15 грудня. Пам’ятні дати
30 років тому, 15 грудня 1986 року, в швейцарській Лозанні відійшов у вічність український балетний Ікар. Ім’я Сержа Лифаря, котрого свого часу називали «богом танцю», пов’язане з Францією. Саме у Франції він зробив запаморочливу кар’єру та суттєво реформував мистецтво танцю. Але народився Лифар у Києві, в цьому місті минули його юнацькі роки: Перша світова, УНР, Гетьманат, Директорія, німці, поляки, білі, червоні… Сімнадцятирічним познайомився з Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. Саме її балетна секція і стала для Сергія першим кроком до вершин слави, хоча сама Ніжинська досить скептично поставилася до фізичних даних Лифаря (написала «горбатий»), та й займатися балетом у підлітковому віці було трохи запізно. У 1922 році Ніжинська емігрувала до Парижа, а через рік слідом за нею гайнули й її київські найздібніші учні, серед яких був і Лифар. Встигли вчасно – затримайся хоч на півроку, не уникнули б у подальшому Соловків, Сандармоху або Колими. Або б довелося за орден Леніна танцювати одвічне «Лебединнне озеро» перед передовиками сільського господарства. Дорога в столицю Франції була для Лифаря надзвичайно складною і небезпечною. Але, потрапивши туди, він одразу ж поринув у світ балету. Великий вплив на нього справила зустріч і знайомство з Дягілевим. Він починає танцювати в трупі «Російського балету» й доволі швидко стає солістом. У 24 роки Лифар вже очолив балетну трупу «Гранд-Опера» і керував нею протягом 30 років – був і солістом, і хореографом, і педагогом. За цей період він поставив понад 200 балетів. Фактично Лифар відродив французький балет, його репертуар, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку– «неокласицизму». Один із найвідоміших балетів того часу, «Ікар», стане уособленням самого Лифаря. За життя Сергій Лифар отримав чимало відзнак. Він був кавалером найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володарем найвищої відзнаки балету – «Золотого черевичка» та премії «Оскар», нагороджений Золотою медаллю міста Парижа. Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Ґолль вкотре запропонував йому стати громадянином країни і звернувся до нього: «Месьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?». Лифар відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна». Він так і залишився «персоною без громадянства» – не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: «Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції – забули». За життя Сергій Лифар лише один раз побував у Києві – у 1961, і це було для нього великим щастям.
Сьогодні Міжнародний день чаю – поки що неофіційне свято в Індії, Шрі-Ланці та інших країнах-виробниках і експортерах чаю. Ідея відзначати «День чаю» виникла досить давно, але лише після обговорення на всесвітніх громадських форумах в індійському Мумбаї та бразильському Порту-Алегрі в 2004 і 2005 роках, вирішили відзначати 15 грудня Міжнародний день чаю. Цілком можливо, що невдовзі це свято буде відзначатися й на рівні ООН. Метою проведення Дня чаю є привернення уваги суспільства і політиків до проблем продажу чаю, становища працівників чайних виробництв, складнощів, що виникають у невеликих виробників у боротьбі з великими корпораціями, а також популяризація цього напою в світі. Мабуть, тому, що цілі свята мають значну соціальну і економічну складову, дата випала на 15 грудня, що прозоро натякає, що чайна галузь змушена боротися з безліччю проблем, які потрібно вирішувати зараз, аби це не призвело до подій, аналогічних тим, що відбулися 16 грудня 1773 року («Бостонське чаювання»). Також 15 грудня була прийнята «Світова Декларація Прав працівників чайної індустрії». Найбільш широко святкування Міжнародного дня чаю проходить в Індії та Шрі-Ланці, однак і такі країни, як Бангладеш, Непал, В’єтнам, Індонезія, Кенія, Малайзія, Уганда і Танзанія, будучи провідними світовими виробниками чаю, не залишаються осторонь цього свята.
Ювілеї дня:
184 роки від дня народження Александра Гюстава Ейфеля (1832-1923), французького інженера-будівельника і архітектора. Народився в Діжоні. Закінчив Центральну школу мистецтв і ремесел в Парижі. Ейфелю не було рівних у проектуванні металевих конструкцій для залізничних мостів. У 1858 році за його проектом було побудовано залізничний міст через річку Гаронну в Бордо, в 1877 – міст через річку Дору в Порто (Португалія) з 162-метровою аркою. Проте весь світ знає Ейфеля як автора сталевої вежі, зведеної для всесвітньої виставки 1889 року в Парижі. Зведення вежі тривало два роки і два місяці, а коштувала споруда близько п’яти мільйонів франків (проект окупився швидко – за півтора роки). Її вага склала 7300 т., висота – 300 м. Вежа ще не була закінчена, коли в лютому 1887 в газеті «Le Temps» з’явився «Протест проти башти мсьє Ейфеля», підписаний Шарлем Гуно, Гі де Мопассаном, Александром Дюма-молодшим, Ернестом Мессоньє, Шарлем Гарньє та іншими видатними представниками культури Франції. Звичайно, пани з вишуканим смаком засудили «цей трагічний вуличний ліхтар», «…цей нікчемний скелет», «цю високу і худющу піраміду із залізних східців, цей гігантський незграбний скелет,… курйозну тонку фабричну трубу». Проте, нині мало хто уявляє собі Францію і Париж без Ейфелевої вежі.
Роковини смерті:
82 роки з дня смерті Костя Степановича Буревія (псевд. – Едвард Стріха; 1888-1934), українського письменника, публіциста і театрознавця. Кость Буревій народився в надзвичайно бідній родині, а тому зміг закінчити лише сільську чотирирічку. Подальшу освіту він здобув самотужки, переважно на каторзі та в тюрмах. Там він вивчив польську та французьку мови. Вперше звернув на себе увагу книжкою «Європа чи Росія. Шляхи розвитку сучасної літератури». У 1929 році переїхав до Харкова і показав себе як першорядний знавець і критик театру, літератури, мистецтва (видав монографії «Три поети» (про творчість Тичини, Семенка, Поліщука), «Амвросій Бучма», редагував монографії про художників Самокіша, Дмитра Левицького та театральні мемуари Саксаганського, Кропивницького, Садовського та ін.). Кость Буревій є автором пародій «Зозендропія», «Хами», «Мертві петлі», «Овечі сльози», історичної драми «Павло Полуботок». 13-15 грудня 1934 року виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР у Києві за звинуваченням «в організації підготовки терористичних актів проти працівників Радянської влади» Кость Буревій був засуджений до розстрілу. Вирок виконано 15 грудня (у Жовтневому палаці). По цьому процесу проходило 37 осіб, із них 27 – розділило долю Костя Буревія. З-поміж жертв – письменники Олекса Влизько, Григорій Косинка, Іван Крушельницький, Дмитро Фальківський.
42 роки з дня смерті Анатоля Литвака (Анатолій Михайлович Литвак; 1902-1974), американського кінорежисера і продюсера. Народився й виріс у Києві, в єврейській родині. У 14 років підліток змінив провінційний Київ на передреволюційний Петроград. Почав з вивчення філософії в Петроградському університеті, але досить швидко зрозумів, що Платон і Кант його не цікавлять, тому подався до акторської школи, почав грати у спектаклях. З 1923 року почав серйозно займатися кіно. Спочатку був асистентом режисера, сценаристом, художником-постановником. У 23 роки він зняв свій перший фільм – «Тетяна». Втім, соціалістичні реалії не задовольняли молодого амбіційного кінематографіста і в 1925 році Анатолій Литвак емігрує до Німеччини. За п’ять років він встиг стати режисером студії UFA і зняти декілька фільмів. Однак, спокою не було й у Німеччині: країна знаходилася за крок від націонал-соціалізму з усіма його наслідками, які для київського єврея Анатолія Литвака були аж ніяк не кращими, ніж перспективи сталінського соціалізму. Митець виїхав спочатку до Англії, потім переїхав до Франції. У 1936 він отримав запрошення в Голлівуд. В Америці Анатоль Литвак знімав фільми протягом 20 років і мав репутацію досить непоганого режисера. Працював на «Ворнер Бразерс», «Фокс», та менш престижних кіностудіях. Одружився з кінозіркою 30-х Міріам Хопкінс (щоправда, шлюб виявився нетривким через вередливий характер актриси). Відкрив рахунок у банку, придбав гарний маєток, купив декілька автомобілів. У 1939 році зняв один із перших антинацистських фільмів «Сповідь німецького шпигуна». Декілька його фільмів номінувалися на «Оскар». Під час Другої світової війни Анатоль Литвак служив в американській армії, знімав пропагандистські фільми, був, навіть, відповідальним за кінозйомку висадки союзників у Нормандії. Після війни його звільнили у чині полковника. П’ять років режисер ще пожив в Америці, а потім повернувся в Європу. З початку 60-х років мешкав у респектабельному Нейї-сюр-Сені поблизу Парижа (це передмістя ще з початку ХХ ст. уподобали заможні парижани, переважно бізнесмени та представники творчої інтелігенції). Свій останній фільм – екранізацію кримінального роману Себастьяна Жапрізо «Леді в автомобілі, в окулярах і з гвинтівкою», зняв у 1970, за 4 роки до смерті. Серед кращих робіт кінорежисера: «Анастасія» (1956; у головних ролях Інгрід Бергман і Юл Брінер; Бергман отримала «Оскара» за кращу жіночу роль, це було її тріумфальне повернення до Голлівуда після «римських канікул» з Роберто Росселіні), «Чи любите ви Брамса?» (досить непогана екранізація популярного тоді роману Франсуази Саган з Інгрід Бергман, Івом Монтаном, Ентоні Перкінсом та Мішель Мерсьє у головних ролях; Ентоні Перкінса відзначили на Каннському МКФ). Похований наш земляк на цвинтарі Нейї-сюр-Сен, де зібралась непогана компанія небіжчиків: письменник Андре Моруа, художник Василь Кандінський, режисер Рене Клер, філософ-містик Георгій Гурджієв.
