Волонтерки Івано-Франківська: невтомні «феї» та «Шкарпетний батальйон»

В Івано-Франківську в перші дні повномасштабної війни багато місцевих приходили до однієї зі шкіл міста, де вчилися плести маскувальні сітки на фронт. Із часом матеріали закінчилися, і їм просто казали: «Ідіть додому, роботи на сьогодні немає». Люди почувалися збентеженими, бо всі хотіли допомогти військовим. Тоді й виникла ініціатива, що об’єднала волонтерський рух під назвою «Маскувальні феї». Нині це близько 400 людей, які щоденно працюють для захисту українського війська.

У чому ж сила «Маскувальних фей» та що мотивує «Шкарпетний батальйон» – у репортажі Укрінформу.

ДЛЯ ФРОНТУ ЗАВЖДИ МАЄМО ЩО ПЕРЕДАТИ

- Ми познайомились у перші дні війни, коли почали плести сітки. Ймовірність того, що це сталося б за інших умов, дорівнює нулю, бо ми зовсім різні. Хоча потім з’ясували, що вчились у паралельних класах, – розповідає співзасновниця Благодійного фонду «Добро-Дії» Олена Николин.

- У нас тоді було дуже багато запитів на берці, рації… І коли ми щось знаходили для військових, нам казали: «Ви справжні феї!». А оскільки ми ще плели маскувальні сітки, то так і з’явилась назва «Маскувальні феї». За пів року ми створили Благодійний фонд «Добро-Дії». Нас тоді вже було троє – дві Олени і Сашко Савчук. Тепер він служить на гарячому напрямку, – підхоплює ще одна співзасновниця фонду Олена Черкас.

Ми зустрічаємося з дівчатами на одній із головних локацій, на яку вони переїхали у перший рік повномасштабної війни. Тоді охочих допомагати фронту було дуже багато. І, щоб організувати їх роботу, украй потрібно було знайти велике приміщення. Коли за його оренду запросили гроші, дівчата просто розплакались. Кажуть, про такі кошти навіть мріяти не могли. Пізніше власник довідався, що приміщення просять волонтери, і сам запропонував їм переїхати сюди. Відтоді тут кипить робота: збір продуктів, ліків, маскувальних сіток та інших речей, які замовляють з фронту.

- Хтось приходить плести сітки у вихідні, хтось – увечері. Хтось не приходить, але допомагає нам із транспортом чи долучається до організації ярмарків. Багато людей виїхали, деякі жінки – у декреті. Життя продовжується, але волонтерство не зупиняється. Тепер часто бачимо тих, кому ми свого часу допомагали, – це дружини військових, та й самі воїни. Деякі з них нас шукають, щоб познайомитись. Інших ми просимо, як будуть у відпустці, прийти до нас, бо ми ж на фронт завжди маємо що передати. Коли закінчується наш робочий день? Близько другої ночі. Постійно треба щось відвезти, підхопити, відправити… Тут ми робимо те, що потребує докласти руки, але й удома постійно на зв’язку, щоб робота волонтерів не зупинялась. Це вже наша велика родина, – запевняють дівчата.

За ці роки вони відчули і вигорання, і втому, і розпач. Але «феї» не опускають рук. Кажуть, за ними – люди, а вони просто взяли на себе більшу відповідальність.

«У СІТКАХ ГОЛОВНЕ – ЛЮДИ»

Засновниці БФ «Добро-Дії» пригадують, що їхній перший збір сягав близько тисячі гривень. Гроші украй були потрібні на ножиці, бо сітки тоді плели зі стрічок, нарізаних із старих речей. Пізніше «феї» отримали 12 тисяч гривень і збагнули – люди їм повірили, а тому треба працювати. За благодійні внески найперше придбали пічку, щоб у «фей» не мерзли руки.

- Знаєте, протягом усіх цих років ми керуємось головним девізом: «У сітках головне – люди». І це не лише про людей на фронті, для яких ми створюємо захист, але й про тих, які плетуть сітки. Бо всі наші збори нічого не варті, якщо не буде кому робити, – упевнена Олена Николин.

Нині «Маскувальні феї» мають в області 28 локацій, на яких працює близько 400 людей. Щоправда, не всі локації відкриті, як-от храми, бібліотеки чи молодіжні центри, куди може прийти кожен охочий допомогти. Закриті локації працюють на підприємствах, щоб їхні фахівці допомагали фронту у післяробочий час. Тому часто можна почути про маскувальні сітки від «фей у білих халатах» чи від «фей захисної краси».

- Сіток на фронті дуже не вистачає. У нас були випадки, коли вони навіть не доїжджали до позицій, а горіли ще не розкладеними разом із технікою. Якщо сітка відпрацювала бодай один раз, то ми вважаємо, що виконали свою місію. Знаєте, на четвертий рік війни багато волонтерських осередків призупинили свою роботу, але запити з фронту надходять, і їх кількість лише збільшується, – говорить Олена Николин.

- Сітки на фронті вигорають, знищуються і рвуться. Також буває, що вони не попадають у сезон, бо все має бути до кольору ландшафту. Коли військові переїжджають на іншу локацію, маскувальні сітки не завжди забирають зі собою, бо найперше переміщають необхідну техніку та спорядження, – додає Оленка Черкас.

Нині, щоб виконати усі замовлення з фронту, дівчатам потрібно зібрати не менше як 200 тис. грн на місяць. Більшість коштів ідуть на спанбонд – спеціальний матеріал для маскувальної сітки – та її основу. «Феї» зізнаються: останнім часом збирати кошти на це непросто.

- Якщо раніше ми отримували по сотні гривень від сотні людей, то тепер ці гроші надходять від десятка небайдужих. Тобто їхнє коло за ці роки звузилось. Багато хто думає, що все має тепер фінансувати держава. Інші питають: «Як донатити, коли в країні така корупція?». То що нам, заплакати? Ми вирішили зціпити зуби і робити своє. За будь-яких обставин щомісяця від нас їде на фронт щонайменше 5 тис. кв. метрів маскувальної сітки, – запевняє Олена Николин.

ПРИКРО НАВІТЬ ЧУТИ ЗАПИТАННЯ, ЧИ МОЖНА КУПИТИ СІТКИ

- Ось такі анкети надсилають нам військові. Тут вони вказують колір сітки, розмір і те, що потрібно маскувати, – показує анкету в телефоні Оленка Черкас.

Каже, від цього буде залежати вид плетіння сітки, а їх – кілька.

- Є різні методи плетіння – «на банти», «ялинка», «змійка» та інші. Від них залежить важкість сітки. Бо якщо воїнам треба її нести на далеку позицію, то нам слід робити легку сітку. А коли йдеться про накриття стаціонарного бліндажу, то треба робити важчу сітку, щоб її вітер не здував. Яка була в нас найбільша сітка? 20 на 20 метрів. Але для хлопців великі сітки не є зручними. Зазвичай вона займає багато місця, її важко транспортувати, а щоб натягнути, то треба задіяти чи не цілий батальйон, – пояснює Олена Черкас.

На сітку від «Маскувальних фей» на фронті доводиться чекати 6–8 тижнів. Нещодавно «феї» запровадили нову пропозицію для людей, які благають про терміновий захист для рідних. Кажуть, дають усі необхідні матеріали і просять лише про одне – зібрати людей для плетіння. Обіцяють, що стануть до роботи поряд з ними.

- Ще одна наша принципова позиція – маскування для наших хлопців є безплатним. Маємо можливість віддати сто сіток чи п’ятдесят – усі будуть лише безплатно. Мені навіть прикро чути, коли нас питають, чи можна ці сітки купити, – зауважує Олена Николин.

Запитую дівчат, коли вони відпочивали востаннє.

- Коли складала іспит на права водіння вантажівкою. У війну це не завадить. Що будемо робити після війни? Я б створювала інклюзивні майданчики для дітей. А ще в нас є рожева мрія – поїхати до моря, у Туреччину, – усміхається Оленка Николин.

- У мене підростають двоє синів, то я буду допомагати військовим стільки, скільки на це вистачить моїх сил, аби лише швидше закінчилася війна, – додає Оленка Черкас.

ПЕРЕКУСИ ВІД БАБУСІ ЖАННИ І «ФЕЯ» З ЛІВОБЕРЕЖЖЯ

- Тепер ми ще виготовляємо горіхові перекуси. Їх створює наша почесна волонтерка – 80-річна бабуся Жанна. Ще чотири роки тому вона з нами плела сітки, але останнім часом здоров’я їй не дає змоги виходити з дому. Попри це бабуся благає залучити її до волонтерської справи, бо її це мотивує, – розповідає Олена Николин.

Вона показує горіхові перекуси від бабусі Жанни. Усі вони мають розпізнавальний знак – блакитні й жовті цукерки. І коли їх не вистачає, бабуся Жанна дуже хвилюється, тому «феї» стараються, щоб цукерок у бабусі завжди було достатньо.

- Із сітками ми відправляємо до військових солодкі пакунки, а ще – вологі серветки, сухий душ, каву, чай та інше. Дуже тепер на фронті потребують ліків проти болю в горлі та застуди. Ми пакуємо їх у такі торбинки, – показує. – Коли їх хлопці отримують, то питають, як ми вгадали їхні думки. А ми просто вміємо їх слухати, – усміхається Оленка.

Вона демонструє ще «Фейну Шафу», яка теж допомагає збирати кошти на сітки і вже знайшла прихильників у різних регіонах України.

Поки ми розмовляємо, одні «феї» прощаються, інші – приходять. Але за столом постійно працює пані Оксана. Вона місцева, приходить сюди щодня майже два роки поспіль. Вихідних собі не дозволяє.

- Я нарізаю тканину на сітки. Плетіння у мене виходить повільно, то взялася за цю роботу. Чи не шкода мені свого часу? Ні, бо це потрібно хлопцям на фронті. Чи важко навчитися плести? Ні. Наші Оленки всіх навчать, головне, щоб було бажання. Навіть після війни ми волонтеритимемо, бо тоді хлопці повернуться і їм теж потрібна буде допомога, – міркує пані Оксана.

Тим часом біля сітки чаклує пані Ірина, яка переїхала до Івано-Франківська з Лівобережжя Херсонщини.

- Ми виїхали з окупації понад рік тому, і я дуже щаслива, що за тиждень потрапила на локацію до «Маскувальних фей». Тут чудовий колектив, нас підтримали, бо ми важко виїжджали з Херсонщини: там пережили дуже важкі дні, зазнали тортур. Чоловіка, колишнього військового, на підвалі били струмом, а на мене психологічно тиснули, але я трималася, – розповідає пані Ірина.

Пригадує, вони вирвалися з окупації торік на День Прапора. Там пані Ірина втратила батька. Він довго хворів, тому виїхати раніше родина не змогла. Виїжджала із чоловіком та 77-річною мамою. Родині довелося бути в дорозі три дні й перетнути три кордони.

- Їхали сюди і дорого, і тяжко. Мабуть, за нас молилися багато людей. Коли перетинали кордони Росії і Білорусі, боялися «засвітити» інформацію про військове минуле чоловіка. Тому сказали, що їдемо в Польщу. Від нас вимагали назвати точну адресу, а ми ж не туди збиралися! Ми ж їхали сюди, до рідних, – розповідає пані Ірина.

Каже, в окупації у них залишилися будинок, земельні паї та господарство, яке довелось розпродати.

- Ми тримали трьох корів та теличок. З ними було важко розлучатись. Щось продали, щось дарували людям. Від кацапів ми не брали жодної допомоги. У день нашого виїзду знову був приліт у будинок. Тоді вже у даху ми нарахували 11 дірок, – додає пані Ірина.

Каже, сподівання на повернення у неї немає, лише – на перемогу.

- Село наше, Козацька Слобода, заміноване, берег – замінований, а наш будинок стоїть біля води. У дім сина з перших днів війни вселились окупанти. Тоді їх завозили машинами. Це були орди кацапів, які йшли селом і заходили в порожні будинки. Найбільше зло було від місцевих гнид, колаборантів, які здавали проукраїнських людей… Які відчуття сьогодні? Розчарування, біль від полишеного і прикрість від того, що у нас забрали звичне життя. Ми приїхали сюди ніби без минулого. Єдина мрія – робити щось для фронту, бо ж мої там з 2014 року, – розповідає пані Ірина.

Запитую, чи не просила у «фей» захисні сітки для сина на передову.

- Ні. Там усі – наші сини, – каже пані Ірина і продовжує плетіння.

«ТЕПЛА МІСІЯ» ДЛЯ ЗСУ

- Шкарпетки ми паруємо за розмірами, а не за кольорами, і теж передаємо на фронт, разом із сітками, – пояснює мені Оленка.

Розповідає, що майстрині виплітають їх удома і приносять вже готові.

- Наші шкарпетки не для того, щоб їх обов’язково одягати в берці, а щоб натомлені ноги воїнів відпочили у теплі. Бо ж улюблені в’язані шкарпетки є майже у всіх вдома. І якщо вони подарують хлопцям затишок бодай на кілька годин у бліндажі, це буде наша допомога, – зазначає Оленка Николин.

Вона каже, що їхній «Шкарпетний батальйон» невеликий, волонтерів із десять, але дуже натхненний. Одна з них – Наталія Іванівна, з якою знайомимось уже в середмісті Івано-Франківська.

- У мене вдома клубочки постійно бігають. Тепер я можу сплести до п’яти пар шкарпеток за тиждень, – запевняє Наталія Іванівна.

Розповідає, вона родом з Гуляйполя, але довгий час із чоловіком прожили у Краматорську. Там жінка працювала стоматологом. Пізніше чоловік Наталії Іванівни трагічно загинув, і вона залишилась одна.

- У 2014 році я пережила рашистську навалу у вигляді «новоросії». Ми майже три місяці були в окупації. Краматорськ стояв порожній, люди виїхали. Але я була упевнена, що це все тимчасове і не має жодного шансу на продовження, – розповідає Наталія Іванівна.

Пригадує, у Краматорську вона брала активну участь у проукраїнських заходах, із синьо-жовтими прапорами та з піснею «Червона рута», яку намагалися перекричати російським матом молоді «ополченці». Але це не лякало активістів, для яких це був «День вільних людей».

- Ми хотіли показати перед Донецьком, що Краматорськ – це Україна. Коли вже почалися жорсткі обстріли міста, я зі свого вікна бачила російську техніку, яка обстрілювала нас. Пізніше говорили, що це, мовляв, робили «укри», – але обстрілювали таки рашисти. Мене ще тішило, що рашисти не могли захопити військовий аеродром, де служив чоловік. І ось поки там були наші, я вірила, що нас звільнять. Так і сталось у липні 2014 року, – пригадує Наталія Іванівна.

Відтоді, каже, і розпочалось її волонтерство, бо попереду були ще інші міста і села Донеччини, які звільняли українські воїни.

- Іду якось до ринку, а поряд стоїть БТР на газах. А то холодно, листопад був. От чую, один із наших хлопців каже: «Я так вночі замерз, досі не можу зігріти ноги». А я вже собі на думці маю вихопити ще кілька пар шкарпеток у бабусі на ринку та й віддати їх нашим воїнам. Та поки бабуся їх шукала, БТР поїхав. І от стою я з тими шкарпетками і дивлюсь услід машині, в якій наші діти, холодні та замерзлі, поїхали на службу. І так мені від того стало боляче, що я розплакалась. Та й досі плачу, коли це згадую, – зізнається Наталія Іванівна.

Уже пізніше вона почне приймати військових у стоматкабінеті безплатно і там вручатиме їм теплі шкарпетки власного виробництва. Пряжу для цього шукала всюди. У Краматорську співпрацювала із центром «Разом до перемоги».

- Мені казали: «Наталіє Іванівно, ви ж лікарка, а оце шкарпетки в’яжете. Нащо вам це?». А я відповідала, що це корисна справа для наших хлопців. А ще – це не стільки шкарпетки для них, як оберіг. Я ж у кожний теплий виріб закладаю бажання – щоб у хлопців і ніжки були теплими, і всі вони повернулись додому живими, – наголошує волонтерка.

Пригадує, що з 2021 року постійно відчувала у Краматорську небезпеку. Каже, не вірила у велику війну, але і спокою не було. Син, підполковник ЗСУ, служив в іншому місті, донька вже давно переїхала до Івано-Франківська, і жінка відчула, що час податися на пенсію. Продала квартиру у Краматорську і 31 грудня 2022 року приїхала до Івано-Франківська. Тут облаштувалася поряд з рідними, має турботи, але свою теплу місію для ЗСУ не залишає.

Фото у шкарпетках військові їй надсилають з передової та зі шпиталів. Наталія Іванівна каже, що для неї це найбільша подяка. А ще волонтерка отримувала подяку від українських снайперів, бо виплітала для них білі рукавички «на три пальці». Майстриня каже: у таких рукавицях вони могли не лише працювати, а й дулю москалям скрутити. Ми разом сміємося і швидко прощаємось. Наталія Іванівна поспішає додому, де на неї чекають клубочки ниток, які вона дбайливо збирала до зими, щоб холодної пори подбати про військових.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото авторки та з архівів «Маскувальних фей»