Великі волонтерські справи маленького села

Лучинець – невеличке село, що не має регулярного сполучення ані з центром громади, ані з райцентром – Могилевом-Подільським. Із інфраструктури тут залишилися школа, кабінет сімейного лікаря і клуб. Нині в селі – заледве пів тисячі мешканців, значна більшість – пенсіонери. Та всі вони згуртувалися задля допомоги землякам, які пішли воювати. Від початку повномасштабного вторгнення жителі села не тільки регулярно донатять на ЗСУ та передають захисникам смаколики, а й навчилися плести маскувальні сітки й адаптивні шкарпетки, складати дрони.

Про те, як велика війна «розбудила» село і підштовхнула до добрих справ, кореспондентці Укрінформу розповіли голова місцевої волонтерської громадської організації Вікторія Іванишена-Подольська та засновник ГО Микола Заболотний.

КЕРІВНИКА ВОЛОНТЕРІВ «ПРИЗНАЧИЛА» ГРОМАДА

Вікторія Іванишена-Подольська – підприємиця, разом із мамою вони мають у Лучинці невеличкий магазин. Він, власне, і став центром тяжіння для жителів села, коли ті почули про збір допомоги землякам, які у війську.

- Ми почали працювати у перший місяць війни. До мене зателефонував однокласник, який уже воював, і попросив допомоги. Тоді за три дні  зібрали понад 50 тис. гривень – для нашого села це дуже масштабно. Почали гуртуватися. По п’ятницях люди потроху виходили на базар, казали: «Віто, кажи, що робити, якщо вже ти кошти збираєш, будемо допомагати», – згадує Вікторія.

Отак, зовсім несподівано для себе, вона стала керівником волонтерської групи, – село її «призначило». Люди почали зносити кошти у скриньку для донатів, харчі й речі для захисників і переселенців складали на спеціальному столику. І з часом коробок із передачами на фронт у магазині було більше, аніж товару.

Вікторія зауважує, що в селі люди небагаті.

- Але щоразу, коли роблю великий збір перед черговою поїздкою на фронт, дивлюся на все, що принесли односельці, і думаю: «Оце постаралися!» Люди долучаються самі, нікого й просити про допомогу не потрібно. Побачать оголошення в соцмережах, отримають пенсію і, йдучи з пошти, повертають до нас. Приносять по 200-500 грн, хто скільки може. Є такі, що приходять, коли й ніякого збору немає, – ділиться вона.

ЛЮДИ, ЩО НЕ ВТОМИЛИСЯ

Волонтерка додає, що на активність односельчан не вплинули ані те, що війна триває вже майже чотири роки, ані гучні корупційні скандали у владі.

- Часом читаю, як міські волонтери пишуть, що люди розлінилися і не хочуть допомагати. Відчуваю, що ми у селі набагато згуртованіші. В нас на кожний наступний збір люди приносять усе більше! Це для них як обов’язок. Тому швидше збираємо допомогу. Можливо тому, що у селі всі один одного знають. Почули про збір чи якусь справу – зателефонували, переказали, і вже щось робимо. Бо якщо сусід дав щось на ЗСУ, то й собі треба допомогти. От нещодавно робили енергетичні батончики для наших хлопців, то несли мед, горіхи, сухофрукти, – каже.

За словами жінки, волонтерство для них – справа особиста. Адже у війську служать свої, сільські, – вже близько тридцяти. Возять допомогу бусиком, який виділяє і заправляє земляк-підприємець із Вінниці. Люди бачать фотозвіти з поїздок до захисників, бачать, як передають допомогу чоловік Вікторії з товаришем. І навіть коли передачі везуть не комусь конкретному, а якомусь підрозділу, то там же служать такі ж хлопці, як їхні земляки! Тому й діляться усім, що мають.

- А коли мурованокуриловецька лікарня, де живуть переселенці літнього віку, попросила нас допомогти продуктами, то бабусі через пів села тачками тягли овочі! А хто вже не може дійти, телефонували, і я до них приїздила, щоб забрати те, чим вони поділитися хочуть, – пригадує Вікторія.

ВОЛОНТЕРСЬКІ СКІЛИ СІЛЬСЬКИХ ЛЮДЕЙ

Жителі Лучинця також плетуть маскувальні сітки, роблять окопні свічки. Поки не налагодили свою «виробничу інфраструктуру», парафін на свічки топили на вогнищі у центрі села, поруч із магазином. А потім навчилися розподіляти, хто, що, де і як робитиме для фронту. У клубі жінки роблять енергетичні батончики. А сітки плетуть після уроків у шкільному спортзалі.

- Школа узагалі багато допомагає: збирають кошти, продукти тощо.  Директорка, Надія Микитівна, завжди запитує, що нам потрібно. Цього разу військові попросили термохімічні грілки і вони придбали 200 штук. Не пропустили жодного нашого збору, – пояснює волонтерка.

У колишній сільраді жінки за направленням служби зайнятості також плетуть сітки.

- Старшим жінкам важко руки догори піднімати, то наш односелець зробив для них стільчики, щоб не було так високо, – розповідає Вікторія.

А нещодавно на прохання землячки, яка служить медиком за 25 км від російського кордону, жінки взялися плести адаптивні шкарпетки для поранених.

- Досі ми такого не робили. Але знайшли в інтернеті відео, і дівчата за два тижні зробили 72 пари! Я так переживала, що не впораємося. А в мене вже величезний ящик цих шкарпеток до відправки готовий, – ділиться.

Загалом, каже Вікторія, довелося навчитися робити й організовувати те, з чим ніколи досі не стикалися.

-  Ми вже навіть проводимо благодійні фестивалі й толоки на підтримку ЗСУ. Перший у нас був на День Незалежності минулого року. До того ж, вже багато років маємо свій сільський ансамбль «Берегиня». До нас в такі дні люди з сусідніх сіл приїжджають, – з Млинівки, Плоского, Лучинчика, гості з виступами з Вендичан, Серебринця, з Немерчів, – розповідає.

Словом, у селі утворилося ядро активних людей, які не просто готові донатити чи харчами ділитися, а й вчитися новому і використовувати набуті скіли на підтримку захисників.

Знайшлася людина, яка взялася за справу геть не сільську: Микола Григорович Заболотний, учитель фізики, інформатики та математики місцевої школи, розпочав роботу з відправки для війська іменних дронів у пам'ять про загиблих.

Тоді вирішили, що вже доросли до створення волонтерської громадської організації.

ПЕРШОГО ДРОНА ПРИСВЯТИВ ЗАГИБЛОМУ УЧНЕВІ

Микола Григорович розповідає, що вона стала інструментом, який, окрім усього, дозволив впорядкувати фінансові питання стосовно донатів. Зокрема, на дрони, якими він зацікавився під час зустрічі з досвідченим у цій справі колегою, який приїздив до Лучинця на всеукраїнську науково-практичну конференцію «Ідентичність українця». Це був грантовий проєкт, який виграв учитель.

- Я пройшов навчання в організації Social Drone, здав екзамени і отримав сертифікат. Спочатку думав, що складу лише один чи два дрони. Але загинув мій учень, Володя Москальчук, в якого я був класним керівником.  І я сказав дружині, що в пам’ять про нього робитиму іменний дрон. Комплектуючі закупив за свої кошти. Люди побачили дрон, коли зайшов до Вікторії у магазин. Ми вирішили об’єднати зусилля й створили громадську організацію, – каже Микола Григорович.

Із того часу були дрони у пам’ять про загиблих дітей Вінниччини, та усе ж левова частка – на честь загиблих захисників. На комплектуючі до них донатили рідні та близькі полеглих воїнів, місцеві аграрії і великий бізнес, збирали кошти дитсадківці і школярі та жителі громад із різних куточків області і не тільки. Отак місцевий почин за масштабами вийшов далеко за межі села.

- До нас звертаються батьки, дружини, родичі загиблих і навчальні заклади, які просять зробити дрони на честь своїх випускників. У Вінницю до першої школи відвіз 15 дронів, і на випуску вручив їх військовим. «Закрили» іменними дронами на честь загиблих захисників всі старостати нашої Вендичанської громади, – каже  Заболотний.

Додає, що величезний обсяг роботи виконали на прохання волонтера з Війтівець Хмільницької громади Івана Плотиці.

- Я зробив дрона на честь його загиблого сина Сергія коштом нашої громадської організації.  Він сказав, що є іще охочі, і я виготовив 30 безпілотників, потім іще кілька на громаду. Тоді він зателефонував: «Миколо Григоровичу, оголошую акцію: «30 днів. 100 дронів. 1 000 000 грн». Вони зібрали ці кошти за 12 днів. Ця акція стала наймасштабнішою. Ми з делегацією громадської організації відвезли і урочисто вручили дрони їхнім замовникам. Були присутні й родичі загиблих захисників, – пригадує вчитель.

Були й дрони помсти. Якось зателефонувала жінка із селища Муровані Курилівці і спитала, яка вартість виготовлення дрона, бо вона хоче помститися ворогам за чоловіка. Тоді це коштувало 13 тисяч.

- Сказав їй, скільки зможете, стільки задонатите, а решту ми за рахунок громадської організації профінансуємо. Вона погодилася. А потім виявилось, що вона 130 тисяч переказала! Я розхвилювався, ледь додзвонився до цієї жінки і кажу: «Ви не зрозуміли, я казав про 13 тисяч, а не про 130!» А вона відповіла: «Я хочу 10 дронів, щоб покарати ворогів».

Знаєте, я поїхав у Муровані Курилівці в школу, думаю, зараз за дронами прийде якась заможна, багато одягнена жінка. Адже не кожна сім’я може собі дозволити перерахувати 130 тисяч. А прийшла жіночка у кофтинці, болоньєвій курточці. Тоді я зрозумів, що нас не перемогти, бо об’єднує віра, правда і любов, а не гроші, – ділиться Заболотний.

ПОВЕРНУТИ У СТРІЙ ЗАГИБЛИХ ГЕРОЇВ

Микола Григорович розповідає, що з початку повномасштабного вторгнення  повернув у стрій іменними семи- та десятидюймовими FPV-дронами понад чотири сотні полеглих Героїв. Каже: «Нехай хлопці ще трохи повоюють».

- Ми проводимо зустрічі з рідними полеглих захисників, зі шкільними колективами. Адже наше завдання не просто зберігати пам'ять, а дарувати Героям нове життя у свідомості суспільства. Маємо діяти, як міст між минулим і майбутнім, де кожен воїн, який віддав життя за свободу, залишається частиною нашої боротьби, – зауважує він.

Лучинецькі волонтери вирішили, що потрібно зібрати інформацію та увічнити пам’ять про тих, на чию честь ці дрони виготовлені.

- Я працюю над створенням сайту громадської організації, там буде електронна книга про всіх загиблих, на честь яких ми робимо іменні дрони.  Кожному з них присвятимо сторінку, з фотографією і біографією, щоб пам'ять про Героїв не обмежувалася лише датами, – зауважує  Заболотний.

«РОЗКАЧАТИ» СЕЛО

У Лучинцях волонтерство вийшло й за рамки допомоги захисникам. Люди ніби прокинулися і почали змінювати своє село.

- З’явилися люди, які відгукуються на всі ініціативи. Та й інші відчули себе значимими, зрозуміли, що змінити щось можуть тільки вони самі, – вважає Вікторія Іванишена-Подольська.

Розповідає, що був у центрі села пам’ятник Леніну. У 2014 році хтось його спалив. Потім священник запропонував встановити там поклонний хрест і місцеві підприємці допомогли з коштами. Але заростали плити, якими була вимощена площа перед хрестом.

- Спало на думку, що там треба зробити Алею Героїв. Звернулася з такою пропозицією до нашої старости, а вона – до підприємців, які орендують у людей паї. Вони замовили меморіальну плиту. А моя мама і ще одна підприємиця купили бордюри. Ми з жінками розкопали уздовж майданчика біля пам’ятника землю, зробили клумби. Люди принесли квіти. Тепер там проводимо акції пам’яті за полеглими Героями. Це теж об’єднує: люди прийдуть, побачать одне одного, запалять свічечки, згадають когось із загиблих, – каже вона.

А потім місцеві взялися за проєкти з благоустрою села. Насамперед, впорядкували сільський цвинтар, на якому десятки років ніхто не прибирав старі та повалені дерева.

- Написала у Фейсбуці, думала, ну, п’ятеро прийде, приберемо трохи. Спочатку планувала, що тільки повалені дерева заберемо. Але люди йшли і йшли, і ми вирішили повністю розчистити цвинтар. Перераховували гроші вихідці села, які тут не живуть, але їхні близькі поховані на нашому цвинтарі. Ми придбали бензопили, пальне тощо. Дрова, яких чимало нарізали, розвозили батьками захисників. А потім купили дві мотокоси, щоб на цвинтарі могили обкошувати, – розповідає волонтерка.

Власне, бралися за речі, з якими можуть упоратися самотужки. Була в селі занедбана автобусна зупинка, хоча автобуси тут не їздять роками. Побілили її, розмалювали, – перетворили на справжній артоб’єкт. Потім зібрали кошти і впорядкували дві громадські криниці.

А ще посеред села встановили величезну гойдалку. Побачили подібну на фестивалі в Серебринці, що неподалік, і вирішили, що їм теж така потрібна, тільки більша.

- Наш односелець Юрій Кващенко має хобі – роботу з деревом. Кілька разів давав нам свої вироби на призи для розіграшів серед тих, хто донатить на ЗСУ. Він знайшов у селі дерева, які можна було зрізати, і наші сільські чоловіки зробили і встановили гойдалку, – каже Вікторія.

Тепер на ній охоче гойдаються дорослі, а головне – діти. Бо війна маленьких радощів не повинна відбирати.

Антоніна Мніх

Світлини надали Вікторія Іванишена-Подольська та Микола Заболотний