Підготовка до нацспротиву: характери, мотивація і драйв
Це курс, де, зокрема, вивчають такмед, долають перешкоди на полігоні, вчаться маскуватися в полі, розбирати автомат і стріляти з нього. Одна з десяти членів групи – власний кореспондент, точніше, кореспондентка Укрінформу. Наскільки така підготовка доступна для середньостатистичного цивільного і чи реально пройти його 58-річній жінці, що має наразі вагу 42 кг і перебуває в не найкращому фізичному стані?
ВІК – ВІД 26 ДО 72
Відразу скажу – під час навчання я точно не була серед лідерів. «Курсанти» у групі значно різнилися – і за віком, і за фізичною підготовкою. Хтось непогано вправлявся зі зброєю і, хоч і давно, але служив в армії, а для когось навіть тримати і розбирати автомат – перший досвід у житті. Хтось проходив навчання з такмеду раніше, хтось уперше тримав у руках турнікет, уперше бачив, як використовуються під час навчання лазерні технології чи дрони.
Вік – від 26 до 72 років. А на одному із занять я працювала у парі із 14-річним підлітком, який прийшов за компанію з мамою. Тренування проходили переважно щосуботи і тривали із серпня до листопада. Мені та ще двом учасникам групи доводилося доїжджати з інших міст. Тепер уже створюються філії у районах Рівненщини, тож займатися зможуть і люди, що живуть далеко від обласного центру.
Перед нами навчалися дві групи – велика команда з працівників приватної компанії та працівники державної структури. Тепер інструктори можуть робити висновки, який формат працює найефективніше.
Особливість нашої групи в тому, що вісім з десяти її учасників – жінки. Звичайні рівненські пані – з дітьми, щоденними проблемами на роботі, клопотами вдома, переживаннями за рідних, які на війні, дефіцитом часу.
До цього ми, за винятком двох сестер, не були знайомі між собою. Усі записалися на курс добровільно. Мотивація у всіх наче й різна, але про одне і те саме.
Світлана під час знайомства справила на мене враження світської левиці. Як виявилося, вона справді левиця: коли треба, може без роздумів падати у болото, замаскувавшись, лазити по кущах, долати перепони на смузі перешкод. Йде вперед, коли майже до сліз важко. За освітою вчитель, планує отримати другу освіту психолога, працює фотографом.
- Чому я прийшла у Нацспротив? У мене чоловік військовий, воює на Херсонщині. З того, як розвиваються події, я не вірю, що ця війна швидко закінчиться, – ділиться вона.
І чесно каже: не хоче, щоб у житті їй довелося когось тампонувати й евакуйовувати (ми спілкувалися після такмеду), але якщо так складеться життя, то хоче бути впевненою в собі.
Її сестра Тетяна має абсолютно мирну професію – товарознавець-логіст.
- А ми скрізь разом. У нас однакова мотивація, бо якщо доведеться мені йти, то вона піде зі мною, і навпаки, – сміється.
Ми розмовляємо про те, як вписується Нацспротив у загальну систему разом з теробороною та строковою службою. Робимо висновок, що всі цивільні мають проходити такі курси навіть у мирний час – тоді служба в армії не буде так відлякувати, стане зрозумілішим, де краще служити, до чого маєш схильність. Ну, і якщо в родині жінка пройшла такмед і навчилася стріляти, то за нею підтягнуться і діти, і… чоловік.
- У країні війна, варто ознайомитися хоча б із наданням першої домедичної допомоги. І хочеться вміти дати собі раду, – каже вона.
Віктор – залізничник, має бронь. Каже, що мета така, як і в усіх, – захищати свою країну. На курсах вирішив поновити деякі навички, отримані на службі в армії у 2005–2006 рр.
- Дещо відновити, дещо вивчити – бо є нове, якого я геть не знаю, – каже він.
У пані Тетяни старший син на війні з 2023 року, оператор дронів. Йому 30 років, позивний «Кекс». Мама показує мені фото – на ньому гарний молодий чоловік з очима, в яких столітня мудрість і втома. Недавно отримав «Золотий хрест». Доброволець. Саме він маму і спонукав до того, що треба вчитися такмеду. Це був перший крок, а далі – Нацспротив.
- Знаєте, я вчитель початкових класів, у школі 1400 дітей. Коли спускаємося у сховище під час тривоги, – на всіх одна медсестра. І син підказав, і до мене дійшло, що заняття з такмеду потрібні кожному вчителю. Я мама і, не приведи що, приліт, то молодшого сина (йому 14 років) зможу врятувати. Крім того, як нам казали на такмеді: найперше треба допомогти собі. А коли не вмієш цього робити?..
Вона каже, що в разі чого готова йти у підпілля й партизанити. Як людина діла, перед підготовкою до Нацспротиву пройшла ще й восьмигодинні курси такмеду. На всіх заняттях – чи то такмед, чи мінна безпека, безпілотні системи, топографія, стрільба, чи маскування – вона прискіпливо докопується: уточнює, цікавиться в інструкторів, ставить доречні питання.
До слова, інструктори кілька разів зазначали, що наша група відрізнялася від інших тим, що люди були зацікавлені, не відсиджувалися «для галочки». Тобто, з одного боку, заняття з Нацспротиву мають бути масовими, з іншого – найкраще працюють ті, хто записується на них із доброї волі.
Володимир Корольков доїжджає на заняття зі Здолбунова. Він уже пенсіонер, очолює громадське формування з охорони громадського порядку. З перших днів повномасштабного вторгнення вони патрулювали, зустрічали евакуаційні потяги. Перевага – добре знається на зброї. Його зять зі своїми братами захищає країну.
- Вік у мене такий, що я не проходжу і в тероборону. Але хочу дати відсіч, якщо буде така необхідність. Певні знання в мене є ще із часів, коли служив в армії, тепер хочу згадати їх. А тактичну медицину в такому обсязі я не отримував взагалі, – каже Володимир.
«БАЗА» ТАКМЕДУ ПОТРІБНА Й ЦИВІЛЬНИМ У ТИЛУ
Перше заняття з тактичної медицини проводить чинний бойовий медик Юрій, нещодавно з фронту. Йому допомагає волонтерка Тетяна, яка в буденному житті працює суддею. Кілька годин практики: накладаємо турнікети одне одному, собі, тампонуємо «рани» манекена, робимо перев’язки. Юрій дуже терплячий, хоч йому важко – він після поранення, а тут ще й натовп цивільних, яким треба кільканадцять разів пояснювати те саме.
Особисто я ніколи раніше такмед не проходила, мені треба вчити все з нуля – навіть як правильно відкрити турнікет. Одного заняття явно не вистачає. Потім нам додають ще години, і ми просимо приділити його саме медицині.
Інші інструктори – Тетяна Процюк та Василь Веретюшкін – ветерани, теж із бойовим досвідом. З ними відпрацьовуємо також евакуацію. І навіть після цього розумієш, що потрібна щоденна практика.
Тетяна Процюк це підтверджує. Вона бойова медикиня, воювала у 104 бригаді тероборони і в 93 ОМБр «Холодний яр».
- Для чого цивільним такмед? Дивіться, тепер у нас в Рівненській області переважно спокійно. Але іноді щось таки прилітає. У нас доволі близько білоруський кордон. Ніхто не застрахований, що завтра не почне так само прилітати, як на сході. Та й у цивільному житті ніхто не відміняв важливість домедичної допомоги, треба вміти у разі потреби врятувати себе і своїх рідних. Ми даємо базу, але не можемо впливати, щоб людина ці навики відпрацьовувала щодня, як в армії. Це залежить від вас. Але й ті знання, які ви отримаєте, відкладуться в голові, і в стресовій ситуації ви таки зможете відреагувати, – каже військова.
Кожну дію інструктори на заняттях Нацспротиву коментують, зважаючи на власний бойовий досвід. Інструктор Іван (позивний «Харитон») за декілька днів до початку повномасштабного вторгнення повернувся з-за кордону, щоб підготуватися до війни. Ще 21 лютого 2022 року рюкзак був складений на 90 відсотків. А 25 лютого Іван уже був у військкоматі. Воював під Торецьком, Очеретиним, на Херсонщині, Запоріжжі, Куп'янському напрямку.
Про вплив надзвичайних ситуацій на психічне здоров’я розповідав на прикладі власних проблем. Каже, зрозумів, наскільки потрібні заняття з психології, пройшов тренінг Червоного Хреста України. З ним говорили про стрес, посттравматичний синдром, ознаки панічної атаки, суїцидальні думки, агресію до себе або до інших, ознаки депресії. Розповідав, як його самого «накрило».
Пізніше «Харитон» проводив з нами орієнтування в полі – і це було так само цікаво, адже більшість з нас заблудиться між трьох дубів. А тут практичні поради від людини, яка у розвідку ходила.
Ветеран каже, що погодився навчати у Нацспротиві, щоб підготувати цивільне населення до того, до чого був готовий сам.
Власне, як і Денис («Лютий») – молодий ветеран, що знайомив нас з роботою операторів дронів. І Микола («Сапер»), який каже, що не має намірів зробити з вас кваліфікованих саперів, тому що це… довго.
- А от що ми можемо – ознайомити вас з найбільш поширеними боєприпасами, – зауважує він.
ЖІНКИ ПІД ЧАС НАВЧАНЬ ДУЖЕ АЗАРТНІ
Найвеселіше, хоча й важко, проходили заняття з маскування та тренування з використанням лазерних технологій системи «лазертаг» (так навчаються і військові). Маю сказати, що дівчата під час таких занять були дуже-дуже азартні. Ветерани коментували жартома: тепер ясно, мовляв, чому не створюють окремих жіночих підрозділів.
Тим, хто хоче записатися на курси, раджу приділити увагу одягу. На заняття кожен приходить у своєму – хто що має. Мій чорний спортивний костюм дуже видно на фоні трави, і хоч верхню частину тіла я замаскувала, та ноги виділялися. Під час подолання перешкод тактичними штанами зі мною поділилася ветеранка-інструкторка Ольга. Вони захистили мене і під час падінь, і коли повзала.
Напевне, найлегша частина під час маскування – коли ми себе «прикрашали» не лише маскувальними сітками, а ще й травою, квітами та, власне, всім, що росло на території. Далі було не так весело – доповзти «от до тієї сосни», щоб тебе не помітив супротивник. Тут потрібна витримка, робити це слід без поспіху. Водночас тобі здається, що все проти тебе: трава кусюча, навколо комахи, намагаєшся не думати, через кого чи через що повзеш... А ще у високій траві, між кущами треба розуміти, чи ти туди рухаєшся. Мене інструктор завернув, коли я робила великий гак вбік.
- Дві людини у засідці, дві людини рухаються, щоб їх обійти і зайти он у ту посадку, – це вже заняття зі системою «лазертаг».
Розбираємося, де та посадка, яка з тих сосен. Он тутечки, отуди.
Час від часу за нами спостерігають місцеві, які збирають гриби навколо.
Процес маскування дуже цікавий. Наш інструктор – ветеран Роман (позивний «Маніяк»), воював у Бахмуті, на Запоріжжі. Він поділився і власною маскувальною сіткою, і, звісно, досвідом.
- Взагалі я патрульний поліцейський. На фронті був 2022 року, добровільно. Підрозділ «ТакТім». Крайня ротація – Серебрянський ліс, там отримав поранення, і моя кар’єра обірвалася, – каже і сміється.
Долання смуги перешкод починається з того, що Роман наказує нам покрутитися навколо себе. Ми в цю мить стаємо дезорієнтовані – саме так може бути і в бою. Я падаю, на очі мені сповзає каска. (Ці каски, як у мене, нікудишні, але видали тоді, що було. Лише в останній день, на стрільбах, уся група змогла працювати і в брониках, і в хороших касках – поділилася тероборона.) Далі все проходить під Романові підбадьорливі викрики, заклики, інколи іронічні, інколи провокаційні («Допоможи побратиму, він 300-й!», «Та все, кидай його, нащо він тобі!».
У парі зі мною – 14-річний Ілля. Він виявився надійним хлопцем – допомагав як міг. Доповзла з останніх сил. І не лише я опинилася «на межі», бо серед нас були і ті, хто б ВЛК не пройшов. Тут, звісно, важливо враховувати стан здоров’я, і такі фізичні навантаження – серйозний і зайвий ризик.
Під час долання перешкод за нами спостерігали військові, підбадьорювали, співпереживали і навіть аплодували на фініші.
ПОКИ Є ЧАС – ВИКОРИСТАЙ ЙОГО ЕФЕКТИВНО
На заняттях зі стрільби запитую у кожного з групи враження після того, як вони вже порахували скільки разів поцілили в голову «путіну». Усі кажуть про адреналін.
Я виконую все завдяки підказкам «Маніяка». Напевне, у мене один з найскромніших результатів, але я вловила, як цілитися. Найважче дається стрільба стоячи. Певне, саме так і треба вчитися – коли навколо шум, крики і постріли. Але відчуваю, що мені варто було б попрацювати у тиші, зосередившись на прицілі та зброї, якої я, відверто, боюся. Хтось жартує, що як ходити у тир, то можна відмовитися від шкідливих звичок, бо те і те водночас – надто дорого.
Ветерани діляться з нами, якими мають бути спорядження, зброя, як поводитися у тій чи іншій ситуації, як і чим спорядити аптечку, – деталі, дрібниці, досвід, здобутий у бою.
- У вас є час вчитися, зорієнтуватися, звикнути, підготуватися, максимально відпрацьовуючи різні сценарії... Час до першого прильоту, до моменту, коли ви побачите мертве скалічене тіло, відчуєте запах крові, трупа, – каже якось «Маніяк».
За ці кілька місяців вчилися і змінювалися не лише ми – розвивався також і Рівненський обласний центр Нацспротиву, який запрацював у червні у 2025 року. Для наших занять шукали та просили приміщення, майданчики, бо свого ще не було. Тепер на території, де дозволив працювати центру один із рівненських бізнесменів, облаштували смугу перешкод. Кажуть, є регіони, де Нацспротив уже міцно стоїть на ногах, там мають гарну матеріальну базу.
Керівник Рівненського обласного центру Нацспротиву ветеран Віталій Клебан (псевдо «Єнот») каже мені, що, звісно, потрібна матеріальна база. Залучають усі ресурси, які можуть, просять допомогу й у військових, і в силових структур.
- Нам допомагають. От бачите, ділянка, де ми проводили навчання, – ці три гектари землі нам надав для користування рівнянин, який сам відслужив. Дозволив тут копати окопи, робити смугу перешкод, все, що потрібно, щоб навчати людей. Залучаємо інструкторів із ДСНС, Нацгвардії, шукаємо серед ветеранів таких, хто має сертифікати, пройшов навчання за кордоном чи в Україні, – бо не кожен може бути інструктором, – розповідає Віталій.
Відразу після стрільб нам вручають свідоцтва про проходження курсу. Клебан каже, що до нього вже підходили люди, які відзаймалися 48 годин, і цікавилися, чи можна потім пройти 108-годинний курс.
У нашій групі такі теж були.
Ірина Староселець, Рівненщина
Фото авторки, Юлії Базуріної, Світлани Муриної й ті, що надав Рівненський центр Нацспротиву
