Усі діти - наші, і всі - особливі

Вільшана – селище непересічне. Власне, так можна сказати ледь не про половину населених пунктів Черкащини, та мало таких, які згадані в поезії Шевченка. У його «Гайдамаках», наприклад. Утім, у Тараса Григоровича були підстави згадувати Вільшану, де він провів цілий рік у козачках свого пана – Павла Енгельгардта. Правду кажучи, за нинішніх обставин про це можна було б і не згадувати, та коли ми під’їхали до Вільшанської спеціальної школи, одразу звернули увагу на будинок із колонами, який нагадав про той час.

СОЦІАЛІЗАЦІЯ ТА ОСНОВИ ПРОФЕСІЇ

Звичайно, нашою метою було знайомство не з архітектурними пам’ятками, а з життям навчального закладу, до якого належить і цей будинок. А першим на шляху був відносно сучасний гуртожиток для вихованців, де серед спальних кімнат та кабінетів для педагогів розмістилася гордість і закладу, і керівництва Черкаської обласної ради, до відання якої належить школа, – сенсорна кімната. Створили її за кошти американського спонсора – відомого Rotary Club Des Moines зі штату Айова. Вона в такому закладі конче потрібна, оскільки діти тут навчаються особливі.

- Наш комунальний заклад – «Вільшанська спеціальна школа Черкаської обласної ради», – пояснив його директор Микола Дем’яненко. – Ми навчаємо, соціалізуємо дітей з легкою розумовою відсталістю. Це наша основна категорія. Також є в нас діти зі синдромом Дауна та аутизмом.

За словами директора, на сьогодні у школі 96 вихованців. Зокрема, 73 дитини проживає в гуртожитках. Для них тут є два гуртожитки – окремо для хлопців та дівчат.

- Також є медичний блок, де дітей обстежують і надають їм  першу медичну допомогу, яка має бути екстрена, – продовжив розповідь Микола Миколайович. – У штаті є лікарі, та, на жаль, посада лікаря-педіатра зараз вакантна. Зате працюють дві медичні сестри. Є сестра з дієтичного харчування, яка обстежує дітей, надає допомогу. Маємо їдальню на 90 посадкових місць, де відбувається п’ятиразове харчування дітей. У штаті – 39 педагогічних працівників, 41 працівник – обслуговувальний персонал. Заклад фінансується з обласного бюджету.

- Яка методика роботи з дітьми, її мета?

- Наше завдання – соціалізувати вихованців. Щоб вони були впевнені в собі. Даємо їм елементарні знання й навички на майбутнє, основи професії, щоб вони могли бути в житті самостійними. У школі діють майстерні, де діти вивчають швейну, столярну, будівельну справи і квітникарство, набувають елементарних навичок роботи з інструментами і, відповідно, з рослинами, для цього маємо теплицю.

За словами Миколи Миколайовича, у Вільшанській спеціальній школі наявний такий предмет, як соціально-побутове орієнтування. Є макет, а точніше, просто будинок із кімнатами, де розташовані кухня, ванна, спальня, обідній зал, і в цих приміщеннях усе відбувається так, як у звичайній сім’ї: готують їсти, прибирають… Вихованці вивчають, як це має бути в середньостатистичних сім’ях.

Особливість школи у Вільшанах – певна «камерність». Тут у кожному класі навчається щонайбільше 12 дітей (а на трудових заняттях клас ще ділиться навпіл), тоді як у загальноосвітніх закладах у класі може бути 30 і навіть більше учнів.

НАВЧАННЯ БЕЗ ЦЬКУВАННЯ

У закладі перебувають вихованці від шести років і до 10 класу.

- Ми даємо дві освіти: початкову – 1–4 класи та з 5-го до 10-го класів – базову загальну середню освіту. Якщо порівняти із загальноосвітньою школою, це будуть 5–9 класи. Ми більше на рік вчимося, і програми простіші, – розповів директор. – Інакше з дітьми з аутизмом. Вони самі в собі закриваються й живуть наче в якійсь власній оболонці, не відкриті до спілкування. Ці діти можуть нормально навчатися, просто до них дуже складно достукатися. Утім, є всередині цієї категорії певні відмінності. У січні до школи прийшла дитина аж так заглиблена в себе, що її потрібно водити за руку. Вона нову людину бачить – і в неї вже починається істерика. На контакт теж іде не з усіма. Тут треба працювати і працювати, розбивати ці оболонки. І якщо цим займатися з дитинства, то корегувати легше і швидше.

На прохання розповісти приклади соціалізації вихованців директор наголосив, що соціалізовані всі їхні випускники.

- Усі, так. Цьому сприяє те, що вони тут всі однакові. У них немає такого, що, мовляв, ти не такий, а я такий, – що часто відбувається в загальноосвітніх школах. Тут нема булінгу. Тому і є приклади, що після закінчення 3, 4 класів батьки переводять дітей до нас, бо там (у загальноосвітній школі, – ред.) уже несила вчитися. Дитина йде туди, як на каторгу. А до нас діти приходять і розкриваються, тому що є своїми серед своїх... І після 9 класу, це вже 14, 15, 16 років, буває й 17, вони вже як дорослі люди, їм легше увійти в суспільство, – сказав Микола Миколайович.

ОПЕРАЦІЯ «РЕЛАКСАЦІЯ»

З особливим задоволенням гостям показували сенсорну кімнату, куди пускають за раз не більше ніж шість вихованців. У кімнаті – м’яка підлога, у кутку – індійський «вігвам», куди по черзі влізали чомусь самі хлопчики. Мабуть, у дівчаток більше розвинуте відчуття прекрасного, бо їх цікавили «дощик» із ниток, на які нанизані різноколірні світлодіоди, а також бульбашкова колона. Бульбашки повільно підіймаються знизу догори, міняючи колір залежно від підсвітки.

Вихователька запропонувала дітям пройти через «тунель» – тубу з товстими м’якими стінками діаметром сантиметрів сімдесят і довжиною трохи більше ніж метр. Пропозиція зацікавила представниць прекрасної статі, і поки хлопці стрибали на величезних фіолетових кулях, дівчата відважно долали перепону.

Є тут і прозорий стіл з підсвічуванням знизу. Скло вкрите піском, щоб діти могли малювати все, що підкаже фантазія. Тут особливого поділу немає – два хлопці і дві дівчини створили композицію, якій і Пабло Пікассо міг би позаздрити.

Практична психологиня закладу Наталія Мацепа пояснила, що сенсорна кімната розрахована на те, щоб активувати всі сенсорні системи людини: від тактильних відчуттів – до зору, слуху та нюху зокрема, тому що тут є спеціальна аромалампа.

- Сенсорна кімната призначена для того, щоб дитина могла розслабитися, заспокоїтися, віднайти рівновагу в собі. Якщо в неї щось трапилося, то може так відрелаксувати себе, – зазначила Наталія Григорівна.

- Який максимальний вік дітей для занять у кімнаті?

- Максимальний? Сюди дорослі можуть приходити. Якщо людині потрібно віднайти себе, у ресурс увійти, тоді педагог може туди зайти і сам зі собою попрацювати.

ПРОЄКТ «АРТТЕРАПІЯ» ДЛЯ ТРЬОХ ЗАКЛАДІВ

Віднайти себе також допомагає проєкт «Арттерапія – простір відновлення для дітей», однією з авторок якого є Тетяна Очеретяна.

- Наш проєкт запроваджений у трьох закладах інтернатного типу. Це Вільшана, де ми перебуваємо, а ще Корсунь-Шевченківський навчально-реабілітаційний центр «Надія». І третій заклад – Шевченківська школа-інтернат для обдарованих дітей. У рамках цього проєкту створюємо в кожному навчальному закладі інтернатного типу кімнати, які ви щойно побачили: для психологічного розвантаження, зі сенсорним обладнанням, іграми. З дітьми також проводять заняття з арттерапії. Є домовленість: художники малюватимуть велику картину, розписуватимуть стіну – і діти стануть глядачами цього дійства, – розповіла вона.

Тетяна Очеретяна наголосила, що Черкащина щиро вдячна американським партнерам, які спонсорували цей проєкт, і дуже сподівається, що він не закінчиться лише на цих трьох інтернатних закладах, тому що є велика потреба.

- Усюди, куди ми приїжджаємо, бачимо велику потребу саме у психологічному розвантаженні дітей, адже вони, попри війну і страждання, повинні мати щасливе дитинство, – зауважила Тетяна Очеретяна.

Підсумки поїздки підбив виконувач обов’язків голови Черкаської обласної ради Роман Сущенко.

- Ми відвідали Вільшанську спеціальну школу Черкаської обласної ради. Це навчальний заклад, що забезпечує освіту та реабілітацію для дітей з особливими освітніми потребами, – зазначив Роман Володимирович. – Серед вихованців закладу є сироти, діти, що позбавлені батьківського піклування, діти з родин ВПО, діти з багатодітних сімей, діти з інвалідністю. У кількох вихованців батьки мають статус учасників бойових дій або й нині перебувають у ЗСУ. Увага до цих дітей з боку держави та місцевих органів самоврядування потребує посилення. Тому ми спільно з доброчинцями вирішили облаштувати в закладі сенсорну кімнату, а згодом разом із вихованцями школи та відомим українським художником, метром абстракції Олександром Шепеньковим розмалюємо стіну однієї з навчальних авдиторій.

* * *

Цілком імовірно, що так продовжиться давня українська традиція яскраво розмальовувати селянські хати. До речі, часто сільських малярів вважали диваками, а вони ставали класиками.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора