26 серпня. Пам’ятні дати

26 серпня. Пам’ятні дати

1002
Ukrinform
Цього дня 1657 року Гетьманом України було обрано Івана Виговського

Іван Виговський увійшов в українську історію, передусім, як поборник сильної і незалежної України. Гетьманом його було обрано після смерті Богдана Хмельницького. Саме Виговський організував Генеральну військову канцелярію – адміністративний і дипломатичний штаб Хмельницького, мозковий центр козацької революції. Виговський виховав ціле покоління урядовців і дипломатів, тримав у своїх руках всі нитки внутрішньої і зовнішньої політики. Він, по суті, був дорадником і правою рукою Богдана Хмельницького – брав участь в усіх воєнних походах, укладанні міжнародних угод. Після обрання гетьманом він продовжував політику Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України. Виговський намагався утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній зі сторін. Він уклав українсько-шведський договір, відновив союз з Кримським ханством та почав переговори з Польщею. Але активна зовнішня політика Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала велике занепокоєння Москви, яка після Переяславської угоди 1654 року сприймала Україну не як рівноправного союзника, а виключно як васала. Царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів (передусім духівництва) антигетьманську опозицію. Підкуплювалася козацька старшина, всіляко підбурювалися запорожці та селянство. Так, Виговський змушений був жорстоко придушити заколот Мартина Пушкаря – полтавського полковника, людини невеликої освіти, але надзвичайно амбітної. Тоді під Полтавою загинуло понад 15 тисяч козаків, а взагалі та домашня (громадянська) війна коштувала Україні до 50 тис. людських життів. Підступно-агресивна позиція Москви спонукала Виговського до союзу з Польщею – у 1658 році було укладено Гадяцький договір. Дізнавшись про це, Московщина розпочала відкриту агресію проти України. Виговський здобув блискучу перемогу над росіянами під Конотопом у 1659 році, розбивши вщент царські війська, але не зміг скористатися тим результатом і виявився абсолютно безсилим проти таємної політики підбурювання і підкупу. Проти гетьмана знову виступила частина старшинської опозиції, яку створили промосковськи настроєні полковники. Зрештою, Іван Виговський змушений був зректися булави і виїхати в Польщу. Невдовзі його було звинувачено у зраді і розстріляно. А це слова з маніфесту Івана Виговського, написаного понад 350 років тому: «От така то зрада підступної Москви слідна у всім: вона готовить нам ярмо – насамперед, домашньою громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. Все те ми виявили для нашої невинности, а тепер примушені підняти законну оборону та удатися до сусідів з проханням про поміч для своєї свободи. Не в нас лежить причина цеї війни, що розгорілася…»

Події дня:

945 років тому (1071) відбулась битва при візантійському Манцикерті (вірменське місто, нині територія Туреччини) між армією Візантійської імперії та туркам-сельджуками. Саме цю битву, в якій Візантійське військо зазнало поразки, прийнято вважати початком занепаду Візантійської імперії. Імператор Роман ІV Діоген потрапив у полон і, як наслідок, втратив владу, хоча ватажок сельджуків, Алп-Арслан за чималий викуп і відпустив його. Імператора вбили свої ж візантійці. Поки правителя не було в столиці, вороги захопили престол. Вони змушували дружину Романа визнати чоловіка загиблим і зректися влади, а коли вона відмовилася, то її постригли в черниці й відправили в монастир. Коли ж з тижневого полону повернувся сам імператор, то співвітчизники його схопили, побили і осліпили. Від болю і ран він і помер. Перемога турків-сельджуків у битві під Манцикертом відкрила їм шлях до завоювання всієї Малої Азії, а для Візантійської імперії поразка стала початком катастрофи.

І ще одна важлива битва відбулася цього дня: 1880 років тому (1346), біля містечка Кресі, що у Північній Франції англійці билися проти французів. Це було одне з важливих бойовиськ Столітньої війни – невеличка армія англійців під командуванням Едуарда ІІІ  одержала переконливу перемогу над численним військом французьких рицарів на чолі з Філіппом VІ. Англійці застосували проти супротивника доти незнану тактику, буквально засипавши французів стрілами. Валлійський довгий лук виявився куди ефективнішим проти французького арбалета і рицаря у важких обладунках. А ще під час цієї битви вперше активно застосовувалися артилерійські знаряддя – гармати. Ця подія також стала початком кінця – у цьому випадку, кінця середньовічного рицарства.

26 серпня 1789 року Національними установчими зборами була прийнята Декларація прав людини і громадянина – один із засадничих документів Французької революції, що визначала індивідуальні права людини. В основу ідей Декларації прав людини і громадянина покладена концепція рівноправ’я і свободи, що належить кожному від народження. Природними правами людини і громадянина оголошувалася свобода особистості, свобода слова, свобода переконань, право на супротив гнобленню. Декларація і сьогодні є одним із наріжних каменів французького конституційного права. Вона підтверджена французькою конституцією 4 жовтня 1958 року. 16 липня 1971 року Конституційна рада Франції визнала Декларацію юридично обов’язковим документом, порушення якого прирівнюється до неконституційності. У 2003 році ЮНЕСКО включила декларацію в реєстр «Пам’ять світу». Декларація мала великий загальносвітовий вплив на утвердження принципів ліберальної демократії.

Ювілеї дня:

140 років від дня народження Василя Михайловича Юрчака (1876-1914), українського драматичного актора. У 1896-1914 рр. працював у Театрі товариства «Руська бесіда» у Львові; був одним із кращих акторів цього колективу. Український театральний діяч і письменник Степан Чарнецький, високо оцінюючи Василя Юрчака як найкращого актора в театрі товариства «Руська бесіда» за весь період його існування, писав: «Юрчак був серйозний, глибокий народний драматичний талант. В його голосі було так багато драматичного виразу й сили, що саме тут вдирався він на верхи творчості, тут проявлявся його талант в усій його силі та глибині. Був це тип актора з Божою іскрою в грудях. Не мав за собою ні підготовчих студій, ні загальної широкої, ні театральної освіти, мав тільки – великий талант. Мав у собі щось наче яснояву, якусь надземну інтуіцію, що дозволяла йому розв’язувати найтяжчі, найбільш заплутані психічні проблеми…» Юрчак умів устами, «обличчям, очима, рухами – снувати фрагменти якихось ліричних мелодій чи цілих поем». На Василя Юрчака орієнтувалися всі актори, у нього вчилася молодь,  йому поклонялася публіка. Не випадково Амвросій Бучма на схилі віку у своїй «Автобіографії» (1949) так тепло висловлювався про видатного актора, називаючи його своїм першим учителем. «Це був справді величезний і глибокий талант», - писав Амвросій Бучма. Своїм учителем Юрчака називав і Мар’ян Крушельницький.

110 років від дня народження Альберта Себіна (1906-1993), польсько-американського лікаря і мікробіолога, творця протиполіомієлітної сироватки для дітей, вірусолога. Автор наукових праць з вірусних інфекцій, токсоплазмозу, раку.

26 серпня 1910 року народилася Агнес Гонджа Бояджиу (1910-1997) – майбутня Мати Тереза, місіонерка Римо-католицької церкви, відома своїм подвижництвом у справах благочинності. У жовтні 1950 року заснувала в Калькутті Орден сестер милосердя «Місіонерки любові», яким беззмінно керувала протягом 47 років. Це був єдиний католицький орден, що виник у ХХ столітті. Лауреат Нобелівської премії миру «за допомогу стражденному людству» (1979). У 35 років вона почула голос: «Іди й живи серед бідних, а Я буду з тобою». Відтоді вона відмовилася від доволі спокійного життя в своєму ордені й пішла на індійські вулиці служити жебракам. «Богові потрібна була моя бідність, моя слабкість, моє життя для того, аби проявити свою любов до найубогіших», - зауважила черниця на схилі років. Сьогодні місії ордену налічують понад 300 тисяч співробітників у 80 країнах світу.

Цього дня 1914 року народився Хуліо Кортасар (1914–1984), аргентинський письменник. З 1954 року жив у Парижі, був перекладачем в ЮНЕСКО. Автор драматичної поеми в прозі «Королі» (1949), що є вільною інтерпретацією давньогрецького міфу про Тесея, повісті «Гонитва», збірок оповідань «Бестіарій», «Кінець гри», «Таємна зброя», «Усі вогні – це вогонь», «Той, хто поруч з нами»; романів «Іспит», «Виграші», «62. Модель для збирання», «Гра в класики». Як зазначив один із відомих аргентинських літературних критиків, «… в Аргентині є два культових письменника: Кортасар і Борхес. У їхній творчості визначилося два основних інваріанти аргентинського художника: Кортасар з його радістю і світлою надією, з його завжди розкритою, розімкненою в майбутнє поетикою, і Борхес, з його замкненим рухом свідомості по колу, відчуттям безвиході буття. Це як два полюси: легкість Кортасара і важка вага Борхеса… Кортасар – приклад творчої зухвалості». Кортасара українською перекладали Анатоль Перепадя та Юрій Покальчук.

Роковини смерті:

90 років з дня смерті Володимира Павловича Пещанського (1873-1926), відомого українського архітектора, реставратора і мистецтвознавця. Під його керівництвом було реставровано Микільський (Військовий) собор (1935 розібрано) і церкву Спаса на Берестові в Києві. З 1922 року жив у Львові, працював в українському Національному музеї, де керував реставрацією старовинного іконопису та впорядкуванням пам’яток народного мистецтва. Автор праць: «Давні килими України», «Дещо про українські та великоруські ікони», «Скит Манявський і Богородчанський іконостас».


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-