіб. В України, в українського суспільства так багато претензій до екс-президента, що до чого тут Вороненков?
Ні, причину убивства Вороненкова слід шукати у боротьбі за владу всередині Кремля. Кремль нині опинився у глибокій стратегічній кризі: стосунки із Заходом зіпсовані принципово, розрахунки на Трампа не справдилися, вибори у Франції вже зараз, за місяць до них, програні (Фійон і ле Пен країну не очолять), те саме буде й у Німеччині, «нормандський формат» та «мінські угоди» не допомогли змусити Україну міняти Конституцію, аби розірвати країну «федеративним» способом. Повільна, незграбна, але дуже потужна військово-фінансово-економічна машина Заходу поступово розвертається на жорстку конфронтацію з Росією, Китай «дезертирував», вирішуючи виключно свої проблеми без урахування російських.
Природно і неминуче, що за таких обставин боротьба за владу в Кремлі загострюється до краю. Розуміючи, що Росія раніше чи пізніше змушена буде капітулювати, кремлівські верховоди шукають спільний і кожен для себе порятунок у тому, щоб переформатувати владу, скинувши «баласт», і ціною цього «баласту» купити прощення Заходу. Звісно, «баластом» може бути лише Путін і ще хтось, хто, звісно, з цим не згодний і готовий захищатися з відчаєм загнаного в кут щура.
Тому, якщо спосіб убивства Вороненкова вийшов демонстративним вимушено, то покарання – смерть – справді стало демонстративним.
Це демонстрація усім потенційним «перебіжчикам», що за зраду Путіна покарання буде максимальним і негайним. От і вся «філософія» убивства Вороненкова.
Убивство завжди є крайнім заходом, навіть у професійному кримінальному світі до нього вдаються лише тоді, коли іншого способу вирішення проблеми вже нема. Це правило поширюється і на практику спецслужб, у тому числі, російських. Кремль і раніше не гребував убивати своїх політичних опонентів – від Льва Троцького до Степана Бандери. Однак політичні убивства ніколи раніше не були основним засобом досягнення ним політичних цілей, лише допоміжним. Тепер – основним. Стільки політичних убивств (не плутати з політичними процесами), як за роки режиму Путіна, не було за всю історію Росії (СРСР). Це наслідок того, що вперше в історії цієї країни до верховної влади прорвався клан вихідців зі спецслужб. «Відомчий» менталітет «чекістів» став менталітетом найвищих керівників держави, тобто став визначальним у виборі методів реалізації державної політики. Це – остання стадія деградації російської політичної системи. Це – справді «дно», нижче якого вже нема нічого.
Юрій Сандул. Київ
