30 серпня. Пам’ятні дати

30 серпня. Пам’ятні дати

1029
Ukrinform
Щороку в передостанній день серпня у світі відзначається Міжнародний день жертв насильницького зникнення, або День зниклих безвісти

День встановлений згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 65/209 від 21 грудня 2010 року за активної підтримки міжнародних правозахисних організацій та  Червоного Хреста. Щоправда, це питання понад півстоліття порушувалося перед відповідними установами ООН представниками Латиноамериканської Федерації родичів зниклих безвісти людей. Кому-кому, а латиноамериканцям, які впродовж десятиліть потерпали від різноманітних диктаторів, добре була відома ця проблема – безслідне зникнення близької людини, шантаж, залякування, роки пошуків, розпачу, що змінюється надією і навпаки. До насильницьких зникнень зазвичай удаються як до стратегії насадження у суспільстві атмосфери терору. Зазвичай насильницькі зникнення супроводжуються жорстокими тортурами, приниженням людської гідності затриманих, а закінчуються смертю.  У більшості випадків насильницькі зникнення стаються з відома, а то й за активної підтримки держави. За останні роки у понад 80 державах світу жертвами насильницького зникнення стали понад 50 000 людей. Відчуття цілковитої беззахисності, що породжується такою практикою, стає притаманним не лише жертві, чи її близьким родичам, але й накладає  відбиток на громади до яких вони належать, а також і на все суспільство. Насильницькі зникнення, які раніше асоціювалися тільки з режимом військової диктатури, можуть сьогодні виникати у складних ситуаціях внутрішніх конфліктів. Переслідування захисників прав людини, родичів потерпілих, свідків і адвокатів, які займаються випадками насильницького зникнення – все це викликає серйозне занепокоєння організацій, які займаються моніторингом прав людини у світі. З огляду на останні події – російську окупацію Криму, воєнні дії на сході нашої країни, Міжнародний день жертв насильницького зникнення набув актуальності й для України. Звичайною справою стала практика викрадення російськими спецслужбами людей у Криму, насильницьке зникнення українських активістів на окупованих сепаратистами територіях Донбасу, порушення прав людини з обох боків збройного конфлікту.

Події дня:

30 серпня 1903 року в Полтаві відкрито пам’ятник Іванові Котляревському – фундатору сучасної української літературної мови, автору українського ремейку вергіліївської «Енеїди» та чарівних «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника». На урочистостях були присутні відомі діячі української інтелігенції та культури: Христина Алчевська, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Леся Українка, Василь Стефаник, Панас Мирний, Олександр Олесь. Пам’ятник збудували на громадські кошти – чимала сума була зібрана досить швидко, але царський уряд довго не давав дозволу на його відкриття – все українське в Російській імперії жорстоко придушувалося.

Ювілеї дня:

145 років від дня народження Ернеста Резерфорда (1871–1937), англійського фізика, одного з творців ядерної фізики, члена Лондонського королівського товариства, його президент у 1925-1930 роках. Лауреат Нобелівської премії з хімії (1908), керівник знаменитої Кавендишської лабораторії в Кембриджі. Здійснив першу штучну ядерну реакцію, автор нової планетарної моделі атома. Резерфорд був не тільки геніальним вченим, але й неперевершеним учителем, що виховав блискучу плеяду учнів, серед яких були Нільс Бор, Генрі Мозлі, Джеймс Чедвік, Петро Леонідович Капіца. Останній 13 років пропрацював під керівництвом Резерфорда в Кембриджі. «До людей він ставився з винятковою турботою, особливо до своїх учнів… Резерфорд не дозволяв працювати після 6-ї години вечора в лабораторії, а у вихідні дні й взагалі забороняв працювати. Я протестував, але він сказав: «Достатньо працювати до 6-ї вечора в лабораторії, решту часу треба думати. Поганими є ті люди, котрі надто багато працюють і дуже мало думають», - з любов’ю згадував про свого учителя Петро Капіца. Призначивши Марка Оліфанта своїм заступником, Резерфорд неодноразово нагадував йому: «Кожному, хто має власні ідеї, треба допомогти їх здійснити, навіть якщо вони здаються не особливо важливими або й взагалі нездійсненними, бо помилки вчать не згірше, аніж успіхи». Щодня  о пів на п’яту Резерфорд збирав співробітників у себе вдома або у спеціально відведеній кімнаті для товариської бесіди за склянкою чаю, де обговорювалися не лише суто наукові проблеми і результати експериментів, але й питання політики, літератури, мистецтва. Учні любовно називали Резерфорда «татком», або «Крокодилом», він їх – не інакше як «хлопчиками». Помер видатний учений на 66 році життя, похований в соборі Святого Петра, відомому як Вестмінстерське абатство. Його саркофаг встановлено в одному з нефів собору, названого  «Куточком науки», поряд з могилами Ньютона, Фарадея, Дарвіна, Гершеля. Простий пам’ятник над прахом ученого підтверджує його скромність. Але справжнім величним  пам’ятником Резерфорду стала атомна фізика, батьком якої він є і яка отримала блискучий розвиток в роботах його численних учнів.

Сьогодні виповнюється 133 роки з дня народження Дмитра Івановича Донцова (1883-1973), українського публіциста, політичного діяча, ідеолога українського націоналізму, однієї з найяскравіших і найсуперечливіших постатей української політичної думки ХХ ст. Народився Дмитро Донцов на півдні України, у Мелітополі (тепер Запорізька область). Називав цей край «нашою Америкою» - за мішанину мов і національностей. Як сам зізнавався, українцем його зробили твори Гоголя, Шевченка, Куліша, Стороженка. Освіту здобував у Петербурзькому і Віденському університетах. Двічі піддавався арешту. У 1913 році, виступаючи на другому всестудентському з’їзді у Львові, накреслив програму побудови Української незалежної держави (доповідь «Сучасне політичне положення нації і наші завдання»). В 1914-1918 роках – голова й активний член Союзу Визволення України. В період Гетьманату Донцов – блискучий і переконливий оратор – очолював Українське телеграфне агентство (нині Укрінформ). В 1919-1921 роках – керівник Українського пресового бюро в Берліні. З 1922 року перебував у Львові, де виступив засновником Української партії національної роботи, керував двотижневиком «Заграва» та редакцією «Літературно-наукового вісника», видання якого було поновлено з ініціативи Євгена Коновальця (до речі, Коновалець був учнем Донцова). З 1939 року жив в еміграції (Німеччина, Чехо-Словаччина, Франція). Після війни оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті. Донцов – автор багатьох публіцистичних праць, в яких обґрунтував необхідність політичної незалежності України і розробив ідейні основи українського націоналізму. Серед найважливіших праць Донцова – «Модерне москвофільство», «З приводу однієї єресі», «Історія розвитку української державницької ідеї», «Націоналізм», «Де шукати українських традицій» тощо. Погляди Донцова еволюціонували від соціалізму до беззастережного його заперечення, від войовничого матеріалізму до ортодоксального християнства. Він послідовно обстоював ідею державної самостійності України та її духовно-культурної орієнтації на Захід. Виступаючи проти російського імперіалізму в усіх його проявах, Донцов застерігав від орієнтації на Москву, незважаючи на те, чи вона царська, республіканська, буржуазна, пролетарсько-соціалістична чи ще якась. Ідеї Донцова мали великий вплив на молодь у передвоєнний час і у значній мірі стали ідеологічним обгрунтуванням діяльності ОУН. Радикалізм, акцентована безкомпромісність позицій й пристрасність стилю роблять постать Д. Донцова контроверсійною та неоднозначною, «рівнозначно звеличуваною і засуджуваною» (В. Янів) і по сьогодні.

Цього дня 1937 року народилася Лариса Валентинівна Кадочникова (1937), українська актриса театру і кіно, артистка Київського театру російської драми ім. Лесі Українки, жіноче обличчя українського кінематографа 60-х років ХХ століття. Лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1991). Грала у фільмах: «Суриков», «Воскресіння», «Тіні забутих предків», «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою» та ін.. Крім того, майже півсторіччя виступала на сцені столичного театру російської драми. Свого часу заради кохання (її першим чоловіком був Юрій Іллєнко) вона кинула престижну роботу в московському «Современнике» під керівництвом Олега Єфремова і переїхала до Києва. Єфремов, звісно, був шокований: кинути уславлену сцену заради кіно? Та й хто такий Параджанов? Але вона зважилася… За свою творчу кар’єру Лариса Кадочникова зіграла понад 35 ролей, але найзнаковішою і найзірковішою була і залишається Марічка у «Тінях забутих предків». Сьогодні Лариса Кадочникова – вічно молода і вічно прекрасна – бажана гостя на різноманітних теле- і кінофестивалях. В інтерв’ю вона гранично відверта і щира, з радістю, а інколи з сумом ділиться спогадами про знаменитих сучасників, з ким їй довелося працювати на знімальних (театральних) майданчиках, чи просто з тими, з ким зводила доля. А ще має стовідсотковий секрет краси «від Кадочникової»: «Ніколи нікому не заздрити».

25 серпня 1958 року в Нью-Йорку народилася Анна Семенівна Політковська (1958-2006), російська журналістка, оглядачка (з 1999 р.) «Нової газети», правозахисниця. Народилася в родині співробітників української дипломатичної місії при ООН. Випускниця факультету журналістики МДУ ім. Ломоносова. Авторка книг «Подорож у пекло. Чеченський щоденник», «Друга чеченська». Лауреатка російських і міжнародних премій у галузі журналістики. Була застрелена у жовтні 2006 р. біля свого будинку в Москві. Після її смерті була видана книга публікацій «За що». Упродовж майже десятиліття, починаючи з 1999 і закінчуючи 2006 – останнім роком життя – Політковська була одним із небагатьох виразних голосів російської журналістики, по-справжньому опозиційних до путінського багатоголосся, до тих, хто завжди намагається співати хором і лунати в унісон з «генеральною лінією». Їй неодноразово погрожували, дзвонили, надсилали брудні анонімки, за нею стежили, її намагалися отруїти, її життя піддавали смертельній  небезпеці,  але попри все вона продовжувала писати, продовжувала вести власні резонансні розслідування, продовжувала допомагати людям – жертвам Норд-Осту, матерям закатованих у російській армії солдатів, родичам зниклих на території Чечні людей. Її журналістське слово було вагомим, адже за ним завжди стояла не лише виважена і обґрунтована світоглядна позиція, моральний вибір, але й учинок, активна дія. «Сила зла в анонімності. Тому все потрібно називати своїми іменами; Страх викорінив у нас сором. Від страху нам перестало бути соромно;  Не можна прикидатися вільними; Життя закінчується миттєво. І завтра – це надто оманлива тварина, аби на неї сподіватися. Воно може ніколи для тебе не настати. Все – тільки тут і тільки зараз…» (Анна Політковська)


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-