11 квітня. Пам’ятні дати

Концентраційні табори на території нацистської Німеччини почали з’являтися ще задовго до початку Другої світової війни, одразу після приходу Гітлера до влади. Перший концтабір було створено у березні 1933 року поблизу Дахау. Але свого найбільшого розвитку, страшної досконалості з утілення людиноненависницької ідеї вони сягнули у розпал воєнних дій, ставши справжніми «фабриками смерті». Загалом на підконтрольних нацистам територіях існувало понад 14 тисяч концентраційних таборів де утримувалося до 20 мільйонів людей – представників 30 країн світу. За 12 років існування «третього рейху» у концтаборах було фізично знищено майже 12 мільйонів людей. Приблизно по мільйону в рік. Потенційним бранцем міг стати будь-хто: військовополонені, комуністи, євреї, роми, психічно хворі, гомосексуалісти, тобто усі ті, хто здавався «не таким», був «іншим», «чужим», хто не вписувався в трафаретний образ «істинного арійця», створеного хворою уявою нацистських пропагандистів, схиблених на «чистоті крові». Найбільшими нацистськими таборами смерті  були Освенцім – 4 мільйони в’язнів, Майданек – 1,38 мільйони, Маутгаузен – 122 тисячі, Заксенгаузен – 100 тисяч, Равенсбрюк – 92,7 тисячі, Треблінка – 80 тисяч. У Бухенвальді, який був заснований у липні 1937 року поблизу Веймара (між іншим місто Баха, Гете і Шіллера) в неволі утримувалося 250 тисяч людей. Із них майже 60 тисяч загинуло. Одні були вбиті, спалені у крематорії, інші померли від голоду, фізичного виснаження, хвороб, інші стали жертвами медичних експериментів (до речі, у Бухенвальді примусово «лікували» («повертали до норми») гомосексуалістів, піддаючи їх нелюдським тортурам). Наприкінці березня 1945 року, коли чутки про близьке завершення війни й неминучу поразку гітлерівців дійшли навіть до таборів смерті, в’язні Бухенвальда повстали й взяли табір під свій контроль. Саме тому есесівці не змогли остаточно замести слідів злочинів, а в’язні згодом свідчили на Нюрнберзькому процесі – міжнародному трибуналі над колишніми гітлерівськими злочинцями.  Прикметно, що на другий день після визволення Бухенвальда, американські військові почали водити  веймарців на екскурсію до табору смерті – містяни відмовлялися вірити в те, що поряд з ними відбувалися такі жахіття й запевняли, що нічогісінько про це не знали. Дехто з бюргерів і взагалі був упевнений, що це все навмисно інсценізували самі ж американці. Після звільнення в’язнів Бухенвальда, на його території було організовано спецтабір НКВС для інтернованих, який було остаточно закрито лише в 1950 році. За ці п’ять років у ньому загинуло ще 7 тисяч людей. Енкаведисти були такими ж «майстрами своєї справи» як і есесівці – недарма Колиму називали «Освенцімом без печей». Обпікаючі свідчення про досвід перебування в нацистських концтаборах можна прочитати в «Треблінці» Жана-Франсуа Штайнера, «Прошу до газу, пані та панове» Тадеуша Боровського, «Чи людина це?» Прімо Леві, «Сказати життю «так». Психолог у концтаборі» Віктора Франкла.

Сьогодні Всесвітній день боротьби з хворобою Паркінсона. Відзначається з ініціативи Всесвітньої організації охорони здоров’я в день народження англійського лікаря Джеймса Паркінсона (1755-1824), котрий у 1817 році описав хронічне прогресуюче захворювання центральної нервової системи.

Події дня:

55 років тому (1961) в Єрусалимі почався процес над Адольфом Айхманом, одним з нацистських злочинців, винного в депортації і знищенні мирних громадян, передусім євреїв, в окупованій Європі в роки Другої світової війни. Цей процес став однією з найважливіших подій початку 60-х років ХХ ст. і привернув увагу громадськості до злочинів і долі діячів нацистської верхівки, котрим вдалось уникнути покарання, сховавшись на території інших країн. Айхмана (який після Другої світової війни втік до Південної Америки) було викрадено в Буенос-Айресі агентами ізраїльських спецслужб, доставлено в Ізраїль і страчено за вироком суду 15 грудня 1961 року. Докладно про цей процес ідеться в книзі Ханни Арендт «Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі». Головна її ідея – зло – це зовсім не казковий монстр. Воно зароджується в людських головах, і здійснюють його теж живі люди, а не демони. До того ж, люди звичайні, як зараз кажуть, «пересічні». У нацистського злочинця Айхмана, який відправляв у печі тисячі євреїв, була люб’яча дружина Вероніка і четверо дітей – чудова дружна сім’я. Дружина до останнього вірила, що Айхмана помилують, писала листа Бен-Гуріону, в якому нагадувала, що після страти чоловіка їхні діти залишаться сиротами. Прем’єр-міністр Ізраїлю не відповів їй. Тільки на берегах листа написав страшні слова з Тори про Рахіль, яка оплакує своїх убієнних дітей. Як сталося, що Айхман став убивцею тисяч безневинних людей і продовжував жити з вірою в те, що його вини у тому немає? Відповідь у нього була проста – «Я виконував наказ». Зазвичай так кажуть усі, хто вчинив злочин і опинився на лаві підсудних. Вони намагаються сховатися як за стіною за банальною фразою: «Я виконував наказ». Їм здається, що це стовідсоткове алібі, чарівні слова, які знімуть із них усю вагу відповідальності, адже вони – лише виконавці. Арендт нагадує, що за будь-яких обставин потрібно «вмикати» власний розум, адже здатність критично мислити, чи й просто мислити – це однин із привілеїв людини. І не так вже важливо хто ти – солдат Рейху чи український омоновець.

Цього дня (1979) в Уганді був повалений режим Іді Аміна, одного з найжорстокіших диктаторів у новітній історії Африки. За 8 років його правління було знищено, за різними даними, від 100 тисяч до півмільйона людей. З 2002 року річниця падіння цього кривавого режиму відзначається як святкова дата.

Ювілеї дня:

100 років від дня народження Валентина Вікторовича Александрова (1916-1998), українського хіміка.

90 років від дня народження Мирослава Леоновича Бутрина (1926-2000), українського літературознавця і бібліографа. Фахівець у галузі української літературної бібліографії і книгознавства. Упорядник бібліографічних покажчиків «Мова і стиль українських письменників», «Бібліографічні покажчики з української мови і літератури» та ін. Автор ряду публікацій з питань літературознавчої бібліографії та історії українського друку.

90 років від дня народження Лідії Палій (1926), української письменниці (Канада).

Роковини смерті:

37 років тому пішов з життя Леонід Федорович Биков (1928-1979), український актор театру і кіно, кінорежисер, народний артист України. Знявся у фільмах «Максим Перепелиця», «Добровольці», «На семи вітрах», «В бій ідуть тільки «старики»», «Ати-бати, йшли солдати…». Як актор знявся у 24 фільмах, а п’ять стрічок поставив як кінорежисер. Лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1977). Леонід Биков і справді був народним артистом, адже належав до породи тих, хто неодмінно зачаровував, привертав увагу своєю простотою і людяністю. Про таких як він кажуть: «хлопець-друзяка», «щира душа». Такими були і його герої – щирі, чарівні, з незабутнім голосом і сумними очима. Тобто кіногерой цілком співпадав з виконавцем, актором, що неодмінно тішило глядача, який майже завжди підсвідомо ототожнює кінообраз з виконавцем. Так само і режисером Леонід Биков був не за професією, а за покликанням, хоча з дитинства мріяв стати льотчиком, але через свій маленький зріст не пройшов медкомісію. А ось його найкращого друга Віктора Щедронова прийняли, він потрапив на фронт і загинув у Чехословаччині у 1945. Коли Биков писав сценарій до фільму «В бій ідуть одні старики», то в пам’ять про Віктора втілив його в образі Смуглянки, навіть прізвище зберіг – лейтенант Щедронов. Леонід Биков загинув в автомобільній катастрофі 11 квітня 1979 року. Він повертався на своїй машині з дачі під Києвом. Поперед нього рухався асфальтуючий каток, і Биков вирішив його об’їхати. Та щойно він почав обганяти, йому назустріч вискочила вантажівка. Щоб уникнути зіткнення, Леонід Федорович вивернув кермо вбік і на всій швидкості врізався в каток. На момент смерті акторові було всього 50 років. Про цю раптову і несподівану смерть багато і довго говорили. Навіть ходили чутки про самогубство або підстроєне під нещасний випадок убивство. Але це було ДТП. Ховали його як солдата – скромно, без пустопорожніх промов і оркестрів. Тільки над могилою улюбленого режисера і актора прозвучала «Смуглянка». Так він сам хотів. Ще за життя написав друзям (Івану Миколайчуку та Миколі Мащенку) листи і заповіт. Іван Гаврилюк у книзі спогадів «Я в обіймах фотографій…» згадує: «Леонід Федорович Биков – світла людина і світла особистість… Був старший від мене майже на 20 років. Хоча неодноразово пропонував перейти на «ти», я цього зробити не зміг. З Іваном Миколайчуком було якось простіше, нас розділяло 7 років. З Брондуковим зміг швидко порозумітися, а ось Костеві Петровичу Степанкову ніколи не сказав «ти»… З ним дуже легко працювалося, адже сам він актор і прекрасно розумів акторів. А потім були «Ати-бати, йшли солдати…». Коли фільм вийшов на екрани, у ньому не було половини знятого, звісно ж, вирізали половину написаного. Військова тема завжди була святою для Леоніда Федоровича. Він її знав, вмів показати, і  йому вона постійно боліла. Він усе життя вчився і був здатний дивуватися і всьому прекрасному, і всьому поганому… Пригадую, як журнал «Новини кіноекрану» замовив Іванові Миколайчуку статтю про Леоніда Бикова. Він її написав. Починалася так: «Льоня Биков – як хліб…» Ось так вже цією короткою фразою сказано все».