25 лютого. Пам’ятні дати

25 лютого 1887 року в місті Самбір народився Лесь Курбас (Олександр-Зенон Степанович; 1887–1937), український режисер, актор, драматург, публіцист, перекладач. Курбас був наступним, хто прийшов на зміну «корифеям», засновникам українського театру – родині Тобілевичів (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) з їхнім ухилом і акцентом на національне, українське. Він став реформатором українського театру, відмовившись від «шароварщини» й створивши театр європейського рівня. До Курбаса, дивлячись українські вистави, можна було або сміятись (часом гомерично реготати), або плакати (ридати; згадати хоча б «Безталанну»). І все. Інших емоцій, чи приміром якихось більш-менш глибоких рефлексій годі було очікувати. Важко навіть уявити, скільки він устиг за свої 50 років. І скільки б ще зробив, якби не поліг від чекістської кулі у карельському Сандармосі. Курбас уперше на українській сцені поставив вистави «У пущі» Лесі Українки, «Цар Едіп» Софокла (обидві – 1918), «Макбет» В. Шекспіра (1920), «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло», (1929) «Маклена Граса» (1933); сам грав, перекладав з німецької (переважно драми), навчав (і вивчив) цілу плеяду «березольців».  Ірина Іванівна Стешенко, корифей українського перекладацького цеху, онука Михайла Старицького, яка починала свій мистецький шлях у театрі Курбаса, згадувала, як уперше побачила його в 1916 році на сцені. Він грав Хлєстакова в театрі Миколи Садовського. Враження у неї склалося дивне: протягом вистави вона жодного разу навіть не усміхнулася. «Ревізор» йшов українською (чорносотенна преса здійняла галас – «пьеса великого русского… на малорусском наречии» – чортзнащо!); в театрі Ірина була разом із батьком. Як згадує Стешенко, «у виставі було багато смішного – чиновники, гармидер з купцями, Бобчинський та Добчинський»,  але вона стежила виключно за Садовським у ролі Городничого та за новим актором, котрий грав Хлєстакова. Грав він якось дивно, надто серйозно, не за штампом вертихвоста й джигуна. Потім вона перечитала Гоголя, його листи, й зрозуміла, що Курбас – випадково? – запропонував абсолютно нове й несподіване тлумачення цієї ролі, до того ж зовсім не безпідставне. Зала реагувала по-різному. Ірина Стешенко тоді вважала, що овації, які Курбас одержав у фіналі, перебільшені. Натомість її батько, Іван Матвійович Стешенко, людина високоосвічена, був іншої думки. «Ти ще дурна, Орько, і нічого не тямиш, - казав він. – То взагалі не така вже й весела комедія, цей «Ревізор». Провінційному акторові вигідно зробити з нього водевіль: от і шпарять, наче в оперетці. А цей галичанин грає дуже дотепно… І взагалі гарний актор – ставний, вродливий, спритний. От тільки мова…» Мова у Курбаса й справді була трохи «не наша», не наддніпрянська: виразний галицький акцент надавав його Хлєстакову чужинського звучання, він був ніби з іншої країни. В цьому, вважав батько, теж був свій сенс», - пише Ірина Стешенко.

Ювілеї дня:

335 років від дня народження Джованні Баттіста Морганьї (1682–1771), італійського лікаря, анатома, професора Болонського і Падуанського університетів, засновника патологічної анатомії як самостійної медичної науки. В результаті численних спостережень і на основі фактичного матеріалу, одержаного ним при розтині трупів тварин і людей, опублікував (1761) працю «Про місцезнаходження і причини хвороб, виявлених анатомом», у якій заклав основи патологічної анатомії як самостійної медичної науки. Ім’ям Морганьї названо анатомічні утвори, вперше описані ним. Автор ряду праць з фізіології та археології. 

146 років від дня народження Лесі Українки (справж. – Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871–1913), української поетеси, драматурга і громадської діячки, класика української літератури.

115 років від дня народження Олекси Івановича Повстенка (1902-1973), українського архітектора, мистецтвознавця. У 1918–1920 роках – козак 6-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Випускник Харківського інженерно-будівельного інституту (згодом був там доцентом); у 1930-х рр. – архітектор Наркомосу УСРР, у 1939–1941 рр. – член наукової ради Софійського архітектурно-історичного музею в Києві; у період німецької окупації Києва (1941–1943) – директор музею. За спогадами сучасників, у 1941 році врятував Софійський собор від запланованого радянським керівництвом знищення (переконав військовослужбовця, якому було доручено мінування собору, повернути назад машину з вибухівкою). У 1944 емігрував до Словаччини, пізніше – до Німеччини, де перебував у таборі для переміщених осіб у м. Ауґсбурґ; у 1949 переїхав до США, де жив до кінця життя; працював у приватній архітектурній фірмі. З 1959 року – архітектор-проектувальник архітектурної майстерні Капітолію у Вашингтоні. Помер у м. Вашингтон, похований на українському православному кладовищі у м. Саут-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі). Йому належать наукові та науково-популярні праці з історії архітектури Києва та України: «Київ. Альбом архітектурних пам’яток» (1946), «Наш Київ святий» (1946), «Історичні плани Києва» (1947), «Історія українського мистецтва» (1948), «Катедра Св. Софії у Києві» (1954).

100 років від дня народження Джона Ентоні Берджеса (1917-1993), англійського письменника, літературознавця і композитора. Автор романів «Право на відповідь», «Механічний апельсин», «Новини кінця світу», «Залізо, іржаве залізо» та ін. Безумовно, найвідоміший і найкращий роман Берджеса –  сатирична антиутопія «Механічний апельсин». Берджес написав його у 1962 році, через рік після того, як лікарі поставили йому діагноз «пухлина мозку» й сказали, що жити йому залишилося не більше року. То була не найсвітліша смуга в житті письменника, тому він, по суті, рятувався писанням роману. У 1971 році «Механічного апельсина» блискуче екранізував Стенлі Кубрик, утім, самому Берджесу кіно не сподобалося і він навіть образився на кінорежисера.  Але фільм нічим не поступається текстові, а в чомусь, можливо і кращий (особливо це стосується кінцівки) – саме тому він майже одразу набув культового статусу. В Британії Берджеса знають як відомого дослідника творчості Шекспіра і Джойса.

80 років від дня народження сера Тома Кортні (1937), відомого британського актора театру, кіно і телебачення. Відомим став у 60-их роках минулого століття після зйомок у фільмах «Самотність бігуна на довгу дистанцію» (премія ВАFТА, 1936), «За короля і вітчизну», «Доктор Живаго», «Ніч генералів», «Костюмер» (премія «Золотий глобус», 1984). Попри те, що він став зіркою світового масштабу, актор надав перевагу театру і практично перестав зніматися в кіно. В 1999 році йому був присуджений почесний докторський ступінь Університету Халла, а в лютому 2001 року за свою сорокарічну роботу в театрі та кіно був удостоєний титулу лицаря. Дворазовий номінант на премію «Оскар» (1966, 1984), призер Венеціанського (1964) і Берлінського (2015) кінофестивалів.

Роковини смерті:

165 років з дня смерті Томаса Мура (1779-1852), англійського поета ірландського походження. Цього поета знають навіть ті, хто його ніколи не читав, більш того – навіть не чув його імені. Хоча вони й не здогадуються про своє знання. Річ у тім, що його вірш «Вечірній дзвін» став надзвичайно популярним, завдяки російському поетові Івану Козлову. Останній був ровесником Мура, вони народилися одного року. Доля Мура склалася досить трагічно. Сліпий і розбитий паралічем, він присвятив своє життя поезії, коли йому було вже за сорок. І домігся визнання своїх славнозвісних сучасників. Козлов переклав ще один вірш Мура «Безсоння», але саме «Вечірній дзвін» став мовби візитівкою двох поетів у слов’янському світі. Покладений на музику композитором Аляб’євим (а також Гречаниновим, Монюшком та багатьма іншими композиторами), він започаткував своє друге життя вже як романс. Перу Томаса Мура належать численні вірші й поеми, роман «Епікуреєць», сатиричні твори, праця «Історія Ірландії», він видав листи й щоденники Байрона (щоправда, повівся з ними досить свавільно). Найбільша слава (принаймні, в Ірландії) випала на долю його патріотичних за духом «Ірландських мелодій», частина з яких стала народними піснями. До творчості ірландського поета неодноразово звертались Іван Франко, Павло Грабовський.

15 років з дня смерті Василя Григоровича Томашевського (1913–2002), українського архітектора, художника, скульптора в Канаді. Родом із с. Чайківка Радомишльського повіту (нині район Житомирської обл.). Навчався на архітектурному факультеті Київського художнього інституту, в 1941 пішов на фронт, але майже одразу потрапив у полон у сумнозвісному «Київському котлі». Пережив жахіття німецьких концтаборів, після закінчення війни вирішив залишитися на Заході. Навчався живопису й скульптури в Королівській академії мистецтв у Брюсселі (Бельгія) та іспанській АМ у Мадриді. На початку 50-х років емігрував до Канади (Оттава), де жив і працював до кінця своїх днів. За проектами Василя Томашівського споруджено Римо-католицьку семінарію в Монреалі, національну картинну галерею, парафіяльний центр української православної громади Успіння пресвятої Богородиці, виконано художнє оздоблення резиденції генерал-губернатора Канади (всі – в Оттаві). Він є також автором проектів кількох аеропортів на території Канади.

5 років тому пішов з життя Ерланд Юсефсон (1923-2012), шведський актор театру і кіно, продюсер. Один з найулюбленіших акторів Інгмара Бергмана (знявся в багатьох його кінокартинах: «Обличчя», «Шепотіння і крики», «Сцени з подружнього життя», «Осіння соната», «Фанні і Александр», «Після репетиції») і Андрія Тарковського (знімався в його останніх роботах – «Ностальгії» та «Жертвоприношенні»). Крім того, знімався в Ліліани Кавані та Даміано Даміані, у Пітера Грінвея, Іштвана Сабо, Тео Ангелопулоса. У себе на батьківщині відомий як чудовий театральний актор.