Безпринципний Ростопчин, Хрущов - про індичку і «панікер» Тупиков

Черговий випуск календаря «Вибраних дат» – авторського погляду на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події. Ви можете доповнювати його власними оцінками й інформацією, висловлювати свою підтримку чи незгоду на сторінках Укрінформу у соціальних мережах.

Вибрані дати. 14 вересня – 20 вересня

14 вересня 1812 року – початок великої московської пожежі після вступу військ Наполеона в Москву.

Пожежа тривала п’ять днів, вигоріло три чверті міста. Наполеон навіть мусив залишити Кремль, у якому поселився разом зі своєю гвардією 15 вересня. Від пожежі загинули тисячі людей, серед них і кілька тисяч поранених під Бородіним російських солдат, яких не встигли евакуювати з міста (зате встигли вивезти все протипожежне господарство міста).

Хто запалив Москву – достеменно невідомо, хоча очевидно, що стихійно виникнути пожежа таких масштабів не могла. Оскільки французам ця пожежа була явно ні до чого, навпаки – Наполеон спочатку розраховував перезимувати у Москві, організатором її могла бути лише російська сторона, а конкретно – граф Федір Ростопчин – головнокомандувач Москви (була така посада, Ростопчин її отримав 29 травня 1812 року – менш ніж за місяць до вторгнення Наполеона в Росію). Хоча сам граф це заперечував, стверджуючи, що то Наполеон зводить на нього наклеп.

Пожежа Москви в 1812 році. Художник Х. Олендорф. Історичний музей Берліна

Утім, хай історики продовжують сперечатися (цікаво, що саме у сучасній Росії робляться активні спроби обілити Ростопчина; мабуть, і через 200 років росіяни не можуть змиритися з тим, що самі спалили свою столицю), а ми звернемо увагу на особу графа Ростопчина.

Ростопчин був фаворитом імператора Павла І, займав при ньому посаду «первоприсутствующего Иностранной коллегии», тобто, фактично, міністра закордонних справ (міністерства офіційно були введені пізніше, за імператора Олександра І). Він був активним прибічником політики зближення з республіканською Францією Наполеона Бонапарта і, відповідно, згортання союзницьких відносин з Англією. Як відомо, вже узгоджений у 1801 році договір Наполеона і Павла про союз двох держав так і не був підписаний, бо російського монарха вбили заколотники. Новий імператор – Олександр І – взяв курс на війну з Наполеоном, тому, звісно, Ростопчин був відставлений від служби і жив у Москві. Вельми діяльному і честолюбному графові було нудно у відставці, він хотів влади і мріяв повернутися у велику політику.

Читайте також: Битва, яка нічого не вирішувала, Мао на сторожі і прокляте питання війни

У липні 1807 року Росія і Франція помирилися, уклали між собою Тільзитський мир і стали союзниками. Переважна більшість російської аристократії не схвалювала цей крок Олександра І. Невдоволення дійшло до такої глибини, що для Олександра існувала реальна загроза нового двірцевого перевороту (до речі, був і претендент, точніше – претендентка – сестра Олександра Катерина Павлівна, яку багато хто вже бачив Катериною ІІІ). Тобто, могла повторитися ситуація березня 1801 року, коли Павла усунули від влади саме за його зближення з Наполеоном. У цій ситуації для Ростопчина, відомого французофіла, логічним було б стати на захист французької політики Олександра. Однак сталося якраз навпаки: граф «приєднався до більшості» і став активним критиком Тільзитської угоди (яка, по суті, була копією так і не підписаної угоди між Наполеоном і Павлом і яку так обстоював тоді Ростопчин). Причому він не обмежувався, як інші, бурчанням у світських салонах, а видав цілу книжечку під назвою: «Мысли вслух на красном крыльце ефремовского помещика Савы Андреевича Богатырева». Книжечка, написана в такому собі «народному» стилі, висміювала захоплення всім французьким загалом і Наполеоном зокрема.

Чому Ростопчин наважився на такий відвертий випад проти імператора – знав тільки він. Може, знаючи настрої серед найвищого дворянства і враховуючи, що у зміні зовнішньої політики Росії зацікавлені, як і у випадку з усуненням Павла І, потужні європейські держави, вважав, що новий переворот неминучий. Можливо, передбачав, що мир з Наполеоном не буде довгим. Які б не були мотиви у Ростопчина, але задля повернення до імператорського двору, до великої влади він виступив проти союзу з Францією. І заковика не тільки в тому, що такий союз він обстоював ще шість років тому. Ростопчин у 1800 році був не просто прихильником союзу з Францією, він його творив, він переконував імператора, що це є стратегічно вигідно для Росії.

Зрештою, коли саме – у 1800 чи 1807 році – граф Ростопчин проявив політичну безпринципність – не так важливо. Важливо, що він – російський державний діяч найвищого рангу – її проявляв, нехтуючи інтересами держави заради особистих владних амбіцій.

14 вересня 1911 року у Києві вчинено замах на міністра внутрішніх справ і прем’єр-міністра Росії Петра Столипіна.

Дмитро Богров

У Столипіна під час урочистостей у пам'ять імператора Олександра ІІ, які проводилися в Київському оперному театрі, вистрілив есер Дмитро Богров. Через чотири дні Столипін помер у клініці братів Маковських (сучасна адреса – вулиця Олеся Гончара,33).

Богров був секретним агентом охранки серед есерів. Цей факт дає частині істориків підстави стверджувати, що Столипін був убитий у результаті змови високих чинів охранки і навіть із мовчазної згоди царя Миколи ІІ, котрий, як відомо, недолюблював Столипіна і боявся його популярності в Росії. Утім, сам Богров на допиті стверджував, що вирішив стріляти в Столипіна самостійно, щоб довести своїм колегам-революціонерам, що він не є провокатором, у чому ті його запідозрили.

Правди вже не дошукатися. Але якщо Богров сказав правду на допиті (а це дуже ймовірно – з огляду на відомі обставини замаху), тоді загибель Столипіна можна назвати типовою у тому сенсі, що його – державного діяча - вбила людина, яка мала певне відношення до таємної служби цієї держави і яка «вийшла з під контролю» цієї таємної служби. Так убивали президента США Кеннеді, прем’єр-міністра Швеції Пальме, прем’єр-міністрів Індії Індіру та Раджива Ганді, прем’єр-міністра Ізраїлю Рабіна. Тобто, таємні служби спочатку «вирощують» агентів-терористів, задля своїх цілей (отримання інформації чи якихось інших) вводять їх у навколовладне середовище, недоступне для простих обивателів, а потім втрачають над ними контроль, бо все і всіх контролювати просто неможливо. Ось чому так часто впіймані на місці злочину виконавці різного роду терористичних актів і акцій знищуються ще до суду або відразу ж після нього – щоб приховати їхні зв’язки зі спецслужбами. Ось і Богрова стратили (повісили) після військово-польового суду вже через 12 днів після замаху – 25 вересня. Таємні служби самі потребують найсуворішого контролю, інакше природні, а тому неминучі провали у їхній роботі обертаються, як правило, кров’ю. І не лише поодиноких прем’єр-міністрів чи президентів.

15 вересня 1959 року – початок 13-денного візиту до США Микити Хрущова.

Це був перший візит радянського лідера до найбільшої та наймогутнішої країни Заходу. Зрозуміло, це був початок порівняно тривалого (із «заморозками» та «відлигами») періоду пом’якшення стосунків двох наддержав, який називали «мирне співіснування» і «розрядка». Апогею ця політика досягла в 1975 році, коли вдалося підписати так званий Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, відомий ще як Гельсінські угоди. Потім був Афганістан (1979 рік), потім збили корейський «Боїнг» (1983 рік), потім прийшов Горбачов і став терміново знову миритися із Заходом, але СРСР це не врятувало: «холодна війна» закінчилася капітуляцією радянських комуністів.

Хрущов і американські індички

У 1959 році Хрущов, звісно, не передбачав, чим, врешті-решт, закінчиться проголошений ним курс на мирне співіснування із Заходом. Тоді він ще сподівався «догнати і перегнати», тому почувався під час візиту в США дуже впевнено і навіть зарозуміло. За два тижні поїздки по США Хрущов побачив досить багато з американського життя, але так і не зрозумів, що СРСР ніколи не наздожене США.

Приклад. Хрущову показали ферму, де вирощували індичок. Як відомо, в Америці є звичай – на День Подяки сімейна трапеза складається із запеченої індички. Особливістю ферми, на яку запросили Хрущова, було те, що там вирощували індичок цілком певної ваги – з таким розрахунком, щоб середня американська сім’я з 4-х осіб з’їдала їх за святковим столом повністю, щоб, так би мовити, не було недоїдків. Хрущов вислухав пояснення і заявив американцям: «Ну, это вы с жиру беситесь! По-нашему, чем больше – тем лучше!»

Цей випадок є у книзі «Лицом к лицу с Америкой», яку написали зять Хрущова, відомий журналіст і головний редактор «Известий» Олексій Аджубей і також дуже відомий радянський письменник М. Грибачов. Книга - своєрідна хроніка візиту, видана по свіжих слідах події у 1960 році. Неймовірно, але факт! Хай Хрущов не зміг миттєво зорієнтуватися і ляпнув дурницю, але ж згодом Аджубей мав би зрозуміти, що цей випадок аж ніяк не свідчить про дотепність і розум його свекра, як це здалося авторам книги і самому Хрущову, а тому не варто і згадувати його в книзі. З того, які принципово різні завдання ставили перед собою американські фермери і радянські колгоспники, бідний Хрущов так і не зрозумів глибину прірви між економіками СРСР і США.

20 вересня 1941 року в оточенні під Києвом загинули радянські генерали Михайло Кирпонос і Василь Тупиков.

Перший командував Південно-Західним фронтом, другий очолював його штаб. Обоє загинули в бою, обоє поховані в Києві в парку Вічної Слави. Там їхні могили - перші в ряду поховань загиблих в роки Другої світової війни.

Оточення під Києвом історики називають найбільшою військовою катастрофою Червоної армії за всі роки війни. Тільки в полон потрапило більше 600 тисяч бійців. Провина Сталіна у цій катастрофі є очевидною. Він був Верховним головнокомандувачем, і саме він із явним запізненням віддав наказ залишити Київ. Однак було б несправедливо вважати, що дії Сталіна зумовлені виключно його самодурством, тобто, в даному випадку, невмінням чи небажанням прислухатися до думки генералів. Справа в тому, що поради були різними.

Радянські полонені під Києвом. 1941 рік

Сталін дуже не хотів залишати Київ, бо втрата столиці України означала визнання чергової масштабної військової та – що не менш важливим було для Сталіна – політичної поразки. Однак якби думка усіх генералів (звісно, з числа тих, хто мав право і можливість давати Сталіну поради) була одностайною, Сталін би ухвалив правильне і своєчасне рішення. А одностайності якраз і не було.

Читайте також: Чий «бліцкриг», Сталінська милість церкві і «середній» Чапаєв 

Один із тих, хто для уникнення катастрофи рішуче наполягав на якнайшвидшому відведенні військ - генерал-майор Тупиков. Це був справді грамотний і досвідчений військовий. До війни очолював штаб Харківського військового округу, а війну зустрів у Берліні, обіймаючи посаду військового аташе. Штаб Південно-Західного фронту очолив 29 липня, коли після обміну дипломатами повернувся через Болгарію в СРСР. У Києві він замінив генерала Пуркаєва, якого, до речі, змінював і в Берліні – Пуркаєв теж був військовим аташе СРСР у Німеччині. Тупиков першим із командування фронтом дійшов висновку, що Київ треба залишити, інакше фронт потрапить в оточення. Під його тиском Кирпонос погодився з цим, однак коли справа дійшла до розмови по телеграфу зі Сталіним, Кирпонос не наважився наполягати на своєму перед явним небажанням Сталіна відступити з Києва. 11 вересня, у день цієї розмови, ще була можливість устигнути відвести війська. Якби Сталін стикнувся зі спільною позицією командування фронту (командувач Південно-Західним напрямом, до якого входили Південно-Західний і Південний фронти, маршал Будьонний теж виступив за відступ), він, хоч-не-хоч, а мусив би погодитися – Сталін не був настільки твердолобим, щоб переламувати одностайну думку своїх генералів. Однак, 11 вересня Кирпонос завагався і заявив те, що хотів почути Сталін, - що Київ можна втримати і фронт його втримає.

В.Тупиков – військовий аташе СРСР у Німеччині. 1941 рік

14 вересня Тупиков наважився на крок, до якого військові вдаються дуже рідко. Він без санкції (дозволу) командувача фронту (що суперечило всім статутним нормам) направив у Генеральний штаб телеграму, в якій наполягав на негайному відступі. Він вважав, що наказ на відступ має бути відданий сьогодні, 14 вересня – «завтра буде пізно». Враховуючи різницю у званні і посаді між Тупиковим і начальником Генштабу маршалом Шапошниковим, закінчення телеграми можна без перебільшення вважати зухвалим: «Начало понятной Вам катастрофы – дело пары дней». Шапошников відповів телеграмою командуванню фронтом: «Генерал-майор Тупиков… предоставил в Генштаб паническое донесение».

Наказу на відступ так і не надійшло. Точніше, він надійшов лише 18 вересня, коли катастрофи вже неможливо було уникнути.

Якби раптом Київ удалося втримати, на військовій кар’єрі Тупикова було б поставлено хрест. Це – як мінімум. Можна було й поплатитися життям «за панікерство». Тупиков не побоявся, як Кирпонос, ризику суперечити Сталіну. Він був переконаний, що це його генеральський обов’язок – говорити Верховному Головнокомандувачу те, що вважав правильним, попри кар’єрні ризики.

Війною керують політики, а не військові. Це давня істина. Недарма є такий афоризм: війна надто серйозна річ, щоб довіряти її генералам. А політики, як правило, не є кадровими генералами. Вони є цивільними людьми, хоча й обіймають посади на кшталт «Верховний Головнокомандувач». Найбільшу мужність генерали проявляють не тоді, коли воюють з ворогом – вони в атаку не ходять і під обстрілом в окопах не сидять. Найбільшу мужність вони проявляють тоді, коли відстоюють свою думку перед політиками, котрі керують державою і війною. Цієї мужності не вчать у військових академіях, тому далеко не всі генерали – мужні люди. На кожній війні є різні генерали – і такі, як Кирпонос, і такі, як Тупиков. І в нашій нинішній війні з Росією вони також різні. От тільки, хто є хто з них, ми дізнаємося не сьогодні.

Юрій Сандул, Оксана Федоряченко, Київ.