Люди золотого віку, які не стомилися допомагати війську

Тетяну Шконду знають багато волонтерів, які возять на фронт продукти для військових. Її вареники, приготовані за особливим рецептом, уже стали знаменитими. Разом із чоловіком Володимиром Івановичем вони передають бійцям ще й необхідне обладнання. А майстриня Марія Турчин збирає гроші для захисників, продаючи свої вишивки, силянки й гердани. Усе це вони роблять, попри поважний вік та невеличкі пенсії. У чому черпають сили на четвертому році великої війни, який секрет їхньої стійкості – у репортажі Укрінформу.

СМАКОЛИКИ ВІД ТАНІ ВАРЕНИК

- Заходьте обережно, бо тут у нас справжній хаб, – попереджає мене господарка невеличкої квартирки в Івано-Франківську Тетяна Шконда. Волонтерством вона почала займатися ще під час Майдану. Тоді мешкала у Києві, й для активістів Революції Гідності була “Танею, яка приносить смачні вареники”. Тож дозволила називати себе “Таня Вареник” – так усім легше запам’ятати.

- Від початку повномасштабної війни з нами працюють чотири групи волонтерів. Добре, що приїжджають не одні за одними – буває, через тиждень-два. Так нам легше. А ось два тижні підряд потрібно було завантажити по дві групи, то вже складніше. Що ми готуємо на фронт? Горох, гречку, рагу з рисом. Овочі заготовляємо ще влітку. Взимку стараємось, аби був запас свіжої капусти. Тушкуємо її, додаємо різні овочі – теж тушковані – й засипаємо привареним рисом. Так виходить 65 півлітрових баночок нашого різотто, – розповідає пані Тетяна.

Її надійний помічник – Володимир Іванович. Це з ним вона приїхала з Києва до Івано-Франківська у 2020 році. Вони познайомилися через Фейсбук – чоловік створив там поетичну групу. Тепер подружжя живе одним бажанням – допомагати військовим, доки не закінчиться війна.

- Улітку, коли нам привозять овочі, із заготівлею допомагають сусідки. На вулиці до роботи стає “різальна бригада” – усе чистимо, нарізаємо. Це робимо вдень, а вночі варимо і закриваємо у трилітрові банки. Раніше Володимир Іванович ще все підписував, а тепер часу не вистачає, – додає Таня Вареник і показує консервований червоний перець у томатному соусі.

Таких заготовок, каже, роблять на зиму багато. Саме з них готують на фронт для військових. А недавно Таня Вареник та Володимир Іванович взялися варити борщ, який щонеділі привозили для поранених в обласну лікарню. Зізнаються, поки зупинились із цим, бо треба налагодити роботу з постачальником м’яса та сала. Втім, це не означає, що волонтери склали руки. На Різдво вони готували святковий стіл для військових однієї з частин, що базується у Франківську. А щойно жінка спекла медового печива і вже фасує його «на скиди» хлопцям в окопи.

Запитую у подружжя, чи вистачає їм пенсій на допомогу фронту.

- Нас, звичайно, шкодують, аби не дуже витрачались. Волонтери підкидають і овочі, й борошно. А ось із крупами допомагає священник Євген із Вікторова. Майже завжди мене просять робити для військових вареники. Ліплю їх переважно взимку, близько десяти відерець по 3-5 літрів. Аби віддати вареники двом волонтерським групам, працюю майже добу. Але я вже звикла, увесь процес відточений. От на увесь фронт, звісно, зробити не можу, – посміхається пані Тетяна.

Зауважує, що пенсія в неї невеличка, як і у всіх освітян. Цих коштів вистачає на оплату за світло та тепло, яке подружжя провело ще й до гаражу. Там вони теж зберігають продукти, бо в квартирі усе не поміщається.

- Знаєте, коли у мене немає роботи, то хворію, починаю згадувати про болячки. Нам кажуть: «Як ви у такому віці все це робите?» А ми відповідаємо, що хлопцям треба допомагати. Воюють, багато гинуть… То як можна на це не реагувати? Я постійно думаю, як вони можуть витримувати ті страхіття у нелюдських умовах, і ще більше хочу їм допомогти, – говорить жінка.

Поки ми спілкуємось, Володимир Іванович зустрічає людей, які привезли банки. За кілька хвилин телефонує незнайома жінка і пропонує пані Тетяні м’яту з городу.

- А що ще маєте? Бузину? Та це прекрасно! Буде хлопцям від кашлю, – радіє Таня Вареник і домовляється про зустріч. Каже, трав’яний чай на фронті потішить військових у холодну пору.

СТАРЛІНК ВІД ВОЛОДИМИРА ІВАНОВИЧА

- Знаєте, я раніше думав, що волонтерство – не моє. Знав, що таке існує десь збоку, але воно було незрозумілим для мене, – ділиться Володимир Іванович.

Розповідає, що його син, Андрій, був активним учасником Революції Гідності. Звідти подався служити на схід. У Кримському захворів, довго лікувався. Удома легше не стало – виявили менінгіт, який став для Андрія смертельним. За півтора року у Володимира Івановича померла дружина. Чоловік рятувався роботою, працював на Київщині, де вперше й зустрівся з пані Тетяною.

- Спочатку запросила мене додому на вареники. Мовляв, ти таких ще не їв. Пригостила – смачнющі, словами не передати, – пригадує чоловік.

- Так, він спершу закохався у мої вареники, – жартує пані Тетяна.

- Неправда! Я тоді довідався, що Таня волонтерить. Працювала всю ніч, а я не витримав, заснув, – додає пан Володимир.

У Франківську він привів до ладу стару квартирку. Поки робив ремонт, пані Тетяна налагоджувала волонтерські зв’язки. Тоді стали разом готувати на фронт. Найперше – вареники.

Володимир Іванович розповідає, що тепер на фронті у нього служить брат Микола та племінник Павло. Чоловік придбав для брата колеса на авто, яким той кермує у одній із частин ЗСУ, а для племінника передав серйозніші речі.

- Купував йому Старлінк і “Чуйку” – прилад, що відчуває, коли летять дрони. Він їх рятував кілька разів, а от недавно ворожий дрон летів на оптоволокні, і той прилад його не почув… Хлопці лише помітили в небі світлячок, ледь відскочили, коли пролунав вибух. То племінник отримав контузію, а медику, який був поряд, посікло осколками ноги. Добре, що обидва живі, – розповідає Володимир Іванович.

Він із гордістю показує прапор, який йому подарували побратими Павла за допомогу ЗСУ. А ще – численні подяки за волонтерство.

Запитую в подружжя, чи не стомилися на четвертому році війни.

- Ні. Чого нам втомлюватись? Ми ж у теплі, вдома, а там у хлопців такого немає, – пояснює пан Володимир.

- Якщо треба, ми готуємо та печемо для них і вночі, пристосовуємось зі світлом. Ще допомагаємо моєму племіннику, Ігорю, який після навчання у Німеччині воює на «абрамсах» (танки третього покоління, – ред.), – додає пані Тетяна.

Про свій вік подружжя жартує, що вже й не пам’ятають, чи їм по 72 роки, чи більше. Кажуть, немає часу про це думати. А от секретом приготування знаменитих вареників готові поділитися завжди. Тісто пані Тетяна замішує на сироватці, яку попередньо скислює. Застерігає, що тісто має бути не тугим. До борошна додають лише сіль та соду. Начинку роблять різну: овочеву та фруктову. Кажуть, що найбільше смакує з капусти. А ось заварюють вареники на парі. Таня Вареник пригощає смаколиками й обіцяє, як тільки війна закінчиться, то наліплять цих вареників для всіх – і для волонтерів, і для хлопців – аби лише в них було бажання приїхати.

ВИШИВКИ І ПРИКРАСИ МАРІЇ ТУРЧИН

Удома у майстрині Марії Турчин – тепло і затишно. Тут усюди вишивки, бо це – натхнення жінки, яким вона щиро ділиться. Розповідає, що завжди знаходила час для вишивання – і коли працювала на виробництві та виховувала трьох дітей, і коли у жіночій громадській організації «Союз Українок» опікувалася відновленням українських традицій, і коли вийшла на пенсію, і як відзначила своє 85-річчя.

- Я не можу сидіти, аби нічого не робити, і це мені дає наснагу до життя. Якщо Бог дав день, треба працювати, – переконана Марія Турчин.

Вона показує свої вишивки. Каже, від початку повномасштабної, переважно, «працює на армію». Торік передала на допомогу ЗСУ майже 40 тис. грн. Левову частку коштів – 25 тис. грн – пані Марія виручила за вишитий рушник, який продали на благодійному аукціоні.

- Зробила його раніше, та додала вишиті нитками слова Ольги Басараб (громадська діячка Галичини початку XX століття, дипломат УНР і ЗУНР, – ред.), які вона свого часу написала на тюремній стіні кров’ю: «За кров, за муки, за руїну, верни нам Боже Україну», – пояснює пані Марія.

Зізнається, останнім часом вишиває вже трішки менше, бо підводить зір. Та все ж роботу на полотні не полишає – любить комбінувати узори, різні кольори і техніки. Каже, за цієї працею часто думає про долю України та промовляє за неї молитви.

- Оце – поле, яке сплюндрувала війна, тому колоски і волошки на ньому розкидані у різні боки. А ось цей узір символізує нас усіх: різних, але об’єднаних нашою Україною, – пояснює свою вишивку майстриня.

У її колекції – скатертини «Чотири пори року», тематичні серветки, вишиванки давні й ті, що створила для рідних і близьких. Марія Турчин пригадує, особливо пам’ятною була робота над наповненням Музею Степана Бандери, що працює у Старому Угринові.

- Я вишила портьєри на вікна у кабінеті Андрія Бандери (священник УГКЦ, батько Степана Бандери, – ред.). Аби ті узори були цікавими і відповідали часу, то я відшила їх у пані Юрчак та у Дарії Цвєк, – розповідає.

Пригадує, з відомою українською кулінаркою Дарією Цвєк вони довгий час товаришували. Свого часу навіть укладали «Енциклопедію Галицької кухні». У Марії Турчин на згадку від видатної українки залишились узори для вишивки, якими кулінарка радо ділилась із майстринею. Тепер за цими узорами Марія Турчин планує створити новий виріб, аби теж зібрати на допомогу військовим. Каже, нині її душа найбільше болить за хлопців у окопах. Окрім вишивання, пані Марія знаходить час на роботу в архівах. Ділиться, що робить це, аби діти та онуки знали свій родовід. Та додає, що коли їй було 8 років, батько загинув в УПА, а роком раніше москалі вивезли у Казахські степи маму.

Вона показує у телефоні своє панно, яке зберігається в експозиції Івано-Франківського обласного Музею визвольної боротьби імені Степана Бандери. На ньому – Тризуб і Український Прапор, а ще – зорі, що символізують Небесну Сотню.

Запитую майстриню, звідки черпає на все сили.

- Вважаю, що Україна – то наша хата. І, як ми її не збережемо, то хто ми тоді? Тому роблю все, що в моїх силах, аби зберегти Україну, – наголошує пані Марія і показує коралі, силянки та гердани, які вже підготувала для наступних благодійних акцій.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото авторки