Останній революціонер, поразка Жданова і кінець радянської влади
Черговий випуск календаря «Вибраних дат» – авторського погляду на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події. Ви можете доповнювати його власними оцінками й інформацією, висловлювати свою підтримку чи незгоду на сторінках «Укрінформу» у соціальних мережах.
Вибрані дати. 28 вересня – 4 жовтня
28 вересня 1773 року – початок Селянської війни 1773 – 1775 років під проводом Омеляна Пугачова. У цей день у Бударинському форпості на річці Яїк (тепер Урал) Пугачов під іменем імператора Петра ІІІ оголосив свій перший указ.
У Пугачова була програма – проста, навіть примітивна, нездійсненна, але все-таки програма – знищити дворянство, усунути цей клас від влади. Повстанці не висували жодних умов владі, не пробували з нею торгуватися за якісь привілеї чи пом’якшення власного становища, не пропонували жодних компромісів. Вони відкрито проголосили мету – хочемо знищити стару владу під корінь і поставити свого царя. Цілком революційна програма. Вона підняла на бунт більше мільйона людей. У повстання не було організаторів та ідеологів зі сторони, тобто з вищих соціальних верств російського суспільства. Все, чого досягли повстанці в організації війська, власної адміністрації, проголошенні ідеологічних гасел створене ними власними силами.
У цьому докорінна відмінність пугачовщини від усіх наступних російських «революцій» - від виступу декабристів до 1993 року, - в яких маси народу йшли за їх організаторами (а не за оголошеними програмами), котрі вчиняли перевороти або спроби переворотів, а не революції, міняли не саму владу, а лише людей при владі.
Звісно, Пугачов не мав жодних шансів довести затіяну ним справу до перемоги, та й навіть якщо суто гіпотетично уявити, що така перемога сталася, це не означало б, що принцип організації влади в Росії змінився. Швидше, після деякого періоду хаосу – обов’язково кривавого, не менш кривавого, ніж захоплення Пугачовим трону, - все повернулося б на традиційне для Росії місце: цар (генсек, президент), бояри (політбюро, олігархи) і народ, який «безмолствует». Якщо змінити цей принцип не вдалося й до сьогодні, тим більше це неможливо було зробити два з половиною століття тому.
Але тим не менше, Пугачов – справжній російський революціонер. І поки що останній.
29 вересня 1898 року народився академік Трохим Лисенко.
В історії російської (радянської) науки іменем цієї людини назвали цілий період – так звана лисенківщина. Читаємо в енциклопедії: лисенківщина – «політична кампанія по переслідуванню та шельмуванню групи генетиків, запереченню генетики (вейсманізму-морганізму) і тимчасовій забороні генетичних досліджень в СРСР». Почалося це шельмування з сумновідомої сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна (ВАСГНІЛ), яка проходила з 31 липня по 7 серпня 1948 року.
Читайте також: Кінець «смути», майже парад у Бресті та кому програв Денікін
Чи був Лисенко видатним ученим і чи взагалі його можна називати ученим – то окрема, до речі, цілком дискусійна тема. Але називати його іменем кампанію боротьби з генетикою – все-таки не зовсім справедливо. Лисенко не був ні ініціатором цієї кампанії, ні її організатором. Він виявився у цих подіях лише ширмою, за якою зчепилися у боротьбі зовсім інші, дуже далекі від науки, люди.
Історія про те, як громили в СРСР генетику, досить добре відома і детально описана в багатьох документальних і художніх творах. Вона стала символом дрімучого невігластва Сталіна і його найближчих колег, їхнього сліпого поклоніння марксистським догмам. Здавалося б, усе ясно. Однак ми і сьогодні переважно бачимо ширму, а не те, що за нею.
Середовище науковців - достатньо конфліктне, як і будь-яка інша спільнота людей. Учені завжди між собою сперечаються, без цього неможливий розвиток науки, але далеко не завжди ця боротьба ідей відбувається в межах правил класичної наукової дискусії. Успішні наукові дослідження потребують належних матеріальних ресурсів, простіше кажучи – грошей. А в СРСР, де монополізація ресурсів у руках держави була доведена до абсолюту, вчені у своїй діяльності повністю залежали від прихильності керівників держави. І за цю прихильність серед радянських науковців ішла безкінечна і жорстока боротьба, причому «без правил»: учені дуже часто не стільки переконували можновладців, що той напрям у науці, який вони презентують, найперспективніший, скільки в тому, що їхні наукові опоненти - неуки, фальсифікатори, обманщики партії та уряду і взагалі прибічники «буржуазних ідей». Такими, на жаль, були реалії радянського життя, доноси у ті часи писалися не лише на сусідів по комунальній квартирі. Утім, дискредитація (оббріхування) наукових опонентів – присутня, як явище, у будь-якому суспільстві, навіть у так званих цивілізованих демократичних країнах. Просто в СРСР це явище зі зрозумілих причин набуло мало не тотального характеру. І не треба думати, що розгромлені в 1948 році прихильники генетики доносів не писали, а Лисенко писав. Тут, як-то кажуть, «обоє рябоє».
Але ось головне питання: коли більшовицькі лідери СРСР читали заяви і доноси радянських учених один на одного і вибирали, кому дати гроші, то якими критеріями вони керувалися? Ідеологією?
Кожна конкуруюча група (клан) у радянському керівництві намагалася якомога більше розставити своїх людей у всіх більш-менш важливих сферах діяльності, в тому числі в науковому середовищі. Для того, щоб висунути нагору одних учених і зняти інших, і проводилися різноманітні кампанії боротьби з чимось «буржуазним», «антимарксистським», тощо. Кампанії – основний інструмент дискредитації суперника у боротьбі за владу, який застосовували більшовицькі лідери. І зовсім не знищення генетики було метою «лисенківщини».
У 1947 році завідувачем відділу науки ЦК ВКП(б) став Юрій Жданов – син секретаря ЦК Андрія Жданова. На той час Жданов-старший був за впливовістю другою, після Сталіна, людиною в країні. Противники Лисенка поскаржилися на нього Жданову-молодшому, і той їх підтримав! І направив Сталіну доповідь, в якій обґрунтовував шкідливість діяльності Лисенка. А Лисенко, в свою чергу, поскаржився на своїх опонентів, тільки не в ЦК, де заправляв Жданов-старший, а в уряд, де найбільший вплив тоді мали Берія і Маленков. Справа дійшла до обговорення доповіді Юрія Жданова на Політбюро, де Сталін став захищати Лисенка і розкритикував Жданова-молодшого.
Берія та Маленков зуміли якимось чином перемогти Жданова-старшого - свого суперника в боротьбі за вплив на Сталіна. Це було тяжким ударом для Жданова, стало зрозуміло, що він вже не є «другою людиною». Засідання Політбюро проходило 31 травня 1948 року, на ньому остаточного рішення не ухвалили, і Жданов намагався якось урятувати ситуацію, готуючи проект постанови ЦК, в якому все-таки діяльність Лисенка засуджувалася. Але 15 липня Жданова відправили в санаторій лікуватися, його обов’язки секретаря ЦК став виконувати Маленков, 31 липня почалася сесія ВАСГНІЛ, а 31 серпня Жданов помер в санаторії від інфаркту. Поразка у «справі Лисенка» стала для нього і вирішальною політичною поразкою, і фізичним кінцем.
Виходить, що розгром радянських генетиків стався не внаслідок якихось ідеологічних переконань, а тому, що клани Берії та Маленкова перемогли клан Жданова. Важко уявити, що, приміром, Берія був більшим ортодоксальним марксистом, ніж Жданов, той самий Жданов, який провів не одну ідеологічну «чистку» серед письменників, архітекторів та всіляких інших діячів радянської культури. І якби Жданов тоді зумів подужати своїх ворогів у Політбюро, якби Сталін підтримав його, а не Берію з Маленковим, то на сесії ВАСГНІЛ розіп’яли б Лисенка. Чому Сталін вирішив саме так, а не інакше – причина теж зовсім не в ідеології. Сталін постійно зіштовхував лобами своїх соратників, бо тільки за умови загальної ворожнечі серед членів Політбюро міг бути спокійним за свою особисту владу. Можливо, саме тоді йому здалося, що Жданов занадто високо злетів, і треба його трохи притримати.
Тобто, головною жертвою «лисенківщини» стали не генетики (до речі, Інститут генетики тоді зовсім не було ліквідовано, як це, мабуть, багато хто вважає; йому просто суттєво обмежили фінансування, але нікого з учених навіть не заарештували), а «друга людина» в країні Андрій Жданов. Якраз той більшовицький лідер, який і досі вважається найбільшим ідеологічним ортодоксом в історії СРСР.
30 вересня 1895 року народився радянський маршал Олександр Василевський.
Якщо маршал Жуков не є «маршалом Перемоги», а це правда, тоді хто був найвидатнішим радянським полководцем у Другій світовій війні? Відповідь – Василевський. Радянська пропаганда, прославляючи Жукова, повелася дуже нечесно щодо Василевського. З червня 1942 року Василевський очолював Генеральний штаб – це найвища військова посада в будь-якій країні і в будь-який час – воєнний чи мирний. Погано чи добре керував він війною – у даному випадку неважливо. Важливо, що керував він, а не хтось інший, що ми маємо чітко знати, на кому - крім, звісно, верховного вождя Сталіна, - лежить головна відповідальність за поразки і хто заслуговує на славу за перемоги СРСР у тій війні. Він має бути першим у списку радянських полководців тієї війни, а вже потім усі інші – Конєв, Рокосовський, Мерецков, Баграмян, Толбухін, Малиновський, Говоров, Петров, Антонов, Тимошенко, Єрьоменко… І останній – Жуков.
1 жовтня 1870 року народився відомий російський більшовик Олександр Цюрупа.
Народний комісар продовольства РРСФР Цюрупа, який втрачає свідомість від голоду – це особливо «видатна» брехня радянської пропаганди. Навіть вигадка про розіп’ятого українськими карателями хлопчика у Слов’янську поступається їй глибиною цинізму. Справа не лише в тому, що нарком (міністр) будь-якого уряду будь-якої країни у будь-який важкий для країни час за визначенням не може потерпати від голоду, і не в тому, що ця брехня, вперше видана у радянському фільмі «Ленін у 1918 році» (1938 рік), прожила так довго. Запаморочення від голоду приписали людині, яка була ініціатором та організатором сумнозвісних продзагонів, котрі забирали хліб у селян, прирікаючи їх на голод. Оцініть пропагандистську «красоту игры»! Щоб «відмазати» організатора голоду мільйонів людей від відповідальності (точніше – загальної відповідальності більшовиків), придумують, що він, сам, бідний, страждав від голоду!
Російська державна пропаганда, особливо за роки панування більшовиків, накопичила величезний досвід продукування брехні. Куди там до них якомусь нікчемі Геббельсу. До речі, ще один «видатний» фінт тепер уже російської пропаганди: Геббельса, який був тільки поганим учнем у більшовицьких пропагандистів, зробили таким собі «світовим гуру» державної брехні. Мовляв, ось хто найкращий спец у цій справі у всій світовій історії - Геббельс, «талановита людина», як назвав його нещодавно Путін.
3 жовтня 1990 року – об’єднання Німеччини.
Після сорока одного року розділені Східна і Західна Німеччини (НДР і ФРН) об'єдналися в єдину державу. Мрія усіх німців та ідея Лаврентія Берії нарешті була реалізована.
Читайте також: Безпринципний Ростопчин, Хрущов - про індичку і «панікер» Тупиков
Утримати німців – великий європейський народ – роз’єднаним у двох державах – утопія. Скільки сил на це не витрачай, вони однаково раніше чи пізніше об’єднаються. Цю просту істину вперто і довго не хотіли розуміти радянські лідери. Ми вже не дивуємося, що Михайло Горбачов таки відступився від НДР, бо знаємо, чим він керувався, коли це зробив: важка економічна ситуація СРСР, життєва потреба у західних кредитах, переосмислення в радянському суспільстві історії. Тим більше видається дивним, що об’єднати Німеччину пропонував ще у далекому 1953 році, буквально у лічені дні після смерті Сталіна, його, як ми вважали і багато хто досі вважає, найбільший і найкривавіший соратник Лаврентій Берія. А це саме так. Причому, якщо Горбачов був явно вимушений погодитися на об’єднання Німеччини, бо СРСР просто не мав сил і далі тримати НДР, то Берія пропонував такий крок, маючи на увазі історичну безперспективність для СРСР тримати Німеччину роз’єднаною.
Які все-таки дивовижні кола закручує інколи історія. Ті реформи, які запропонував Берія в короткий відрізок часу між смертю Сталіна 5 березня і своїм арештом 26 червня, і які відкинув потім Хрущов, були в основному реалізовані Горбачовим, котрий у своїй пропагандистській кампанії «гласність» підносив Хрущова і опускав Берію. Все це зайвий аргумент на користь того, що вивчаючи російську й радянську історію, треба завжди остерігатися, щоб не потрапити в пастку облудних слів, якими так досконало навчилися користуватися кремлівські вожді та кремлівські історики.
4 жовтня 1993 року війська президента Росії Бориса Єльцина після десятигодинної атаки взяли штурмом будівлю Верховної Ради Росії.
Лідерів антипрезидентського бунту заарештували. Радянська влада в Росії впала остаточно. Саме цей факт – падіння радянської форми влади як бутафорського прикриття реальних засад, на яких трималася влада в СРСР та в Росії з 1917 по 1993 рік – став справді історичним у всьому цьому протистоянні команд Єльцина і Хасбулатова. Верховна Рада зникла, з’явилися Думи – Державна і регіональні. Зміна бутафорії – не така вже й важлива історична подія, та все ж таки. Все інше – банальна для Росії бійка за владу між кланами.
Юрій Сандул, Оксана Федоряченко, Київ.
