29 березня. Пам’ятні дати

Квітка Цісик (1953-1998) народилася в Нью-Йорку в родині українських емігрантів. Цісики виїхала зі Львова у 1944 році. Мешкали спочатку в німецькому Байройті, з 1949 – у США. Батько, Володимир Цісик, працював викладачем в Українському музичному інституті, штат Нью-Йорк, а мати Іванна – в банку. З дитинства Квітка навчалася грі на скрипці, гарно співала. В 1974 році закінчила консерваторію в Нью-Йорку. Під час навчання взяла собі псевдонім Кейсі від ініціалів К. С. Виконувала джинґли, була бек-вокалісткою у Боба Джеймса, Роберта Флека, Майкла Джексона та інших американських виконавців. 1977 року зіграла епізодичну роль у комедійній мелодрамі «Ти світло мого життя». За виконання однойменної пісні до цього фільму отримала «Оскар». 10 років Квітка Цісик була голосом автомобільної компанії Ford. Крім того, озвучувала реклами інших великих корпорацій Америки. Записала два україномовних альбоми: «Пісні України» (1980) та «Два кольори» (1989). 1983 року співачка разом із матір’ю відвідала Україну. Була у Львові, інших містах Західної України. Саме після тієї поїздки в її репертуарі з’явилися пісні Володимира Івасюка. Квітка Цісик двічі була в шлюбі. У другому шлюбі у неї народився син Едвард-Володимир (нині піаніст). Сім років жінка боролася з раком. 29 березня 1998 року вона померла, не доживши п’яти днів до свого 45-річчя. Якою була Квітка Цісик у житті? Вона любила свою сім’ю, не мислила себе без співу. Любила босою пройтися безлюдним берегом океану, тримаючи за руку маленького сина. Любила плавати, запливати далеко-далеко, як тільки можна, аби з берега здаватися малесенькою цяткою на тлі горизонту. Любила довгі спокійні кінні прогулянки за містом і разом із тим – шалену швидкість – впродовж багатьох років їздила на спортивному Jaguar, хоча могла дозволити собі найновішу модель Ford (компанія дарувала їй автівки). Любила погратися зі своїм велетенським чау-чау на прізвисько Медьо. Мешкала співачка в просторих апартаментах біля Централ-парку. В Україні її музика почала звучати наприкінці 80-х років. Усі, хто вперше чув голос Квітки, був вражений, заскочений зненацька, приголомшений. Цей голос брав вас у полон одразу і назавжди – він був неповторний і незабутній – поєднання сили, ніжності та щирості. Цьому проникливому чару піддавалися всі – починаючи з професійних музикантів, й закінчуючи одеським таксистом, чиї смаки далі «блатаря» і Міші Шуфутинського не простягалися. Поет Іван Малкович згадує, як після того, як він привіз на початку 90-х з Канади до себе в Карпати диск Квітки Цісик, то всі сусіди переписали собі платівку, а один чоловік, котрий жив на найвищій горі і мав гучномовця, щонеділі після церковної служби пускав голос Квітки Цісик на найближчі гори. На одному з україномовних альбомів Квітки Цісик написано: «Ця збірка пісень є бажанням мого українського серця вплести радісні нитки в розшарпане життям полотно, на якому вишита доля нашого народу…»

Ювілеї дня:

455 років від дня народження Санторіо (1561–1636), відомого італійського лікаря, анатома і фізіолога, винахідника ртутного термометра. Сучасник і товариш Галілео Галілея. Народився Санторіо в місті Копер (нині територія Словенії), що знаходиться на узбережжі Адріатики, неподалік від Трієста. Навчався медицині в італійських і європейських містах, працював лікарем у Польщі, Хорватії, Угорщині. Був професором Падуанського університету. Термометр (термоскоп) Санторіо винайшов у 1626 році разом із Галілео Галілеєм. Отже, 2016 році цьому незамінному приладу виповнюється 390 років. За своє життя крім термометра Санторіо винайшов чимало інших вимірювальних приладів, серед яких прилад для вимірювання сили пульсації артерій. Помер учений у 74 роки у Венеції.

175 років від дня народження Марусі Вольвачівни (справж. – Вольвач Марія Степанівна; 1841-1910), української письменниці, поетеси, драматурга. Народилася Марія на Харківщині, в сім’ї сільського писаря. Рано осиротіла, тож довелося з 14-річного віку наймитувати. Потім зустріла пана, який наобіцяв недосвідченій дівчині допомогу в здобутті освіти і вивіз Марію до Петербурга у якості покоївки. Там дівчина у повній мірі відчула увесь тягар наймитування та назавжди засвоїла уроки «школи життя наймички». Тема гіркої долі жінки стане згодом однією з провідних у творчості письменниці Марусі Вольвачівни. Після піврічного перебування у місті вона повернулася у рідне село, до матері. Прагнучи оволодіти хоча б якимось ремеслом, дівчина вже через рік, у 1856, приїздить до Харкова, де починає навчатися шиттю. Ця професія й «годуватиме» її життя. Протягом тривалого часу майбутня письменниця жила в своєї вчительки-кравчині, допомагаючи їй в усьому. Саме тоді вона самотужки навчилася читати й писати. Вікном у світ художнього слова стала література, до якої вона долучилася в 1870-х роках, знайомлячись із творами Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Лесі Українки, Степана Руданського, Івана Франка. А зустріч із відомим українським істориком (майбутнім академіком) Дмитром Багалієм повністю змінила її творчу долю. Саме йому, своєму наставнику і покровителю, Марія завдячуватиме тим, що стала письменницею. Саме він посприяв публікації її перших творів у харківському альманасі «Складка» (1892). Згодом світ побачили й гумористичні оповідання «Кажи жінці правду, та не всю» та «Казка про таємні слова». У 1896 році вийшла збірка поезій та оповідань. Високу оцінку творчості самобутньої авторки дав Іван Франко, який на той час був редактором «Літературно-наукового вісника» і опублікував на шпальтах цього часопису її поезії та мемуари. Творчі зв’язки Маруся Вольвачівна підтримувала з письменником Борисом Грінченком і українським філологом, професором Харківського університету Миколою Сумцовим. Немає жодної інформації про життя та діяльність письменниці після 1903 року, який дехто, навіть, вважав роком її смерті. Довгий час творчість Марусі Вольвачівни була забута, і лише у 2008 було видано збірку її творів, яка вмістила поезії, поеми, оповідання, драми, мемуарну спадщину, фольклорні записи та фрагменти листування. Це сталося завдяки зусиллям Івана Лисенка – односельця, філолога, який, захопившись творчістю талановитої землячки, ґрунтовно досліджував та збирав у архівах і бібліотеках твори забутої авторки, упорядкував та видав книгу.

75 років від дня народження Джозефа Хутана Тейлора (1941), американського фізика і радіоастронома, лауреата Нобелівської премії з фізики (1993), яку він отримав «за відкриття нового типу пульсарів, що відкрило нові можливості у вивченні гравітації», спільно з Расселом Халсом.

Роковини смерті:

125 років з дня смерті Жоржа П’єра Сера (1859-1891), французького живописця і графіка, представника неоімпресіонізму, засновника пуантилізму (система письма дрібними мазками правильної форми). Сера народився в заможній родині парижан. Батьки жили порізно, але ніколи не залишали сина без грошей. На відміну від більшості митців Сера ніколи не бідував, що робило його життя доволі безжурним. Його думки ніколи не були зайняті питанням, де заробити зайве су, аби прогодувати сім’ю; натомість його поглинали роздуми про мистецтво. Художнє покликання він відчув ще в дитинстві. Вчився в муніципальній школі малюнка, у дев’ятнадцять років став студентом Академії красних мистецтв, яку, втім, не закінчив – потрапивши якось на виставку імпресіоністів, він був настільки вражений побаченим, що зрозумів: треба торувати власний шлях у мистецтві, орієнтуючись на нове, а не нидіти в стінах академії, вдовольняючись сухим академізмом. Особливо ж його зачепили полотна Моне і Дега: картини були написані з чарівною легкістю пензля, й наче світилися зсередини. У двадцять років Сера відкрив власну майстерню й поринув в експерименти з кольором. Один із сучасників Сера згадував: «Він працював з шаленою одержимістю й жив, як чернець, у цілковитому усамітненні в своїй невеличкій майстерні». Першою серйозною роботою Сера була картина «Купання в Аньєрі», над якою він працював упродовж року. Полотно (два на три метри), запропоноване ним на виставку імпресіоністів було відхилене. Нову живописну манеру Сера не розуміли ні публіка, ні самі імпресіоністи, вважаючи її надуманою і штучною. Серед критиків був навіть Дега. Знайшлося небагато поціновувачів прекрасного, хто зумів розгледіти в новаторстві Сера «маніфест живопису й знамено нової школи». Знайшлись і послідовники. Серед найвідоміших – Сіньяк і Піссаро. За своє коротке 32-річне життя Сера залишив не надто велику художню спадщину («Недільна прогулянка на острові Гранд-Жатт», «Захід сонця. Гранкан», «Парад», «Канкан», «Цирк»). Його роботи продавались за копійки. Картини за 200-300 франків, а за малюнки давали не більше 10 франків. Декілька років тому на аукціоні «Сотбіс» невеличкий малюнок Жоржа Сера «В Японському дивані» (так називалась невеличка кав’ярня неподалік від майстерні Сера) був проданий майже за п’ять мільйонів євро.

40 років з дня смерті Мілени Іванівни Рудницької (1892-1976), відомої української громадсько-політичної діячки, письменниці, журналістки (США, Німеччина). Фундаторка українського жіночого руху на Західній Україні. Спочатку вона – член Управління, а з 1928 року і до початку Другої світової війни – голова Союзу Українок у Львові (з 1934 – світового об’єднання цієї організації). Під її головуванням Союз Українок став великою впливовою організацією (налічував понад 45 тисяч членів). У кінці 1920-х років Мілена Рудницька активно включається в політичне життя Галичини. Разом зі своїм чоловіком, адвокатом і журналістом Павлом Лисяком вона була одним із засновників і провідних діячів Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), брала діяльну участь у роботі цієї найбільшої української політичної партії у Галичині й Польщі. Була послом (депутатом) від УНДО у польському Сеймі (1928-1938). Крім цього, Мілена Рудницька була однією з трьох делегатів до Ліги Націй у січні 1931 року, домагаючись розгляду порушень Польщею гарантій прав національних меншин взагалі, а терору й пацифікацій зокрема. Її аргументи були настільки сильні, що англійська делегація запросила Рудницьку відвідати Лондон і поінформувати Нижчу палату Парламенту про становище українців у Галичині. Про це також вона доповідала у Королівському інституті Закордонних справ перед представниками впливових кіл Англії. Вона вела також і антикомуністичну діяльність, розкриваючи правду про голод в Радянській Україні. З 1939 року Мілена Рудницька перебралася на Захід. Мешкала у різних європейських країнах та США, а з 1959 і до кінця свого життя продовжувала активну громадсько-політичну, видавничу та наукову діяльність у Мюнхені. Була однією з засновниць у 1948 році Української національної ради та її представництва в Швейцарії, директором Українського комітету. У роки війни вона врятувала понад 500 українських родин з Чехословаччини, сприяючи їхньому переїзду на Захід. «Хто зможе коли-небудь обчислити суму розтраченої національної енергії, яка йде в нас на внутрішню боротьбу? Нема другого громадянства на земній кулі, яке марнувало би такі велетенські зусилля на внутрішні міжусобиці, як ми. Тоді як саме ми маємо на це найменше право» (Мілена Рудницька).

20 років з дня смерті Вадима Григоровича Пінчука (1930-1996), українського вченого-онколога. Академік НАН і АМН України. Понад 30 років (1961-1996) працював в Інституті експериментальної патології, онкології та радіобіології НАН України (1979-1989 – директор). Наукові праці присвячено експериментальній патології, онкології та радіобіології, зокрема механізмам канцерогенезу та аналізу віддалених наслідків аварії на ЧАЕС. Автор понад 200 праць, у т.ч. 12 монографій і словника-довідника з онкології (1992). Під його керівництвом та за безпосередньою участю розроблено концепцію «Україна проти раку після Чорнобиля». Лауреат Державної премії України (1981, 1999, посмертно), премії ім. О.О. Богомольця.