15 листопада. Пам’ятні дати

В середині листопада 1918 року в Україні було створено Директорію – тимчасовий революційний верховний орган, до якого входили представники опозиційних партій просоціалістичної орієнтації - Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Андрій Макаренко, Федір Швець, Панас Андрієвський, який рівно за місяць – 14 грудня 1918 року, шляхом збройного повстання повалить Гетьманат і стане верховним державним органом УНР. Причин для невдоволення правлінням гетьмана Скоропадського вистачало. З перших своїх кроків гетьман і його прихильники зіткнулися з протидією двох протилежних течій. Одні – переважно російські праві – сприймали їх як «сепаратистів», «зрадників» і «мазепинців». Але так само рішуче від Скоропадського відхрещувалися як від «поміщика» і «царського генерала» соціалісти всіх відтінків, зокрема й українські, вважаючи гетьмана, як і всіх заможних та російськомовних осіб українського походження, неукраїнцями. Надією і опорою гетьманської влади були розквартировані в Києві німецькі солдати та підтримка кайзера, але до пори до часу: після поразки Німеччини в Другій світовій війні та листопадової революції, що призвела до падіння кайзерівської монархії та приходу до влади соціал-демократичного уряду, сподіватися було ні на кого. Восени політична криза в Україні суттєво посилилась: праві і правоцентристські сили вбачали головну загрозу з боку більшовиків і, не розраховуючи на захист від них з боку знесиленої Німеччини, вважали за єдине можливе союз з Добровольчою армією і країнами Антанти за умов проголошення федерації з майбутньою небільшовицькою Росією. Ліві та лівоцентристські українські кола вважали пріоритетним збереження повної державної незалежності і, не приділяючи належної уваги більшовицькій загрозі, були категорично проти ідеї федерації з Росією, а тому і союзу з російськими білими на чолі з Денікіним. На цьому тлі активізувалися більшовики, які прагнули реваншу. Вони чудово розуміли, що після того, як німецькі війська залишать територію України, на зміну їм можуть прийти англо-французькі – тому не варто гаяти час, а діяти рішуче. Саме задля цього було сформовано окрему VІІІ армію зі штабом у Воронежі під командуванням генерала Чернявіна, яка налічувала близько 75 тисяч багнетів, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків і 6 бронепоїздів та 1400 кінноти. Саме тому, 14 листопада гетьман Скоропадський проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією. Наступного дня Директорія у своєму зверненні до українського народу закликала до повстання проти гетьмана, оголосивши його уряд неправомочним. Як зауважують історики, гетьман правильно розрахував, з якого боку можна чекати головну небезпеку, і зробив все від нього залежне, щоб запобігти більшовицькій агресії та здобути визнання й підтримку з боку держав Антанти. Але виступ національно-соціалістичних радикалів, які утворили Директорію і підняли проти нього галицьких січовиків та селян Київщини, об’єктивно спричинив до падіння вже цілком сформованої на той час Української держави та подальшого утвердження на її території більшовицького панування. Цікаво, що гетьман Скоропадський звільнив Симона Петлюру з тюрми 12 листопада під «слово честі», що він не братиме участі у повстанні. Але Петлюра негайно виїхав до Білої Церкви, де був оголошений штаб сил, що готували антигетьманський збройний виступ, і очолив його. Досить швидко очільники Директорії пересварилися поміж собою (особливо гострою була неприязнь між Петлюрою і Винниченком). До того ж, повстання стрімко набувало анархічного та напівстихійного характеру. 14 грудня 1918 року в результаті повстання Київ був захоплений військами Директорії, гетьман зрікся влади. Протриматися Директорії вдалося лише два роки. 10 листопада 1920 вона остаточно програла більшовикам.

Ювілеї дня:

170 років від дня народження Дмитра Івановича Вінцковського (1846-1917), українського педагога і письменника. Після закінчення Львівської духовної семінарії багато років поспіль працював учителем у Сучаві, Чернівцях, Львові. З 1884 – працівник банку у Львові. Друкував оповідання, вірші, статті у газетах. Автор поетичної збірки «Вдова», поем «Смерть Ярослава Ігоревича» та «Олекса Довбуш», соціально-побутових повістей-притч з селянського життя. Писав віршовані гуморески, гумористичні оповідання, казки, пародії.

125 років від дня народження Уїльяма-Аверелла Гаррімана (1891-1986), американського державного і політичного діяча, дипломата, промисловця. У 1946–1948 рр. – міністр торгівлі. Очолював практичну роботу по здійсненню «плану Маршалла». В 1963–1965 рр. – заступник держсекретаря з політичних питань, голова делегації США на переговорах під час укладення Договору про заборону випробовувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою (1963).

75 років від дня народження Миколи Гнатовича Лабінського (1936), українського театрознавця, дослідника творчості Леся Курбаса («Лесь Курбас. Березіль», «Лесь Курбас. Статті і спогади про Курбаса. Літературна спадщина»). Автор статей про Юрія Смолича, Миколу Бажана, Леся Сердюка, Віктора Добровольського, Поліну Нятко.  

60 років від дня народження Василя Федоровича Чехуна (1956), відомого українського вченого в галузі онкології і патофізіології, директора Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р.Є. Кавецького НАН України, засновник наукової школи «Молекулярні основи та медико-біологічні проблеми фармакорезистентності», академік Національної академії наук України (2006), заслужений діяч науки і техніки України (2005), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2007).

50 років від дня народження Дмитра Васильовича Стуса (1966), українського письменника, літературознавця, редактора. Кандидат філологічних наук, член Асоціації українських письменників. Голова Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України». Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка (з 2012). Син поета Василя Стуса. Чимало зробив для популяризації батькової творчої спадщини.

Роковини смерті:

100 років з дня смерті Генрика Сенкевича (1846-1916), польського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури (1905) «за видатні заслуги в області епосу», майстра історичного роману. Автор історичної трилогії  «Вогнем і мечем», «Потоп» і «Пан Володийовський»; роману-епопеї «Quo vadis», історичного роману «Хрестоносці», психологічного роману «Без догмату», новел, повістей тощо. Народився Генрик Сенкевич у селі Воля Окшейська на Підляшші. Походив зі збіднілої шляхти. Закінчив гімназію у Варшаві, вчився на медичному та історико-філологічному факультетах у Головній школі (з 1869 Варшавський університет). Писати почав зі студентських часів – співпрацював з багатьма польськими виданнями. Свій перший великий роман «Вогнем і мечем» написав у 37 років. Після того став одним із найпопулярніших (і найзаможніших) письменників як у Польщі, так і за її кордонами. Романи приносили йому чималі гроші, на які він міг багато подорожувати світом і не бідувати. З початком Першої світової війни виїхав до Швейцарії. Очолив Комітет допомоги жертвам війни у Польщі. Помер 70-річним у швейцарському місті Веве. Там його спочатку й було поховано у місцевому католицькому храмі, але в 1924 році прах письменника перенесли до Варшави і поховали в підземеллі кафедрального собору Святого Яна. Творчість Сенкевича не була однорідною – серед великої кількості грубезних романів траплялись як речі сильні та цілісні, так і відверто слабкі. Не зважаючи на вороже ставлення Сенкевича до українського козацтва та його визвольних змагань, він спричинився до їх популяризації серед польського суспільства, зокрема позитивним представленням деяких постатей, наприклад, Богуна. Більшість романів Генрика Сенкевича екранізована.

80 років з дня смерті Василя Юхимовича Данилевича (1872-1936), українського історика і археолога. Закінчив історичне відділення історично-філологічного факультету Київського університету, де його учителем був Володимир Боніфатійович Антонович (згодом Данилевич присвятив йому низку дослідницьких і науково-популярних праць). Після закінчення університету  Данилевич працював у Харківському університеті, а з 1907 року його життя пов’язане з Києвом – доцент, професор університету і Вищих жіночих курсів, у 1920-х роках – Інституту народної освіти, у 1930-х – Інституту червоної професури. Автор фундаментальної праці з давньої історії Київщини «Археологічна минувщина Київщини» (1925), історіографічних розвідок про Костомарова, публікацій матеріалів численних археологічних досліджень курганів на Сумщині, слов’янських старожитностей під Харковом.

40 років з дня смерті Жана Габена (1904-1976), французького кіноактора. Знімався у фільмах: «Велика ілюзія», «Набережна туманів», «Біля стін Малапаги», «Не чіпай здобичі» (премія МКФ у Венеції, 1954), «Французький канкан», «Грім небесний», «Двоє в місті», «Героїн», а також у популярних фільмах в ролі комісара Мегре.