Криза влади на Русі, шлях до Європи і «фарт» Косигіна

Криза влади на Русі, шлях до Європи і «фарт» Косигіна

3452
Ukrinform
Черговий випуск календаря «Вибраних дат» – авторського погляду на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події

Ви можете доповнювати його власними оцінками й інформацією, висловлювати свою підтримку чи незгоду на сторінках «Укрінформу» у соціальних мережах.

Вибрані дати. 19 жовтня - 25 жовтня

19 жовтня 1097 року - у Любечі (нині - Чернігівська область) відбувся найвідоміший у давньоруській історії з'їзд шести князів Київської Русі.

Князі проголосили принцип, за яким кожен князь мав право володіти успадкованими землями і зобов'язувався не зазіхати на володіння інших правителів. Землі поділили так: Святополку Ізяславичу, як старшому, залишено Київ із Туровом і Пінськом та титул великого князя; Володимиру Мономаху віддані Переяславське князівство, Суздальсько-Ростовська земля, Смоленськ і Білоозеро; Олегу й Давида Святославичам - Чернігів та Сіверська земля, Рязань, Муром і Тмутаракань; Давидові Ігоровичу - Володимир-Волинський із Луцьком; Васильку Ростиславичу (з братом) - Теребовль, Червень, Перемишль.

Як відомо, мирно домовитися князям ні в Любечі, ні пізніше не вдалося. Раніше чи пізніше домовленості порушувалися, і спалахувала чергова кривава міжусобиця. Південноруським (українським) князям за кілька століть так і не вдалося подолати цю системну кризу влади, і врешті-решт їх феодальні вотчини захопили розумніші (чи хитріші) сусіди - Польща, Литва, Московія. Ці сусіди якраз змогли (кожен у свій спосіб) подолати кризу влади, породжену «розростанням» правлячої династії, і створити нову, модернізовану структуру феодальної влади (до речі, у Московії вона виявилася настільки життєздатною, що в своїй суті  зберігається і досі).

21 жовтня 1805 року англійський флот під командуванням адмірала Гораціо Нельсона біля мису Трафальгар (Атлантичне узбережжя Іспанії) розгромив об'єднані франко-іспанські сили на чолі з П'єром Вільньовом.

Адмірал Нельсон був смертельно поранений, а французький адмірал потрапив у полон.

Ця перемога забезпечила Британії панування на морі у війні з наполеонівською Францією. Але не тільки. В певному сенсі вона визначила загальну поразку Франції. Наполеон чудово розумів головне правило полководця: вирішального удару треба завдавати головному противнику. Таким противником Франції увесь період так званих наполеонівських війн була Англія. Але дістати ворога у його «лігві» Наполеон не міг, оскільки панування англійського флоту на морі не дозволяло йому висадити на англійський берег свій десант сухопутних військ. Дуже довго і наполегливо французький імператор готував такий десант, збираючи по крихтах свій флот, аби хоча б на кілька днів, потрібних для десантування, нейтралізувати флот англійців.

І ось усі титанічні зусилля Наполеона виявилися марними - його флот розбили. Імператор цілком усвідомлював значення цієї поразки, яка прирікала його на довгу і виснажливу війну з другорядними ворогами на континенті - Австрією і Росією, тоді як головний ворог - Англія залишався недосяжним для нього. Мабуть, саме тому Наполеон вчинив несправедливо з Вільньовим (англійці відпустили французького адмірала з полону), засудивши його військовим трибуналом до в'язниці, де Вільньов вкоротив собі віку. Наполеон умів об'єктивно оцінювати ситуацію, і не міг не розуміти, що провини Вільньова у поразці нема - англійський флот був, як-то кажуть, на голову вищий. Але роздратування від усвідомлення краху своїх грандіозних планів одним ударом покінчити з головним ворогом виявилося сильнішим за об'єктивність.

21 жовтня 1835 року загинув Устим Кармелюк (Кармалюк).

Мало сказати, що Кармелюк - легендарна людина. Це був справжній унікум, рівного якому, можливо, не знайти у всій світовій історії. Досить сказати, що він вісім разів тікав з-під арешту і з каторги, в тому числі двічі з Сибіру. Цей чоловік пройшов пішки з Сибіру до рідного Поділля біля 15 тисяч кілометрів (це ховаючись, як втікач). Підраховано, що Кармелюк загалом витримав 4000 ударів шпіцрутенами, 227 ударів батогом, його тричі таврували як небезпечного злочинця. Після ста ударів батогом людину зазвичай відносили або на цвинтар, або непритомного в шпиталь. Кармелюк після 101 удару сам підводився. Майже чверть століття - з 1812 по 1835 роки - Кармелюк вів свою нерівну боротьбу з російською державою.

Є якась прірва між багатством народних легенд, художніх творів, пісень про Кармелюка і мізером грунтовних, сказати б - академічних, історичних досліджень. Наші історики досі не мають спільної думки, ким був Устим Кармелюк - справжнім народним героєм, захисником українського кріпосного селянства від кривди поміщиків чи грабіжником і розбійником, хоч і незвичайним.

Мабуть, це тільки в Україні така унікальна людина залишається всього лиш місцевою знаменитістю. Інші країни і народи, якби мали в своїй історії таку унікальну постать, обов'язково б шанували його як національного героя першої величини (і зовсім не переймалися б тим, чи не розбійник він). Але Кармелюк і досі в очах нащадків не має шани, рівної Робіну Гуду чи Вільгельму Теллю, хоча ні в чому їм не поступається. І це не прикра випадковість. Історична доля Кармелюка один в один схожа з історичною долею іншого українця - Нестора Махна. І той, й інший - всього лише «регіональні лідери». У Києві - столиці України - нема й, схоже, не планується належно вшанувати їхню пам'ять ні пам'ятниками, ні назвами центральних вулиць і майданів (ім'я Кармелюка «увічнено» в столиці в назві малопомітної вулички і провулку в Старій Дарниці. Зате Борису Нємцову, хоч і славному, але все-таки російському політику - готують красиву вулицю в центрі міста). Варто згадати ще одного народного героя України, якого практично не знають за межами його «регіону» - Олексу Довбуша. А Лук'ян Кобилиця? Чи багато українців поза Буковиною хоча б чули про таку людину?

Поки Кармелюка, Махна, Довбуша знатимуть і шануватимуть лише їхні земляки, поки музеї їхнього життя і боротьби залишатимуться на рівні краєзнавчого радянського формату, поки Київ, як столиця, не визнає їхню славу своєю славою, доти вся Україна залишатиметься «регіоном», а не країною і народом, які є рівними серед інших європейських країн і народів.

23 жовтня 1980 року голова Ради Міністрів СРСР Олексій Косигін здав свою посаду Миколі Тихонову.

Косигін, який очолював радянський уряд 16 років, подав у відставку через погіршення стану здоров'я (він помре через два місяці).

У біографії одного з найвідоміших радянських лідерів є дуже цікава (бо абсолютно незрозуміла) деталь. Косигін належав до так званої ленінградської групи в радянському керівництві. Він народився в Ленінграді, багато там працював, зокрема - під час блокади у роки війни. Ще до війни Косигін займав високі посади - наркома текстильної промисловості СРСР, а потім - заступником голови уряду і головою Ради з товарів народного споживання при Раді народних комісарів. З червня 1943 року він очолював уряд Російської Федерації. Після війна кар'єра Косигіна стрімко розвивалася: у березні 1946 року він стає заступником голови Ради міністрів СРСР, тобто заступником Сталіна, і одночасно кандидатом у члени політбюро ЦК ВКП (б). У лютому 1948 року піднімається ще вище - до члена політбюро і міністра фінансів СРСР. А грудні того ж 1948 року - падіння до міністра легкої промисловості (хоча залишався заступником голови уряду, але вже, звісно, не таким впливовим). З політбюро його теж «посунули».

Це пониження в посадах, само по собі, не є чимось незвичайним чи незрозумілим для тих часів. Між кланами йшла запекла бійка за владу в Кремлі, і навіть Маленков на два місяці опинявся в Казахстані. Цікаво і незрозуміло, чому Косигін, будучи помітним членом «ленінградської групи» уникнув долі інших «ленінградців». Після раптової смерті лідера цієї групи-клану Жданова всю її усунули від влади (відома так звана «ленінградська справа»). Причому усунули, так би мовити, «по максимуму»: Вознесенського (першого заступника глави уряду і голову Держплану), Кузнєцова (секретаря ЦК, який відповідав за контроль над органами держбезпеки), Родіонова (голову уряду РРСФР), Попкова (першого секретаря Московського міськкому партії), Кубаткіна (начальника Ленінградського управління держбезпеки) та ще деяких інших - розстріляли. А Косигіна - лише знизили в посаді. Але він займав аж ніяк не маленьку посаду - був, нагадаємо, як і Вознесенський, членом політбюро.

Знову Косигін піднявся вже після смерті Сталіна.

Чия прихильність врятувала його від розстрілу? Можливо, Сталіна, котрий часто називав Косигіна з грубуватим гумором «Косигою». Можливо, його пожаліли Берія з Маленковим, бо саме вони після смерті Жданова були найвпливовішими після Сталіна членами політбюро, і саме вони найбільше виграли від усунення від влади ленінградських конкурентів (цілком можливо, що саме вони, а не Сталін, були головними ініціаторами «ленінградської справи»).

У будь-якому випадку, Косигіну у1948 році дуже «пофартило» залишитися живим. А чому саме повезло - вже не дізнатися.

Юрій Сандул, Оксана Федоряченко. Київ
 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-