Черкащина, прабатьківщина всіх епох

З погляду кількості й історичної цінності археологічних пам’яток Черкащина посідає чільне місце в Україні. Тут є все, починаючи від палеолітичних стоянок (400 тисяч років до нашої ери) і закінчуючи подвір’ям хати, де народився всесвітньо відомий борець Іван Піддубний. Утім, можливо, сусідні області не менш багаті на прадавні скарби, тільки поки що не знайшлося кому їх відкривати. Натомість у Черкасах живе завзятець цієї справи, який робив свої відкриття, перебуваючи іноді в статусі безробітного і навіть дисидента.

З Михайлом Сиволапом – українським археологом, краєзнавцем, соціологом, співавтором топонімічної концепції м. Черкаси, фахівцем із вивчення пам'яток епохи ранньої бронзи Середньої Наддніпрянщини: курганів, стоянок та поселень ямної культури (ІІІ тис. до н. е.) спілкувався кореспондент Укрінформу.

НАЩАДОК ГАЙДАМАКІВ

Сьогодні Михайло Сиволап очолює Черкаський міський археологічний музей Середньої Наддніпрянщини. Скорочено – ЧАМ (за словами директора, повна абревіатура надто складна для вимовляння, тож визнали за доцільне пропустити в ній більш як половину літер). Місто свого часу виділило кімнату в закутку величного кінотеатру «Україна», але експозиції саме зараз переїжджають у нове приміщення. Тому великим успіхом було вже те, що вдалося застати Михайла Павловича на робочому місці й побачити експонати, які тут ще залишаються.

Розмовляти про всі епохи, до яких доторкнувся співрозмовник, фізично було неможливим, та ще й з огляду на його клопоти, пов’язані з передислокацією. Тому автор цих рядків почав з близької йому теми половців (у «Вікіпедії» вона названа одним з найбільших доробків археолога). Тут виявилось, що артефакти, які вважались половецькими, насправді колись належали племені майже казкових берендеїв. Яких ті ж половці витіснили з лівобережних степів на Русь. Тому «перейшли на особистості».

- У 1982 році ви потрапили під пильну увагу КДБ через націоналізм. Націоналістом стали тому, що народились на Львівщині?

- Я – корінний черкасець, просто мої батьки на 10 років поїхали туди працювати. Перед школою приїхав сюди і, вміючи розмовляти тільки галицькою ґварою (і російською, бо там колоністи нею розмовляли), перевчався на українську. А так з діда-прадіда мої предки живуть тут. Дехто з них зафіксовані ще у XVIII столітті в Іркліївському курені Лубенського полку. Це ті, що по батькові. По матері – жили на правобережжі, зокрема були гайдамаками. А в Бродах я тільки народився.

У 1982 році в Київському державному університеті з’єдналась невелика група патріотично налаштованих студентів з п’яти факультетів – історики, романо-германські філологи й один фізик – Володимир Чемерис. Який згодом став одним з організаторів «Революції на граніті» у 1990-му, майбутній нардеп.

- Нас уже слухали. Коли я потрапив у КДБ, мені цитували прямо те, що я казав. Відпиратись не було змісту. Для мене це означало втрату можливості стати археологом.

Почалися колективні розборки. І тут виявилось, що однокашники геть не вбачають у діях Сиволапа і його подільників злісну антирадянщину. З усієї групи тільки головна комсомолка «утрималась» – решта відмовилась засуджувати (серед інших і знаменитий нині історик Олексій Толочко, син «того самого» Петра Петровича). І раптом усе припинилось. На адресу університетського начальства зі самого верху надійшла директива «припинити популяризувати націоналістів». Є версія, що сталось це з подання Брежнєва після передачі про цю справу «Голосу Америки».

НОВОБУДОВНИКИ

Михайлові все життя це гикалось. Розподіл після закінчення такий давали, що від нього він відмовився (один з варіантів – Народний музей в Чорнобильській зоні, а всі інші не передбачали заняття археологією). Тож пішов у Криворізьку археологічну експедицію, з працівниками якої познайомився на розкопках.

- Але я хотів копати Черкаси й Черкащину. На Криворіжжі теж цікаво, але я відчув, як мені не вистачає Дніпра. Там – самі степи і малесенька річка Саксагань, метрів двадцять завширшки. Навіть скупатись нема де. І пуголовки в калюжах не плавають, бо калюжі червоні. Мертві.

У Черкасах знайомий Сиволапа працював у відділі охорони пам’яток обласного музею. Десь за рік він зателефонував: «З’явилась вакансія у відділі, правда, не в археологічній частині – у відділі охорони пам’яток. Але ми щось придумаємо». Михайло просить вибачення в колег, кидає все і повертається в рідне місто на цю «неархеологічну» посаду.

- Ні, до складу пам’яток входили й пам’ятки археологічні. Але абсолютна більшість була – пам’ятники Другої світової і подібне. І тут з Києва, з Інституту археології приїздить Галина Ковпаненко і каже: «У мене в експедиції є кошти від Товариства охорони пам’яток по зводу пам’яток, і є потреба, щоб хтось із місцевих узявся». Ну, я взявся, і за півтора року з колегою Драбівський, Чорнобаївський і вже без нього Смілянський і лівобережну частину Канівського району дослідили. Розвідка й суцільне обстеження. Нам давали транспорт і гроші (54 карбованці на місяць), і ми ото їздили. Наступної весни ми зрозуміли, що треба робити таку експедицію, яка є в Кривому Розі. Новобудовна. Вона там була другою в Україні.

- Як це – «новобудовна»?

- Це коли під руйнування йдуть якісь пам’ятки через новобудови. Ми довели, що є в Черкасах група археологів, яка може на себе все це взяти. Обходили всі, які можна, кабінети в Черкасах, у Києві – і все ніяк. Поїхав на стажування до столиці – хоч якось душу відвести. Копали давньоруські кургани й поселення під Києвом, у Китаєві. І тут, під кінець того стажування, приїздить до мене цей мій колега і каже: «Хочу тебе забрати, бо в нас уже все пішло».

Якраз меліоратори зруйнували якийсь курган, порушивши закон. А коли до них прийшли з претензіями, вони відбились: «Нема кому копати». І тоді запитали нашого начальника управління культури: «Ну, що? Будемо відповідати за бездіяльність – чи щось робити?». Начальник тут же підписує дозвіл на стосі документів, які йому приносили раніше: «Про створення новобудовної археологічної експедиції при археологічному музеї».

Наказ про створення експедиції начальник підписав 20 липня 1987-го; 1 серпня археологи вже виїхали в поле.

- Дружина мого колеги довго шукала, де поділася щітка від пилососа, якою ми потім чистили поховання. Забрали з дому, що було з інструментарію, – слава богу, в мене і спальник був. Нам на весілля батьки подарували намет і два спальних мішки – наша перша квартира. Двадцять один рік я нею користувався.

До кінця осені було розкопано сім курганів, заробили перші гроші, на які купили необхідне спорядження, найняли одного лаборанта – тепер він професор, доктор наук у Петербурзі – і другого, фотографа. Той допоміг купити обладнання для фотолабораторії.

КОНСУЛЬТАНТ У СИРОТИ

В Україні перша новобудовна експедиція була створена в Чернігові, друга – у Кривому Розі. Черкаська – третя. Потім вони з’явились майже в кожній області, і сьогодні всі вони об’єднані в т. зв. ОАСУ – Охоронну археологічну службу України, яка під крилом Інституту археології.

- На цей момент у мене розкопано 91 курган. З них 56 розкопав сам. Більшість – епоха бронзи, ІІІ тисячоліття до нашої ери, є ІІ тисячоліття. А найпізніший – поховання берендеїв ХІ–ХІІ століть. За десять років наша експедиція розкопала 107 курганів (колеги – 51). Перший копали разом, потім розділились, залучили лаборантів. Троє з моїх лаборантів нині доктори наук, двоє – кандидати.

Важко сказати, чи були це відголоски бурхливого минулого, але Михайло Павлович просидів без офіційної роботи три роки. Працював сторожем, ночами виконував переклади (однією з його спеціальностей є перекладач у галузі історії). Перекладав із дев’яти мов. Потім, коли навіть втратив роботу сторожа, його запросили політаналітиком у команду Михайла Сироти, голови Конституційної комісії ВР у 1996 році. Вибору тоді не було…

До речі, тридцять років Михайло Сиволап працює в Міській топонімічній комісії. На першому етапі, коли всім у місті заправляли депутати-комуністи, а згодом «регіонали», з двох сотень запропонованих нових назв міськрада схвалила всього 12. Але потім у 2007 році замість тієї програми, яка вже застаріла, з колегою почали створювати нову концепцію. Її було проголосовано й прийнято за керівництво до дії.

І весь цей час намагався створити музей. Звертався до всіх мерів, аж поки в 2013 році тодішній міський голова Черкас Сергій Одарич прийшов до археолога і після знайомства з його доробком нарешті сказав: «От вам приміщення, готуйте документи».

- За два тижні меру оголосили імпічмент. Одночасно мене поперли з університету, пояснили це тим, що я єдиний на факультеті не вступив до Партії регіонів. «І, знаючи твою біографію, ніхто навіть не намагався пропонувати, бо знали, що не погодишся». Але міськрада мене підтримала; секретар міськради, комуніст, до речі, виділив мені на тютюновій фабриці три кімнати. Безробітному! У мене в чотирьох місцях зберігались експонати, я почав їх звозити…

Заробляв соціологією. Об’їздили від Вінниці до Донеччини, від міст Славутича і Народичі на півночі до Сімферополя. Створив музей з тих експонатів, що не встиг здати в обласний краєзнавчий. Накопав нових зі студентами. Експедицій, розвідок було не менш як 10 на рік. Усе це фінансував тільки зі своєї кишені. Далі перекладав, водив екскурсії по місту, возив по області, по Україні.

- Наприклад, виїжджаємо із Черкас на Новгород-Сіверський – і всю дорогу, поки їдемо, я розповідаю про все, що бачимо навколо. Так само – на Ужгород, на Крим, Полтавщину. У молоді роки я знав майже всіх археологів Союзу. Тепер нас менше, і ми розділені.

ЗАБЛУКАЛІ КІММЕРІЙЦІ

Я копав усі без винятку епохи. Починаючи від неандертальців і закінчуючи матеріалами з хати Івана Піддубного. Не копав тільки античність, бо античності на Черкащині немає. Правда, на давньогрецьких розкопках я бував, у нас і за кордоном. Однак бувати і брати участь – це різні речі. А спеціалізуюсь на епосі ранньої бронзи.

Михайло Сиволап першим почав копати могили на місці теперішнього ТРЦ «Хрещатик-Сіті» у центрі Черкас. У 1991-му році, коли жінки принесли горщики.

- Якраз у мене була перерва в розкопках курганів на лівобережжі, і за гроші, зароблені на курганах, я й почав ці розкопки. Могильник Черняхівської культури, IV століття нашої ери. На цуй момент розкопано вже 76 поховань, останні два взяли два роки тому. Там ще є, що копати, але в межах міста це дуже важко.

Потім був могильник Білозерської культури (XII–XI ст. до н. е.). Більшість археологів вважає, що це ранній етап кіммерійців. Власне, кіммерійці жили південніше, в районі сучасного Миколаєва, а тут, на Черкащині, якась група оселилась. Археологу до того траплялось працювати на їхніх курганах, а тут пішов цілий могильник. У цілому в ньому було 70 поховань.

- Нам, правда, не дали докопати до кінця. Ми вже безробітними докопували останні три поховання навесні. Ми їх знайшли, тому треба було завершувати роботу. Інші ще слід було шукати на розкопаній ділянці. А потім місцевий фермер усе засипав…

- До речі, про античність. У вас в експозиції представлені давньогрецькі амфори зі скіфського кургану. Як фахівець, можете сказати: Більське городище на Полтавщині є Геродотовим Гелоном чи це вигадки тамтешніх медіа?

- Це одна з гіпотез. Ми не знаємо точно, де він був, через те, що опис його в Геродота дає змогу притулити це давнє скіфське поселення до кількох об’єктів. Хотілось би, бо це насправді найбільше городище скіфської епохи. Просто неймовірні розміри. Але ця територія була тільки притулком. Жили мешканці в трьох городищах: Східному, Західному і Куземинському. Отам є сліди постійного заселення. Решта території слугувала місцем, де їхні жителі могли переховуватись. Навколо – курганні групи. Городища тут не найбільші серед скіфських, що досліджені на сьогодні в Україні. На Черкащині є більші, суцільно заселені.

ВІДЛУННЯ ПАЛЕОЛІТУ

Потім розпочалася епопея з пошуку на Черкащині стоянок палеоліту. До того, що заснував Михайло Павлович, – музею в університеті, археологічної лабораторії, експедиції (за власний кошт), конче потрібно було додати експозицію епохи палеоліту. Після спроб і невдач уже не лишалось надії, аж тут…

- Приходжу якось, а в мене на столі лежить листок паперу, а на ньому – жменя кременів і назва села. Все. Кілька тижнів я розпитував, звідки це взялося. Сказали, що людина принесла в облдержадміністрацію; ОДА переадресувала на університет, принесли в мій музей, і добре, що написали назву села. Виявилось, що голова сільради знайшла кремені на городах у себе й сусідів. Це ж треба, яка свідома! Я організував розвідку в тому селі. Поїхав туди, знайшов голову сільради, ті стоянки, бо там не одна була. І ми кілька років влаштовуємо туди експедиції, в яких представлені археологи-палеолітники з Києва, з Одеси. Знайшов спонсора, який дав машину, коли моя стояла поламана. Узяв студентів-практикантів – і ми за кілька років відшукали ще чотири неандертальські стоянки і двадцять п’ять кроманьйонських. Вік – від 100 до 130 тисяч років. А на найнижчих шарах знайшли окремі знаряддя праці, вік яких визначили геологи: 400 тисяч років. Тобто на той момент ми відшукали найдавніші стоянки людини в Центральній Україні.

Найдавнішою в Україні – приблизно мільйон років тому – вважалась стоянка в Королево на Закарпатті. Колега Сиволапа знайшов стоянку поблизу Меджибожа на Хмельниччині віком 1 мільйон 400 тисяч років, а буквально кілька років тому нові дослідження на Королевому і цю дату переплюнули – тепер уже півтора мільйона років. Колега намагався привабити черкащан до розкопок в Меджибожі, але Михайло Павлович не може собі такого дозволити.

- Мене цікавить те, що на території Черкащини або хоча б у прилеглих районах. Ми не роззявляємо рота на чужі території – серед археологів це не прийнято. Звичайно, в нас є експонати з прилеглих районів сусідніх областей, але вони передані нам так чи інакше. Ми – музей, який фінансується з міського бюджету, і коли працюватимемо над іншою темою, місто нас просто не зрозуміє: чому він має фінансувати розкопки десь. Якби ми отримали експонати з тих розкопок, вони б зрозуміли.

Останнім питанням до археолога було таке:

- «Вікіпедія» каже, що завдяки експедиції, якою ви керували, на Черкащині виявлено та поставлено на державний облік понад півтори тисячі пам'яток: курганів, могильників, стоянок, поселень, валів, печер та ін. Але головною місією вашого життя був і є музей, створення якого ви лобіювали майже 30 років. Чому це для вас так важливо?

- Головне для мене – археологія. А музей потрібен для того, щоб інституціоналізувати ці відкриття. Прагну зробити все, щоб черкащани знали, на якій багатій землі вони живуть і чим можуть пишатись. Без музею це надто складно забезпечити, до того ж інші наші музеї, на мою думку, не надають у своїх експозиціях археології того значення, яке сьогодні потрібно.

Михайло Бублик, Черкаси
Фото автора