«Коли рятуєш людину - це як виграний бій»

Рятувальники Олександр Микитюк-старший та Олександр Микитюк-молодший служать у різних підрозділах ДСНС в Одесі. У кожного – свій район відповідальності, свої виїзди і ризики, свої нагороди. Та час від часу вони зустрічаються на тих самих об’єктах – житлових будинках, адміністративних будівлях та підприємствах, які опинилися під ворожими атаками «шахедів» чи ракет.

З родиною рятувальників поспілкувалися кореспондентки Укрінформу. Батько і син розповіли, чому обрали таку професію, як переживають один за одного, і чого в жодному разі не можна казати на завершення розмови з представниками їхнього фаху.

Крім спілкування з героями, журналістки «проінспектували» спортзал, де вдосконалюють фізичну форму рятувальники, а одна з дівчат навіть випробувала на швидкісний спуск пожежну жердину…

САН САНИЧ – ЦЕ ЗВУЧИТЬ КРАСИВО

Олександрові Микитюку-старшому 46 років. Із них 24 він працює у ДСНС. Згадує, що через рік, як влаштувався на службу, у нього народився син.

- Мій дід був Олександр. Мене назвали на його честь. І коли народився син, я теж назвав його Сашко. До того ж Сан Санич – це звучить красиво. Мій первісток, не уявляю, щоб його звали інакше, – розказує рятувальник.

Сан Саничу зараз 22. На службі він три з половиною роки. Каже, що обрав цю професію за прикладом батька.

- Я пишався ним і був упевнений, що він завжди повернеться додому живим. Вірив у нього, – розповідає рятувальник.

Родина підтримала вибір юнака.

- Друзі казали, молодець, так тримати. Дехто, правда, наголошував, що це небезпечна робота, але я завжди вирішую сам. Мені подобається, – згадує молодий рятувальник.

Коли син пішов по стопах батька, той відчув неабияку гордість.

- Я багато йому розказував про пожежі, про свою роботу. І тепер ми сидимо за столом удома й ділимося досвідом один з одним, хизуємося технікою. Син каже: «Тату, я своє знайшов, дякую тобі», – каже чоловік.

ТРЕМТІННЯ СЕРЦЯ І «ЗМАГАННЯ» НАГОРОДАМИ

Батько і син працюють у різних підрозділах, однак іноді їм доводиться працювати пліч-о-пліч. Кажуть, що в такі моменти переживають один за одного.

- У перші такі зустрічі завжди хвилювався за батька – раптом щось з ним трапиться. Одна річ – розповіді про пожежу, інша – реальна загроза. Але тепер я впевнений, що усе буде добре, – каже Олександр.

Своєю чергою, батько хвилюється за сина.

- Сашко у третій частині, я – у сьомій. Не можна, щоб син та батько або брат із братом працювали разом. Однак, буває, наші частини викликають на допомогу одна одну. Якщо я сина одразу не бачу, питаю в його команди, чи все з ним гаразд, – каже Микитюк-старший.

Коли син на виїзді, Олександр, за його словами, відчуває тремтіння серця.

- Переживаю, так. Але це його шлях. Та й має хтось виконувати цю роботу. Він уже отримав від Президента медаль «За оборону України», – з гордістю розказує чоловік.

Сам Олександр Микитюк-старший також має відзнаки: нагороду від Президента, медаль «За відвагу», а ще наручний годинник від головнокомандувача ВМС України – за гасіння ураженого ворогом корабля в екстремальних умовах.

- У мене поки що тільки початок. Я батька ще «перевершу» за нагородами, – з усмішкою каже Олександр-молодший.

НІКОЛИ НЕ ЗНАЄШ, ЧИ Є ХТОСЬ ЖИВИЙ ПІД ЗАВАЛАМИ, АЛЕ ЗАВЖДИ СПОДІВАЄШСЯ НА ДИВО

Упродовж останніх 16 років Микитюк-старший працює на посаді начальника відділення. Він додає, що з дитинства мріяв бути рятувальником і обрав цей шлях, щоб бути корисним суспільству.

- Коли рятуєш людину – це як виграний бій, – говорить він.

За час служби йому не раз доводилося діставати людей з-під завалів. До війни такі ситуації були поодинокими. Тепер – щоденна реальність.

- Ми ніколи не знаємо, чи є хтось живий під завалами. Але завжди сподіваємося до останнього, – каже рятувальник.

Він згадує випадок, коли під руїнами будинку знайшли літню жінку, хоча шанси здавалися мінімальними.

- Було влучання в багатоквартирний будинок. Частина його просто склалася. Перше, що ми робимо в таких випадках, – питаємо у сусідів, чи був хтось усередині. Це наша так звана розвідка. Нам сказали, що у зруйнованій частині мешкала старенька жінка. Коли почали розбирати завали, здавалося, там неможливо вижити. Ми прибрали частину сміття – і побачили під перекриттям бабусю. Вона була вся у бруді, але дихала. Це було диво, – додає він.

До війни однією з найстрашніших подій для Олександра-старшого стала пожежа в Одеському коледжі економіки, права та готельно-ресторанного бізнесу у 2019 році, де загинуло 16 людей.

- Там були діти, це дуже страшно, – згадує він.

Сьогодні ж, каже рятувальник, масштаби трагедій стали ще більшими.

- Боляче бачити місто з такою кількістю пошкоджень, яких щоразу більшає. Дуже багато постраждалих, багато втрат. Це вже не робота – це боротьба за життя. Працюєш на адреналіні. Працюєш, поки не прийде зміна, – каже він.

Психологічну підтримку рятувальникам надають фахівці. За словами Олександра-старшого, це допомагає витримувати навантаження.

50 КГ СПОРЯДЖЕННЯ ПЛЮС ПОДВІЙНА НЕБЕЗПЕКА

Окремий ризик – повторні обстріли під час ліквідації наслідків атак.

- Був випадок, коли ми працювали на четвертому поверсі й надійшло попередження про можливий другий удар. Я розумів, що не встигну сховатися – на мені до 50 кілограмів спорядження. Просто намагався якнайшвидше спуститися, – розповідає співбесідник.

У такі моменти розумієш, що недарма витрачав сили, тренуючись кілька разів на тиждень у спортзалі в пожежній частині.

До небезпек додаються і нові типи озброєння ворога. Зокрема, дрони, споряджені вибухівкою.

- Тепер багато нових модифікацій дронів. Керівництво частин регулярно проводить з нами бесіди й показує наочно, чого треба остерігатися і що обходити. Якось приїхали на пожежу, робили свою справу. А, як виявилося, за парканом лежав «шахед». Ми його не бачили, ходили там багато разів. Зрештою він вибухнув. На щастя, нікого не було поруч… Детонація можлива в будь-який момент, а також розкидання касетних снарядів, – розповідає Олександр-старший.

Микитюк-молодший підтверджує, що робота з ліквідації наслідків російських атак відрізняється від роботи на звичайних пожежах.

- Небезпека є і там, і там. Однак під час ліквідації наслідків ворожих атак необхідно також враховувати, що десь поряд із тобою може здетонувати вибухова частина дрона чи якась інша вибухівка, – пояснює хлопець.

Він добре пам’ятає свій перший виїзд – горів гараж. Тоді юнаку було трохи більше за 18 років.

- Спочатку не знав, із чого почати, розгубився. Але допомогли старші колеги. Тепер уже працюю на одному рівні з ними.

А от найскладнішим викликом вважає пожежу на швейній фабриці.

- Під завалами перебували люди. Але шансів не було. Пряме влучання – вони загинули. Велика площа пожежі. Але це робота, я морально стійкий, – лаконічно розказує молодий рятувальник.

Попри складність роботи, у службі є місце і для гумору. Рятувальники згадують курйозні ситуації під час змін:

- Був випадок, коли хлопець спускався шахтою, не встиг підвестися – і йому на плечі «приїздить» другий, а другому – третій. Ми дуже сміялися. Буває й таке, що вночі спимо у незручних позах, може затерпнути нога. А після виклику необхідно миттєво піднятися – на збір у нас є хвилина-півтори. І «повзе» хлопчина на одній нозі на пожежу. Беремо під руки і прискорюємося, – каже Микитюк-старший.

Молодшому рятувальникові запам’ятався інший випадок.

- Був у нас виклик на приліт. Під’їзд будинку в середмісті просто склався. На місці атаки до нас підійшла бабуся з уцілілої частини будівлі й попросила допомогти знайти її документи в пошкодженій квартирі. Ми довго шукали серед будівельного сміття її папери, зрештою знайшли. Але замість дякую почули від неї звинувачення, нібито це ми вибили двері в її оселю. Довести бабусі, що двері винесло вибуховою хвилею, ми так і не змогли, – розказує хлопець.

СІМЕЙНА СПРАВА ТА СУХІ РУКАВИ

У родині Микитюків професія стала справжньою традицією. Молодший син Олександра Нікіта у свої 13 років також мріє стати рятувальником.

Під час змін родина постійно підтримує зв’язок. Дружина і молодша донька телефонують кілька разів під час чергування.

- Уже навіть донечка навчена, як правильно завершувати розмову з рятувальником. Не можна казати «До зустрічі!». Треба казати «Сухих рукавів!». Це означає, що людина бажає нам, щоб чергування пройшло без пожеж. «Тату, сухих!» – кричить вона мені у слухавку. Такі в нас забобони під час чергування, – пояснює рятувальник.

І батько, і син мріють про одне – щоб війна закінчилася.

- Щоб усі повернулися додому, – кажуть вони.

Поки що їхні голоси в ефірі рації звучать так: «Микитюк-старший» і «Микитюк-молодший». І це – ще одне підтвердження того, що для цієї родини служба – не лише професія, а спільна місія.

Довідково. З початку року рятувальники ГУ ДСНС в Одеській області десятки разів ліквідовували наслідки ворожих влучань у житлових кварталах та на підприємствах. За цей час вони врятували 75 людей, з них троє – діти. Рятувальники також ліквідовували наслідки підтоплень; допомагали водіям на дорогах, одеситам – у пунктах незламності; витягли цуценя, яке упало у глибоку яму; визволили собаку з крижаної пастки; допомогли птахові, що заплутався у дротах на висоті; винесли котика зі задимленого приміщення. Станом на кінець березня допомога надана 22544 особам.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото Ніни Ляшонок