3 квітня. Пам’ятні дати

Цього дня на сесії Львівської міської ради депутати першого демократичного скликання під головуванням тодішнього міського голови Богдана Котика ухвалили історичне рішення підняти синьо-жовтий прапор на будівлі міської Ратуші. До того український стяг майорів над Львовом 72 роки тому й підіймали його Січові стрільці. Варто нагадати, що у 1990 році Україна була ще УРСР, правили нею комуністи, і підняття українського національного стяга сприймалося в Києві як «акт місцевої самодіяльності». До речі, перше за радянських часів публічне підняття українського прапора теж відбулося у Львові. 26 квітня 1989 року на площі Ринок під час велелюдного мітингу, присвяченому третім роковинам Чорнобильської катастрофи, один із активістів Товариства Лева підняв синьо-жовтий український прапор з вишитим на ньому золотим тризубом. Але першим українським містом, де було піднято синьо-жовтий прапор над будівлею міської ради, був Стрий. Сталося це 14 березня 1990 року. Наступним став Тернопіль – 23 березня 1990, потім – Львів, Івано-Франківськ. Першим містом за межами Галичини став Житомир. Там офіційно вивісили національний стяг 13 червня 1990. До Києва черга дійшла 24 липня 1990 року, коли на Хрещатику, біля будинку Київради було піднято синьо-жовтий прапор. Львів’яни щороку відзначають День підняття українського прапора над міською ратушею, адже це стало важливим кроком на шляху до відновлення незалежної держави. Спочатку відбувається урочисте богослужіння, а потім віче з нагоди чергової річниці підняття національного стяга в місті. Після урочистої  церемонії підняття прапора над Ратушею львів’яни виконують гімн України. Участь у заходах зазвичай беруть представники громадськості, священики всіх конфесій, депутати, працівники міської ради, міський голова Львова.

День геолога. Відзначається в Україні згідно з Указом Президента № 110/95 від 7 лютого 1995 року в першу неділю квітня.

Ювілеї дня:

165 років від дня народження Болеслава Червенського (1851–1888), польського письменника, публіциста, громадського діяча. Закінчив Львівський університет. Разом з Іваном Франком та Людвіком Інлендером уклав «Програму польських і русинських соціалістів Східної Галичини». Сприяв появі на початку 80-х років ХІХ ст. у робітничій газеті «Праца» («Праця») статей і вірша «Вічний революціонер» Івана Франка і кореспонденцій Михайла Павлика. Автор збірок «Поезії», «Обірвані строфи», історичної драми «Невольник», п’єси «Небіжчик», поезій на українську тематику.

98 років з дня народження Олеся Терентійовича Гончара (1918-1995), українського письменника і громадського діяча, академіка, Героя України (2005). Автор повісті «Земля гуде», романів «Прапороносці», «Людина і зброя» (Державна премія ім. Т. Шевченка), «Тронка», «Твоя зоря», «Собор». Письменник – автор сценаріїв кількох художніх фільмів, за його творами поставлено спектаклі та оперу. Народився Олесь Гончар на Полтавщині. Навчався у Харківському університеті, але навчання перервала війна. У складі студентського батальйону Гончар добровольцем пішов на фронт. У 1946 році закінчив Дніпропетровський університет. Перші літературні спроби молодого письменника – оповідання й повість – з’явилися ще 1938 року. Перебуваючи на фронті, писав вірші, які публікувались у фронтовій газеті. У повоєнні роки розпочав діяльність професійного літератора. Письменник чимало зробив для утвердження української мови, послідовно і самовіддано обстоював її державний статус. Стояв біля витоків створення Народного Руху України.

92 роки від дня народження Марлона Брандо (1924-2004), видатного американського кіноактора. Знімався у фільмах: «Дикун», «Трамвай «Бажання»», «В порту» (премія «Оскар», 1954), «Останнє танго в Парижі», «Хрещений батько» (1972; премія «Оскар», яку він відмовився отримувати на знак протесту проти дискримінації індіанців), «Апокаліпсис наших днів», «Осінь патріарха», «Дезіре» та ін. Брандо з його «брутальною харизмою» був першим у Голлівуді, хто перейшов до гри за системою Станіславського (там її називали «Методом»), прийнявши її цілковито і беззастережно. Він був першим, хто порушив лаковану театральність американської «фабрики мрій». Брандо не грав, а жив у кадрі. І був надзвичайно переконливим у цьому. Після нього з’явилась плеяда блискучих американських акторів, таких як Джеймс Дін, Джек Ніколсон, Пол Ньюман, Роберт Де Ніро, Аль Пачіно (і, навіть, кращі актори наступного покоління: Шон Пен, Джонні Депп, Едвард Нортон). Усі вони є його послідовниками. У Брандо була нелегка доля і майже не було дитинства. Його мати спилася, батько завжди був ним невдоволений. Няня, яку він обожнював (вона ж бо заміняла йому батьків), кинула його заради сумнівного коханця. Все це, значною мірою вплинуло на формування його характеру та творчої особистості. В автобіографічній книзі «Пісні, яких навчила мене мати» Брандо пише: «Моя невпевненість у собі подарувала мені здібність наслідування. Тому що дитина, яка відчуває себе небажаною – постійно примірює на себе якусь нову особистість – таку, яку б всі з радістю прийняли». Останні роки життя актора супроводжували постійні скандали (11 дітей, декілька дружин, надмірна вага, лінь і т. п.), але це жодним чином його не обходило. Як і не обходила його власна популярність. «Господи! Та ви ж геній!», - полишивши натяки, вигукнула тележурналістка, беручи інтерв’ю у актора. Брандо, на очах потемнівши з виду, одразу ж парирував: «Певно, ви смієтеся. Я – геній? Геній це Моцарт, Мікеланджело… Треба бути обачнішою з такими словами…»

Роковини смерті:

50 років з дня смерті Марії Іванівни Литвиненко-Вольгемут (1892-1966), видатної української співачки (лірико-драматичне сопрано), педагога. Одна з засновників Харківського українського театру опери та балету (1925-1935). Солістка Київського театру опери та балету (1935-1953), професор Київської консерваторії. Створила понад 70 вокально-сценічних образів. Серед найяскравіших – партії Оксани, Одарки («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Наталки, Терпилихи, Насті, Панночки («Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Утоплена» Лисенка), та ін. Кар’єру професійної оперної співачки Литвиненко-Вольгемут починала на сцені першого українського професійного театру (до речі, музично-драматичного), керованого Миколою Садовським. Маючи здатність розпізнавати таланти, Садовський одразу ж зважився довірити юній артистці роль Оксани у «Запорожці за Дунаєм». Ось що писав з цього приводу Максим Рильський: «Коли Марія Литвиненко вступила на сцену українського театру Садовського, вона зразу ж засяяла своїм світлом. В сузір’ї зійшла нова «зірка». Ми, молодь…, які до хрипоти викликали улюблених акторів і кидали свої шапки на сцену, до ніг улюблених артисток…, зразу п’яніли від думки, що прийшла в український театр велика сила, артистка видатного сценічного обдарування, з чудовим за красою голосом». Варто зазначити, що співачка була знайома з Федором Шаляпіним, Леонідом Собіновим, Лесем Курбасом та багатьма іншими видатними особистостями свого часу.

25 років з дня смерті Грема Гріна (1904-1991), англійського письменника і публіциста. Автор романів «Тихий американець», «Наш резидент у Гавані», «Брайтонський льодяник», «Комедіанти», оповідань. У середині 40-х був співробітником британської розвідки. В 60-70-х роках в якості репортера об’їздив півсвіту, побував у багатьох «гарячих точках». Грема Гріна неодноразово висували на Нобелівську премію, але найпрестижнішої літературної премії так і не був удостоєний, через численні претензії з боку прискіпливих критиків, яких дратувала популярність письменника серед читачів, а надто, серед поціновувачів гостросюжетної, детективної літератури. До того ж, твори Гріна активно екранізував Голлівуд (з 26-ти написаних Гріном романів екранізовано 10, перша екранізація відбулась ще в 1932 році), що теж не подобалось високочолим шведським академікам. Щодо самого письменника, то він неодноразово заявляв, що ділить власні твори на «легкі, розважальні» та більш серйозні, сповнені філософського підтексту. Тому на критиків не ображався, й відсутністю Нобелівки не надто переймався.

5 років тому пішов з життя Станіслав Миколайович Конюхов (1937-2011), генеральний конструктор – генеральний директор Держ. КБ «Південне» ім. М. Янгеля, генеральний конструктор із створення ракетно-реактивних систем в Україні, академік НАН України, Герой України (2004). Автор (співавтор) понад 240 наукових праць в галузі статики і динаміки стійкості, раціональних способів забезпечення просторової орієнтації та ін. Під його безпосереднім керівництвом створені ракети-носії «Циклон» і «Дніпро». За допомогою цих унікальних носіїв здійснено запуски безлічі космічних апаратів серії «Космос» та «Інтеркосмос», вирішено багато наукових, народногосподарських і оборонних завдань.