Естонський квартал у прикордонному Овручі

На початку повномасштабного вторгнення Овруч потерпав від російських авіаударів. Натомість Естонія, яка є найбільшим донором у відбудові регіону, зміцнила віру містян, що вони не лишилися сам на сам зі своїми проблемами.

Коли естонські посадовці кажуть, що наша сила в єдності, то за цими словами стоять конкретні справи. Спочатку за кошти уряду Естонії в Овручі побудували модульний дитсадок, а днями – здали в експлуатацію будинок на 36 квартир для внутрішньо переміщених осіб.

Кореспондентка Укрінформу побувала на відкритті соціального житла та поспілкувалася з людьми, які його отримали.

КОЛИШНЮ КАЗАРМУ РЕКОНСТРУЮВАЛИ НА СУЧАСНІ КВАРТИРИ

Коли під’їжджаю до вулиці Прикордонної в Овручі, одразу її впізнаю. Бувала тут двічі: в червні 2022 року, коли місто оговтувалося від російських авіаударів, та влітку 2024-го, під час відвідування модульного дитсадка. На цей квартал росіяни скинули 11 авіабомб, зруйнувавши центр зайнятості. Натомість естонці взялися активно розбудовувати цю частину міста. Тепер навпроти садочка височіє триповерхівка на 36 просторих квартир, у яких мешкають люди, котрі вимушено залишили свої домівки через війну.

На вході в будинок увагу привертає банер із написом «Сильні, коли єдині!» на тлі прапорів України та Естонії. Колись тут була казарма, що нині перетворилася на соціальне житло. Його мешканці платять лише за комунальні послуги. Загальна вартість реконструкції об’єкта становить майже 112 млн грн.

Міністр закордонних справ Естонії Маргус Цахкна, який побував на відкритті будинку, говорить, що його країна й надалі реалізовуватиме проєкти на Житомирщині.

- Щоразу, коли ви висловлюєте подяку, ці слова торкаються мого серця. Ми хочемо сказати, що також дуже вдячні вам, тому що ви боретеся й за нашу свободу, і цю ціну неможливо описати словами. Ми зі своїми родинами згадуємо те, що ми пройшли, і все, що зараз переживаєте ви, але разом ми сильні, – зазначає міністр.

Попри сніг, мороз та вітер біля будинку збираються багато людей. Помічаю, що червону стрічку перед дверима триповерхівки разом із посадовцями перерізає чоловік на кріслі колісному.

«ЯКБИ ЛИШИВСЯ В НОВОДРУЖЕСЬКУ, МЕНЕ МОГЛО Б УБИТИ»

Підходжу, аби з ним познайомитися. Це Ігор Кобилінський із Новодружеська Луганської області, який із дитинства має інвалідність.

- Там у мене була своя квартира, – ділиться чоловік. – Як тільки я поїхав із дому в березні 2022 року, у мій будинок прилетів снаряд. Якби лишився, мене могло б убити. Повернувся, так би мовити, на історичну батьківщину, бо звідси родом мій тато. Спочатку жив у сестри, далі у брата, потім мені надали соціальне житло, але воно не пристосоване під мої потреби. Натомість у новій квартирі все підлаштоване так, аби мені було зручно. Даю собі раду, бо давно до цього звик, а за допомогою звертаюся хіба що в критичні моменти.

Поруч – маленька дівчинка та її батьки, теж мешканці будинку.

- Знаєте, у нас таке собі прізвище – Война – з наголосом на перший склад, – говорить Олександр.

Його сім’я з маленькою дитиною переїхала з-під Харкова. Спочатку жили в Словечанській громаді на Житомирщині в батьків дружини, але там не було роботи, тож перебралися до Овруча, де орендували житло. Чоловік працює на АЗС, дружина – медсестрою, а донька ходить у перший клас. Новим житлом дуже тішаться.

БАГАТОДІТНА СІМ’Я З ПРИКОРДОННЯ СУМЩИНИ

Тим часом Маргус Цахкна заходить до будинку, аби побачити, як облаштувалися люди.

Двері однієї з квартир відчиняє Маргарита Бєлєнцова. Слідом за нею вибігає кіт, потім – маленький син і його брат-школяр. Усі вони приїхали з Курахового. Поки жінка розповідає міністру свою історію, він гладить її кота.

- Ми переїхали в Овруч, бо маємо тут знайомих. Згодом перевезли бабусю і дідуся. Тут я працювала продавцем мобільних телефонів, потім народила сина і зараз у декретній відпустці. Наш дім у Кураховому зруйнований. У своє місто я б колись поїхала заради того, аби піти на могили рідних. Дуже шкода, що бабуся минулого року померла, не дочекавшись цієї квартири з такими гарними умовами, – каже Маргарита.

У коридорі зустрічаю жінку, яка відчиняє двері.

- Заходьте, подивіться, яка в нас трикімнатна квартира, – каже Наталія Окутіна. – Тільки тут поки трохи порожньо. Були кухонні меблі, сусіди дали розкладачку і матрац, але я візьму кредит і куплю все необхідне.

Наталія разом із чоловіком та п’ятьма дітьми евакуювалися з прикордонного Миропілля Сумської області. Російська атака зруйнувала їхній дім. Рік прожили в Сумах, а коли обстріли почастішали й там, перебралися до Овруча, звідки родом чоловік. Їхня найменша донька ходить до першого класу однієї з місцевих шкіл, а інші діти навчаються онлайн у Миропільському ліцеї.

КВАРТИРА В ТОРЕЦЬКУ, ВІД ЯКОЇ НІЧОГО НЕ ЛИШИЛОСЯ

Надворі біля будинку зустрічаю трьох жінок, які щось обговорюють. Вони погоджуються трішки розповісти про себе.

- У мене тут є робота, квартира, а додому, мабуть, уже і не хотіла б повернутися. Наш Соледар – маленьке містечко, трималося завдяки заводу «Артемсіль», який розбомбили. Ми там теж працювали, – розповідає Оксана Шевцова.

У будинку на вулиці Прикордонній у неї з чоловіком однокімнатна квартира. Жінка ділиться, що місця їм цілком вистачає, а умови в новій оселі значно кращі, ніж в орендованому раніше житлі.

Її сусідка – Галина Гонтарь. Жінка родом із Овруча, але після аварії на ЧАЕС переїхала в Харків, звідки у 2022 році знову повернулася на малу батьківщину. Її харківська квартира пошкоджена обстрілами, та Галина має надію, що колись повернеться в місто та відремонтує оселю. Новому житлу в Овручі рада.

- А я із Торецька, – говорить Валентина Погребняк. – Там у мене була прекрасна двокімнатна квартира на восьмому поверсі дев’ятиповерхівки, від якої нічого не лишилося. Додому дуже хочеться, але ж немає куди їхати. Та й вік уже не дозволяє. Мої діти за кордоном, онук воює, а я в Овручі. Тут мені дуже добре. До того, як отримала цю квартиру, орендувала маленьке житло без води і санвузла.

Помічаю, що нас підходить ще одна жінка. Пропоную поділитися своєю історією, але вона відмовляється. Коли залишаю прибудинкову територію, наздоганяє мене і просить лишити телефонний номер.

- Я Ліля. Із Донецька виїхала ще у 2014 році. Доля так мене кидала… Нарешті маю тут житло. Можу багато чого розповісти, але поки не готова, важко це все згадувати. Якщо колись наважуся, зателефоную вам, – говорить на прощання жінка.

Тим часом сніг, який із ночі засипав Житомирщину, стих, і надворі стало трохи світліше. Ігор повільно наближається до облаштованого пандусом входу, аби потрапити до квартири. Наталка веде зі школи в теплу оселю свою першокласницю, закинувши на плече її рожевий рюкзак.

Ірина Чириця, Житомир-Овруч

Фото авторки