19 лютого. Пам’ятні дати

У результаті протистоянь цього дня загинуло 16 осіб. Очільники правоохоронних органів, усвідомлюючи, що спровоковані ними зіткнення з протестувальниками вже призвели до жертв серед останніх і матимуть такі ж наслідки в подальшому, стали організовувати підлеглі їм органи, а також «тітушок» для придушення протестів, формально створюючи видимість організації та проведення АТО. Без жодних законних підстав для проведення антитерористичної операції, на виконання злочинного плану керівництва держави правоохоронці розпочали штурм Майдану. Під час спроби силового розгону мітингувальників загинуло 16 осіб, завдано тілесних ушкоджень 206 особам, з них 35 – тяжкі, 31 – середньої тяжкості. У приміщенні Будинку профспілок внаслідок пожежі загинули дві особи. Київ уперше з часів Другої світової війни перебував у транспортному колапсі: під’їзди до міста охороняли автоматники, метро не працювало через оголошену владою так звану терористичну загрозу. Припинилося і залізничне сполучення з Львівською та Івано-Франківською областями. Кривавий штурм Майдану сколихнув регіони України. Оскільки влада ігнорувала вимоги протестувальників, відбулося масове захоплення будівель силових структур у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку.

Події дня:

Цього дня, 19 лютого 1954 року, Крим увійшов до складу України. Президія Верховної Ради СРСР видала указ про виведення Кримської області зі складу РРФСР і передачу її Українській РСР. 26 квітня 1954 року на основі свого указу, ВР СРСР прийняла закон про передачу Криму Україні і затвердила ці зміни у Конституції країни. Рівно через 60 років, 20 лютого 2014 року, Росія цинічно анексувала Кримський півострів, у повний розріз Будапештським гарантіям щодо цілісності та суверенітету України.

25 років тому (1992) Верховна Рада України затвердила тризуб як Малий герб України, вважаючи його головним елементом великого Державного герба України. Відкритий конкурс щодо створення проекту Державного герба України, відповідно до Постанови Верховної Ради, був оголошений 24 червня 1991 року (тобто ще за існування СРСР). Під егідою Комісії з питань культури і духовного відродження ВР було створено робочу групу–журі з народних обранців, істориків, мистецтвознавців, музейників. 4 жовтня 1991 року експертна група підбила підсумки конкурсу. Для участі в ньому надійшло понад 200 робіт (усі вони тепер зберігаються в Центральному державному архіві органів центральної влади та управління). Важливо, що 192 з них містили зображення тризуба у різних контекстах. Переміг у конкурсі проект історика–геральдиста Андрія Гречила та художника Івана Турецького. На думку А.Гречила, тризуб у графічній традиції періоду правління Великого князя Володимира був прийнятий не випадково, оскільки «саме за князя Володимира всі етнічні українські землі були об’єднані в одній державі. У 1918 році тризуб також було обрано гербом УНР як символ соборності українських земель. Такий герб має ідею поновлення традиції державності». Наразі Великий Державний герб України досі не затверджено.

Ювілеї дня:

300 років від дня народження Дейвіда Гарріка (1717-1779), видатного англійського актора, драматурга, театрального діяча, одного з реформаторів сцени і основоположника просвітительского реалізму в європейському театрі. На сцені з 1741 р. Прославився у п’єсах Шекспіра (зіграв 25 ролей) і як комедійний актор. З 1742 р. виступав у театрі «Друрі-Лейн», згодом став одним із співвласників (цей театр вважався одним із найкращих у Західній Європі). Гаррік зібрав у театрі кращих акторів, створив ансамбль, запровадив регулярні репетиції; заборонив глядачам розміщуватися на сцені, ввів рампу. В 1769 р. він заснував шекспірівські ювілеї на батьківщині драматурга (Стратфорд-он-Ейвон). За три роки до смерті Гаррік продав театр  «Друрі-Лейн» драматургові Р.Б. Шерідану й залишив сцену.

65 років від дня народження Рю Муракамі (1952), японського письменника і кінорежисера. На відміну від свого старшого колеги Харукі Муракамі, добре знаного в світі, неодноразового претендента на Нобелівську премію з літератури, Рю Муракамі більш популярний у Японії, особливо серед молодого покоління, хоча й поза межами батьківщини його теж добре знають. Стиль Рю Муракамі дещо брутальніший ніж у Харукі Муракамі. Він – бунтар і порушувач канонів. Дебютував у 1976 році романом «Всі відтінки блакитного», в якому описується повсякдення підлітків-маргіналів, сповнене сексу та наркотиків. Роман викликав сенсацію, розійшовшись накладом у понад мільйон примірників, а молодий автор, який ще сидів на студентській лаві, став лауреатом престижної літературної премії Акутагави. Після виходу роману критики проголосили Муракамі засновником нового напряму в японській літературі, хоча в той же час він не уникнув звинувачень у декадентстві. Також велику популярність здобули його романи «69», «Діти з камери зберігання», «Екстаз», «Меланхолія» та «Танатос», останні три склали трилогію «Монологи про насолоду, апатії та смерті». Крім літературної творчості Муракамі протягом багатьох років займається кінорежисурою, знімаючи кіноверсії власних творів. Його першим фільмом став «Всі відтінки блакитного», що вийшов в 1979. Він також іноді працює сценаристом. Утім, кінематографічна діяльність Муракамі значно менш відома, ніж літературна: головним чином він відомий як автор романів, чия популярність далеко переступила межі Японії. 2005 року за роман «Вперед з півострова!» Рю Муракамі був нагороджений премією Номи, лауреати якої фактично визнаються класиками сучасної літератури Японії. Найвідомішим твором письменника вважається роман «Діти з камери зберігання» (1980).

50 років від дня народження Бенісіо дель Торо (1967), пуерто-риканського актора, володаря премій Оскар, Золотий глобус, BAFTA і нагороди Каннського кінофестивалю за найкращу чоловічу роль. Бенісіо дель Торо народився в Пуерто-Рико в родині юристів. Коли хлопцю було 9 років, його мати померла. У віці 13 років він із батьком переїхав до Месербурга, штат Пенсільванія, США. Після закінчення школи-інтернату Бенісіо вступив на факультет права Каліфорнійського Університету у Сан-Дієго, але покинув його задля навчання акторській майстерності у Нью-Йорку. Наприкінці 1980-х почав зніматися у невеликих ролях у телесеріалах.  Першу роль у кіно актор виконав у фільмі про Джеймса Бонда «Ліцензія на вбивство». Ця роль, як і наступні у кінострічках «Індіанський утікач» (1991), «Порцеляновий місяць» (1991), «Христофор Колумб: Відкриття» (1992), «Гроші ні за що» (1993), «Безстрашний» (1993) і «Плавання з акулами» (1994), не принесла йому популярності. Успіх прийшов до Бенісіо дель Торо у 1995 році, після ролі Фреда Фенстера у фільмі «Звичайні підозрювані», за яку він отримав нагороду «Незалежний дух». 1996 року він знову здобуває цю нагороду за роль Бенні Далмау у стрічці «Баскьят». Його акторську славу укріпила і роль доктора Гонзо у фільмі «Страх і ненависть у Лас-Вегасі», який набув статусу культового. Після двох років неактивності дель Торо 2000 року повернувся на екран з ролями одразу у чотирьох стрічках. Першою став «Шлях зброї», де Бенісіо дель Торо також виступив режисером, а автором сценарію був Крістофер МакКвері, з яким актор працював над «Звичайними підозрюваними». За кілька місяців вийшов «Трафік» Стівена Содеберга, за роль у якому дель Торо отримав Оскара, Золотий глобус, BAFTA, приз Берлінського кінофестивалю. 2003 року актор виконав головні ролі у фільмах «Загнаний» Томммі Лі Джонса і «21 грам» Алехандро Гонсалеса Іньярріту. За роль у другому він був номінований на Оскар і BAFTA, а також отримав приз глядацьких симпатій Венеціанського кінофестивалю і нагороду «Незалежний дух». 2008 року Бенісіо дель Торо отримав нагороди Каннського кінофестивалю і Гойя за роль Че Гевари у стрічці «Че». Одна з останніх ролей Бенісіо дель Торо – у фільмі «Ідеальний день» (2015), де його партнеркою на знімальному майданчику була Ольга Куриленко.

Роковини смерті:

110 років з дня смерті Михайла Корнійовича Чалого (1816-1907), українського педагога, культурно-освітнього діяча, біографа Т.Г. Шевченка. Закінчив 1844 р. Київський університет. Протягом 30 років викладав у гімназіях Немирова, Києва, Білої Церкви, у Ніжинському ліцеї. Учасник руху за створення недільних шкіл. З 1882 – член редколегії журналу «Киевская старина». Автор книги «Життя і твори Тараса Шевченка».

65 років з дня смерті Кнута Гамсуна (Кнут Педерсен; 1859-1952), норвезького письменника, драматурга і поета, лауреата Нобелівської премії з літератури (1920). Один із найбільших представників неоромантизму в норвезькій літературі. Ім’я Гамсуна є «славою і ганьбою» Норвегії. Слава – це довершена проза письменника: романи «Голод», «Пан», «Містерія», «Вікторія». Ганьба ж – його колабораціонізм під час Другої світової війни: Гамсун виступав з пронацистськими статтями, мріяв про Норвегію у складі Великої Німеччини, зустрічався з Гітлером і Геббельсом, написав на смерть Гітлера некролог. Після війни Норвегія засудила погляди Гамсуна і полишила стару людину спокійно доживати віку. Гамсун своїх поглядів не змінив і не розкаявся. У листі до генерального прокурора, 90-річний письменник писав: «До чого все це повинно було призвести? До того, аби оголосити мене божевільним, а отже, неспроможним відповідати за свої вчинки? У такому разі Ви не врахували мене. Вже з самого початку я визнавав себе відповідальним за свої дії і відтоді не переставав відстоювати саме цю точку зору». Приклад Гамсуна яскраво свідчить про сумісність «генія і лиходійства».