Примусова евакуація з Кушугума: важке рішення заради дітей

За час повномасштабної війни евакуація дітей разом із батьками в Запорізькій області оголошується вже всьоме. Це складний процес, успіх якого залежить від багатьох факторів.

Рішення про примусову евакуацію керівництво області ухвалило 2 січня. Упродовж місяця з кількох громад, що у Запорізькому районі, мають виїхати понад 650 дітей разом із батьками чи опікунами. Найбільша кількість таких родин мешкає у селищі Кушугум, що лише за кілька десятків кілометрів від обласного центру.

Щоб побачити, як усе відбувається, домовляємось із волонтерами гуманітарної місії “Проліска”. Зустрічаємося з ними о 7-й ранку в транзитному центрі, що розпочав свою роботу в кінці листопада минулого року.

ЗА ДЕНЬ – ДО ЧОТИРЬОХ ПОЇЗДОК

До громади волонтери вирушають у супроводі поліції. Перша зупинка – селище Балабине, де чекає голова громади. Кілька хвилин усі обговорюють безпекову ситуацію, домовляються, хто за якою адресою їде та скількох людей забирає. Родини вже готові, їх сповістили заздалегідь. Поліція виїжджає на броньованому авто – буде кілька “ходок”, волонтери чекають в умовно безпечному місці, є також окремий автомобіль для перевезення речей.

Консультант гуманітарної місії “Проліска” Віталій Воскобойников у волонтерській команді – вже третій рік. Розповідає, що за цей час встигли попрацювати на Дніпропетровщині, Донеччині, Запоріжжі. Він із сумом розповідає, що серед населених пунктів, де колись людям роздавали будівельні матеріали чи проводили евакуацію, на жаль, вже є чимало окупованих. Згадує, як допомагали мешканцям Курахівки Донецької області у момент, коли ворожа артилерія буквально “крила” сусідню вулицю.

- Ми тоді привезли будівельні матеріали, щоб люди могли якось відновити після атак своє житло. Коли їх видавали, то селище дуже сильно обстрілювалося. Під обстрілами працювали й на Нікопольщині – в селі Покровське. Коли там перебували, в сусідній будинок влучала артилерія, – каже співрозмовник.

Воскобойников додає, що евакуацією займається із 2025 року.

- Морально, звичайно, важко, але до цього звикаєш і вже не звертаєш уваги на труднощі. Це як робота, але на початку емоції могли брати своє, – зауважує.

Він сам родом із селища Межова, що у Синельниківському районі Дніпропетровської області. Цей населений пункт щодня страждає від атак, звідти також оголошувалась примусова евакуація людей. Так вийшло, що Віталію довелося вмовляти виїхати в більш безпечне місце й власних батьків.

- Вони вже у віці, все вірили: "А раптом завтра буде добре”. Все казали: “Ми ще посидимо трошки”. І от сиділи, поки зрозуміли, що життя під загрозою і треба виїхати. Я кожного дня говорив із ними. Зараз батьки тимчасово мешкають у родичів у Дніпрі. Будемо шукати для них житло, щоб не дуже далеко від мене, бо вони потребують догляду, – розповідає хлопець.

Говоримо з ним дорогою до громади, звідки вже менше ніж за годину вивозитимемо родини з дітьми. Віталій каже, що на день буває до чотирьох таких поїздок. Увечері команда виснажена, але всі розуміють: життя продовжується.

Через те, що окупанти застосовують велику кількість дронів, атакують авіаційними бомбами, в деякі населені пункти неможливо заїхати і виходить, що саме волонтери і поліція бувають там чи не останніми.

- Так і є… От, наприклад, село Новопавлівка Синельниківського району. Кожного разу, коли приїжджали, то бачили все більше зруйнованих будинків. А зараз там бої, – говорить волонтер.

«ХОЧЕМО ПОТІМ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ»

Першими правоохоронці вивезли родину, в якій виховується п’ятеро дітей – дві дівчинки і троє хлопчиків. Їхні батьки – Яніна і Едуард – говорять, що без допомоги волонтерів і поліції не виїхали б.

- Фінансово самим це важко зробити. Ми хочемо потім повернутися додому. Звичайно ж, віримо, що виїхали тимчасово. Взяли речі для дітей, собі мало що… В селищі у нас свій будинок. Моя мама і мама чоловіка поки не виїжджатимуть, вони окремо живуть, але за хатою приглянуть, – говорить Яна.

Їхня старша донька ходить до початкової школи. Вона поводиться спокійно, видно, що звикла допомагати з малечею. Дівчинка тримає на руках маленьку сестричку. До слова, в родині за час повномасштабної війни народилося троє дітей.

- До того було двоє, а потім дізналась, що чекаю третю дитину. Народився хлопчик. Коли йому було три місяці, то так вийшло, що знову завагітніла. Подумали з чоловіком: «Троє вже є, нехай і четверта дитинка буде». Пішла до лікаря, а виявилося, що у нас двійня. Прийшла додому і кажу: “Ну що, ти хотів ще одну дочку… От буде і дочка, і ще один син”, – розповідає жінка.

Родина боїться переїжджати до Запоріжжя. Мовляв, у місті “страшніше, ніж у Кушугумі”. Тому вирішили скористатися пропозицією волонтерів – поїхати в місто Хуст, що на Закарпатті.

За словами начальниці гуманітарного центру “Проліска” в Запорізькій області Ірини Мощенко, в Закарпатській області є два гуртожитки (у Хусті та в селищі Нижні Ворота), відремонтовані завдяки “Пролісці”.

- У Хусті це п’ятиповерхова будівля. На кожному поверсі обладнана кухня, з усією технікою: холодильником, мікрохвильовкою, хлібопічкою, міксерами, морозильними камерами. Ванні кімнати облаштовані пральними машинками, сушарками. Є навіть набори посуду на кожну родину, постільна білизна. Родини з дітьми мешкатимуть в окремих кімнатах. Проживання безкоштовне, люди можуть залишатися там стільки, скільки потрібно, – говорить Ірина.

Станом на зараз ці гуртожитки можуть прийняти 200 людей. Розуміючи, що процес евакуації триває і, скоріш за все, ще будуть люди, які захочуть виїхати за межі Запорізької області, “Проліска” ремонтує ще два гуртожитки.

- Ми зробили фото приміщень, щоб показувати людям і вони мали реальне розуміння про умови, могли приймати виважене рішення, – додає Мощенко.

Наразі відомо, що з понад 30 родин із дітьми, які евакуювали з Кушугума впродовж минулого тижня, 16 вирішили їхати до Закарпаття. У Запоріжжі на вокзалі на потяг їх садять волонтери “Проліски” та представники департаменту соціального захисту ОВА. В Ужгороді людей на пероні зустрічає тамтешня команда гуманітарної місії, допомагає сісти в автобус, везе до гуртожитків і далі супроводжуватиме у разі виникнення питань щодо влаштуванням дітей до шкіл та садочків, працевлаштуванням батьків тощо.

ЄДИНЕ «ВІКНО ДОПОМОГИ»

Під час евакуації була дощова погода, коли дрони майже не літають, тому обійшлося без повітряних тривог. Разом із волонтерами та родинами ми швидко доїхали до транзитного центру в Запоріжжі. Він облаштований в будівлі геріатричного пансіонату – його підопічних евакуювали ще на початку повномасштабної війни. Тут зробили ремонт, є всі умови для проживання.

Директор департаменту соцзахисту Запорізької ОВА Світлана Лисенко говорить, що процес евакуації насправді дуже складний, навіть якщо зовні усе здається розпланованим.

- Транзитний центр працює з листопада 2025 року. За цей час через нього пройшли більше 1500 людей. Раніше евакуація була трішки хаотичною, бо не було єдиного центру, цього “вікна допомоги”. І коли люди прибували до Запоріжжя, вони просто їхали в гуманітарні хаби громад, шукали місця для розселення, оформлювали довідки ВПО, стояли в чергах у пенсійному фонді. Ми – перший транзитний центр в Україні, який працює на засадах державного управління, в режимі єдиного вікна. Інші транзитні центри, які є в різних областях – потужні, але там керує благодійний сектор, саме він адмініструє. Там немає державних установ. А ми змінили підходи, – розповідає Лисенко.

У центрі для людей організоване триразове харчування, надається психологічна, медична, юридична, гуманітарна допомога. Крім того, кожен член родини, яка виїжджає із територій, де оголошено евакуацію, має можливість отримати від міжнародних партнерів по 10 800 грн.

- Коли центр почав працювати в режимі “єдиного вікна”, мені як директору департаменту соціального захисту населення стало легше працювати, бо я бачу повну картину. Розумію, скільки людей треба розмістити, як швидко видається довідка ВПО, чи отримала людина виплату. Так, процес неідеальний, але можемо говорити, що стало набагато краще і ми бачимо шлях, як ще поліпшити те, що відбувається, – говорить посадовиця.

Вона пояснює, що Запоріжжя наразі готове прийняти і розселити всіх, хто вирішив виїхати з територій, наближених до лінії бойових дій.

- Ми говоримо про гідні умови в гуртожитках. Так, ми розуміємо, що люди з болем залишають свої домівки. Їм важко, але життя – важливіше. Тому процес евакуації є важким і складним. Навіть якщо ми пропонуємо не ліжко-місце, а кімнату в гуртожитку. Ми розуміємо, що вдома у родин було все, а тут – кімната в гуртожитку, – зауважує Світлана.

На території області існує 50 місць тимчасового поселення. Якщо говорити в конкретних цифрах, то це більше 4000 ліжкомісць.

Ольга Звонарьова

Фото авторки та Дмитра Смольєнка