Буратіно і Корабель дурнів. Російська казка для старшого віку

Буратіно і Корабель дурнів. Російська казка для старшого віку

Аналітика
2846
Ukrinform
На схилі Арарату - тільки скам'янілості, які здалеку нагадують ковчег

...З самого раннього дитинства я відчував радість від того, що живу у найбільшій у світі країні. Найбільше я любив кінцівку старого радянського кінофільму «Золотий ключик», 1939 року, коли вусатий капітан у кудлатій шапці-вушанці і з трубкою в роті прилітає на крилатому кораблі і рятує Буратіно та його друзів –Мальвіну, П'єро і пуделя Артемона від буржуя Карабаса Барабаса. Рятує і везе «в країну, де тепло і світло».

Я був радий за Буратіно.

Я сам був у тому щасливому натовпі, який проводжав його в «прекрасное далёко».

Багато років минуло з того часу. І ось одного разу напередодні Різдва до мене у вікно залетів червоно-чорний снігур і приніс лист. Він був адресований не мені. Але одержувача давно вже не було на світі, тому я відкрив конверт.

«Здрастуй, добрий, старий Тато Карло, - писав автор листа. - Це тобі пишу я, друг вашого Буратіно, білий клоун П'єро. Чому не сам Буратіно? Про це пізніше. Передаю тобі привіт із цим хоробрим птахом з борту нашого корабля. Минуло 77 років від дня старту. Політ був нормальним. Але передавати звісточки важко, тому що ми все летіли і летіли. Але навіть не це головне. Головне те, що навколо нас пурхали, пливли і чекали внизу самі вороги. І тому листи передавати не дозволялося. Навіть з птахами. Особливо з синицями та снігурами.

Як ти знаєш, найбільші наші вороги - це буржуї, які породили цього страшного монстра Карабаса Барабаса. Буржуї розстріляли Хлопчиша Кибальчиша за те, що він не видав військову таємницю, знущалися над юним Чіполіно. Вони були товстими, як у книзі «Три товстуни», їли ананаси і жували рябчиків. Вони всі були американцями. Гірше буржуїв були тільки фошисти.

Коли ми тільки вирушили в політ, у світі почалася війна і всіх фошистів перемогли. Але переможені, вони розмножилися по світу. Кажуть, у перших фошистів були рогаті шоломи, вони ходили у «хрестові походи» і розпинали дітей на дошках оголошень. Не знаю, чи це так, тому що наш бортовий батюшка, колишній рудий клоун Арлекін, сказав, що «хрестовий похід» - це дуже правильний захід, якщо він проти фошистів. Особливо проти турецьких та арабських.

Ну цього тобі, тато Карло, не зрозуміти – це геополітика.

Загалом же фошисти - це всі, хто навколо нас, крім нас самих. Так сказав наш Капітан.

Ні, не той старий, з вусами і трубкою в зубах. Той кудись подівся. Можливо, впав за борт. З того часу пройшло більш як півстоліття, і на кораблі, що летить в "Прекрасное далёко", змінилося багато капітанів. Один обіцяв наздогнати і навіть випередити "Прекрасное далёко" за 20 років. Інший говорив, що до "Прекрасного далёка" летіти дуже далеко, а є «розвинуте соціалістичне "далёко"». Третій почав на ходу перебудовуватися, але встиг перебудувати тільки капітанське ліжко.

Одним з останніх капітанів був Джузеппе Сизий Ніс - той самий, з яким ти, тато Карло, випив чимало сливової настоянки. Він відкрив нам очі: виявляється, Карабас Барабас не так вже й поганий, бо, хоча й бив нас семихвостим батогом, але тримав у теплі й сухості. Сизий Ніс наказав переплавити гармати на великий якір, яким хотів зачепитися за один білий дім у головному Буржуїнстві. Але зачепився за Мавзолей.

І тому нас знесло вітром зовсім в інший бік. І замість того, щоб відкрити Америку, ми закрили її.

Але Сизого Носа змінив новий капітан. І вже він відкрив нам очі. Виявляється, ми дуже погано робили, що хотіли заякорити білий дім. Через це у нас сталося багато неприємностей. Порвався парус і продірявилося дно.

Я тобі відкрию великий секрет. Цей наш новий капітан – зовсім не капітан. Це твій дерев'яний хлопчисько, твій недомірок з довгим носом і близько посадженими очима захопив корабель. Він витягнув семихвостий батіг, що залишився від Карабаса, і сказав, що без Барабаса у нас настав занепад моралі, ми зовсім відбилися від рук і ведемо себе розв'язно. А тому когось з нас знову одягли на руку (як рукавичку), а когось знову прив'язали до ниток.

Ми спочатку обурилися і сказали собі: «Який же він капітан? Він всього лише обрубок поліна. І варто скинути його за борт». Але Буратіно нагримав на нас і сказав, що він зовсім не дерев'яний хлопчисько, а армійський вогнемет «Буратіно», і він всіх нас спалить нафіг. І показав специфікацію. У документах так все і написано: «самохідний вогнемет «Буратіно». Все вірно.

А часом він наказував називати себе Бурятіно. І все тому, що у світі лише буряти поза підозрою. Бо вони найголовніші росіяни.

А то, бувало, підвісить нас рядочком так, щоб на одному рівні порошила пудра з мого обличчя, горіли червоні очі божевільного пуделя і майоріли підфарбовані синькою кучері Мальвіни. Замислиться, скине з очей крапельку смоли й каже: «Ви мій прапор».

Насправді, тато Карло, ми всі тут росіяни: і я, і Мальвіна, і пудель Артемон, і сам Буратіно. А той дерев'яний хлопчик, який італієць, він з іншої історії, у нього інше ім'я, і коли він бреше, ніс його стає довгим-довгим.

Зараз ми зрозуміли, що коли бреше наш Буратіно, з носом залишаємося всі ми.

Одного разу він витягнув з далекого трюму вусатий череп з трубкою в зубах і сказав, що це компас. І він нас поведе прямо до гори Арарат. Тому що сам він не Буратіно якийсь, а Керманич, а наш корабель - Ковчег, у якому ми, росіяни, врятуємося від Всесвітнього Потопу. І більше ніхто не врятується.

Ми запитали: а де ж потоп? Тоді Керманич Буратіно показав нам чорний чемоданчик і сказав, що потоп буде, коли він підірве «цю страшну бомбу в океані». «У мене, каже, є ключик до чорного чемоданчика». «Золотий?» – запитує Мальвіна. «Ні, каже, плутонієвий».

Деякі з ляльок, звичайно, захотіли зіскочити на ходу. Щоб попередити інших. Але Буратіно сказав: «Спробуйте». І всі побачили, що руки у них прив'язані до ниток. «А все тому, сказав Буратіно, що ви хоча й втекли від Карабаса Барабаса, але як були, так і залишилися ганчірковими маріонетками, і ваша доля - махати руками так, як скаже лялькар».

І правда, ми б і хотіли не аплодувати його безглуздим витівкам, не голосувати за його божевільні ідеї. Але наші руки самі тягнуться вгору, і наші долоні самі трясуться в оваціях.

І я вже знаю, хто врятується під час майбутнього Потопу: сам Буратіно. Він дерев'яний - таке зазвичай спливає. А наша доля сумна, бо міцно прив'язані ми до щогл цього потопаючого корабля.

Відкрию тобі ще одну страшну таємницю. Одного разу я скоїв злочин – знайшов у каюті колишнього капітана Джузеппе Сизого Носа заборонені книги, малюнки і навіть відеокасети. І виявилося, що ми на нашому Летючому Кораблі такі не перші. Та й корабель наш інакше зветься. Я про це в поемі німецького поета 15 століття Себастіана Бранта прочитав. Про дурнів різних станів і професій, які збиралися відплисти в Царство Дурості. А плавзасіб їхній так і називався - «Корабель дурнів». І була там ще картина Ієроніма Босха «Корабель дурнів», що описує гультяїв, які пливуть без керма і без вітрил – і капітаном у них був блазень. І ще один «Корабель дурнів» режисера Стенлі Крамера – про те, як страх перед репресіями перетворює людей на маріонеток. А також «Корабель дурнів» - Теда Качиньського, більш відомого в світі як Унобомбер - про команду, що з'їхала з глузду і веде корабель прямо на айсберги, в той час як пасажири сваряться через ковдру і вирішують, чи гуманно штовхати ногою собаку. А ще був - «І корабель пливе» Фелліні (з таким же, як наш, тупим і злим від розладу шлунка носорогом на борту). І так, звичайно, «Титанік»...

І я зрозумів, що таке Театр абсурду. Це коли Титанік тоне, а всі бояться роздратувати носорога.

А ще я зрозумів, куди ми весь цей час пливли. Ми не тікали з Країни Дурнів. Ми пливли до неї. Тому що десь там наш Керманич Буратіно закопав свої п'ять золотих. І я підозрюю, що не тільки їх. Що всіх нас він там закопав. Наше майбутнє і наші надії. І ніфіга з них не виросте, крім дрімучого бур'яну. Занадто важкий мавзолей на якірному ланцюгу, яким ми всі притиснуті.

А потім стало дуже холодно. І я зрозумів, що ми не розіб'ємося. І не потонемо. Тому що він не летить - наш корабель - і не пливе. І не корабель це, а дивний остов, мотлох, напівзасиапний снігом, на гірському схилі. І я зрозумів, чому ми не бачили щурів, шо тікають з тонучого корабля,  – подружок нашої Шушари. Тому що щури тікають з корабля. А на смітник, навпаки, збігаються.

«Це вже Арарат?» - запитала тоді Мальвіна. «Так, Арарат», сказав Буратіно. «А де ж «країна, де тепло і світло»? – «А це турки винні. Арарат ж на території Туреччини. Вони підло збили наш корабель», - відповів Вождь.

І нам стало дуже лячно. І від турків, і від того, що сніг і холод собачий навколо. І від корабля нічого не залишилося – тільки якісь камені, розкидані по схилу. «Труси! – розсердився Великий Буратіно, надягаючи хутряну шапку і льотні окуляри. – Вам страшно тому, що у страху очі великі! Хочеш бути рішучим – розберися зі своїми баньками! Хто перший? Є бажаючі?» І носом своїм гострим нам в очі тиче.

І всі ми заплакали і замружили очі. Як він велів. І ставши незрячими, остаточно прозріли. Хоча давно вже все зрозуміли. Що і він, наш придурок Буратіно, теж маріонетка! І хтось його за ниточки смикає. Але піддивитися, хто саме, було страшно. Тому що у країні сліпих і підсліпуватий - націонал-зрадник.

І ніякий він не вогнемет. У нього ж труха всередині. Він трубку ту, що залишилася від вусатого капітана, тільки в зубах гризе, а розпалити боїться, бо спалахне, як сажа в димарі.

І ось ми сидимо, зажмуривши очі, на схилі Арарату і замерзаємо. І противного голосу Буратіно вже не чуємо. Правда, руки у нас зовсім опустилися. Мальвіна каже, що це від того, що, йдучи, наш Керманич, наш Капітан всі нитки перерізав. Ми б їй поаплодували за цю розумну думку, але не можемо. Як і проголосувати за нового капітана. Рук вже не підняти.

Але очі у нас остаточно відкрилися. Дурням з Країни Дурнів нікуди не поплисти і не полетіти. Набитий дурнями корабель так назавжди і залишиться Кораблем Дурнів.

І одне тільки мучить нас всіх, тато Карло. Навіщо ти вистругав з поліна нам на біду цього дурня? Цього дерев'яного ідола? Чому не спалив це поліно в буржуйці? Чому, Карло? Чому?»

Ось такий лист приніс мені снігур. І я, не довго думаючи, зателефонував турецькому казкарю Орхану Памуку. «Що там у вас у Туреччині робиться? - запитав я його. - Як вам не соромно збивати летючі ковчеги над Араратом? Там актори гинуть-замерзають!»

Стривожений Памук сказав, що розбереться. І невдовзі передзвонив: «Немає там нікого, на схилі Арарату. Тільки скам'янілості, які здалеку нагадують ковчег. Але їх давно вже вчені обстежили і нічого не знайшли. А якщо когось і збивали, так це російський бомбардувальник з повним набором бомб. Один пілот вижив».

«А який він мав вигляд, той, хто врятувався?»

«Та звичайний. Ось тільки обличчя в нього наче дошка, наждаком ошкурена і вкрита лаком. І хода якась дерев'яна. А що?...»

Євген Якунов, Віктор Мішковський. Київ.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-