Дисидент і політв’язень Микола Горбаль: «У таборах я зустрів найкращих людей України»
«Ви маєте ідеальну можливість бачити зараз людину, яка була визнана совєтською системою особливо небезпечним державним злочинцем, рецидивістом», – каже на початку нашої зустрічі Микола Горбаль – людина-легенда, український дисидент, учасник руху шістдесятників, член Української Гельсінської групи, політв’язень комуністичного режиму, письменник та народний депутат України ІІ скликання. Він пережив переслідування радянської влади, фальшиві обвинувачення і терор, тричі був засуджений та відбув 16 років увʼязнення. Навіть за ґратами не припиняв боротьбу – збирав і передавав у міжнародні медіа інформацію про стан справ у тюрмах СРСР.
10 вересня Миколі Горбалю виповнилося 85 років. З нагоди ювілею він розповів Укрінформу про переслідування радянською владою, носіїв української культури, яких зустрів у радянських концтаборах, і про те, за що після звільнення подякував слідчому КҐБ, який вів його справу.
«ЧИТАВ СТУДЕНТАМ ПАТРІОТИЧНІ ВІРШІ СИМОНЕНКА, КОСТЕНКО…»
Зустрічаємося з паном Миколою Горбалем у середмісті Тернополя напередодні презентації його книжок «У пошуках Христа» та «Дорогами Патріарха». Підходимо до будівлі Музею політв’язнів, створеного у приміщенні колишнього слідчого ізолятора КҐБ. На його фасаді – меморіальна дошка з написом: «Тут у слідчих ізоляторах КҐБ засуджено, помордовано і розстріляно тисячі українських патріотів».
24 листопада 1970 року саме сюди привезли 30-річного вчителя музики з Борщова, затримавши за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді». У цих стінах Микола Горбаль в очікуванні суду провів майже пів року. Він показує вікна камер з металевими ґратами, які видніються над тротуаром. Через них дивилися і ловили кожен звук арештовані, яких місяцями утримували у темних, вологих підвалах КҐБ, намагаючись вибити зізнання у надуманих злочинах, залякати та зламати волю, знищити любов до рідної землі.
Микола Горбаль потрапив у поле зору КҐБ, коли після закінчення музичного відділення Чортківського педучилища працював учителем музики у містечку Борщів. Він успішно керував кількома творчими колективами, виступи яких навіть транслювали по телебаченню. Молодий учитель мав повагу в місцевих жителів. Але, як з’ясувалося, його творчість не завжди лягала у рамки совєтської ідеології. У репертуарах, які він склав, не було пісень про партію і комсомол, жодних пісень російською, натомість були власні твори.
- Коли в місцевому технікумі запровадили новий предмет «Естетика», мені запропонували викладати його, і я погодився. Тоді ще не було програми із цього предмета, тому я був абсолютно вільний. На уроках читав студентам патріотичні вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Холодного, Тараса Шевченка, розказував про Розстріляне відродження. Одного разу приходить директор і каже: «Чи не хотіли б ви підготувати відкритий урок естетики для викладачів із цілої області?». Я погодився і навіть дуже зрадів такій можливості. Уже потім зрозумів, що там ніяких викладачів не було, а сиділи працівники КҐБ. Через два дні після цього уроку мене викликали до Тернополя, нібито на семінар викладачів естетики. Коли завернув на вуличку до музучилища, де нібито мав проходити цей семінар, якісь мужики скрутили мені руки, кинули в авто і привезли в КҐБ. І на цьому моя воля закінчилася. Під час обшуків у мене вилучили мій віршований твір «Дума», який і стане основним епізодом звинувачення, – розповідає Микола Горбаль.
«СІМ РОКІВ ТОДІ ВИГЛЯДАЛИ ЦІЛОЮ ВІЧНІСТЮ»
Слідчий Григорій Бідьовка під час так званого слідства картав арештованого учителя: мовляв, радянська влада йому дала освіту, а він дурницями займається. Підсовував на підпис протокол слідства, де значилося, що Микола Горбаль став на шлях боротьби з радянською дійсністю. Арештований відмовився підписувати: «Ви тут пишете, що я став на шлях боротьби – то з ким це я борюся? Це ви зі мною боретесь». – «Чи не дурак – не буде підписувати! Хочеш далі сидіти в цьому підвалі?» – «Але ж ви передаєте цю справу в суд!» – «Так буде суд. Ми тут судили одного діяча Герету, вивезли від нього повну машину антирадянської літератури – суд йому дав два роки умовного, і він далі працює в музеї. А ти зі своїми двома рукописними зошитами – “не буду підписувати”!».
- З такої риторики слідчого я був абсолютно переконаний, що КҐБ хоче якось завершити цю справу й випустити мене. Стаття 62 Кримінального кодексу передбачала покарання від шести місяців до 7 років, а я уже пів року як позбавлений волі. Я гадав, що мене мають випустити із залу суду, як того, що уже відбув своє покарання. Суд був короткий, годину-півтори. Мене запитали, чи я це писав. Я підтвердив. Запитали, звідки почерпнув таку інформацію. Сказав, що чув по радіо, – згадує Горбаль.
13 квітня 1971 року Тернопільський обласний суд оголосив вирок: 5 років позбавлення волі і 2 роки заслання. Звинувачення сформулювали так: «Під впливом прослуховування ворожих радіостанцій став на шлях боротьби з радянською дійсністю».
- Коли після того вироку мене, пригніченого, завели в камеру, я молився: Боже, зроби так, щоби мені не довелося відбувати це покарання. Для мене сім років тоді виглядали цілою вічністю, – пригадує пан Микола. – Та коли мене привезли у концтабір, я подумав: як добре, що Господь мене тоді не послухав. Найкращих людей України я зустрів саме там. Коли познайомився з українцями, які відбували там покарання, а серед них було багато хлопців з УПА, у кожного по 15–25 років ув’язнення, мені аж соромно стало, що маю такий мізерний, порівнюючи з ними, термін.
«КОЛИ НАЦІЇ ВАЖКО, БОГ ПОСИЛАЄ ПОТРІБНИХ ЛЮДЕЙ»
Під час ув'язення Микола Горбаль познайомився з літературним критиком Іваном Світличним, поетом Ігорем Калинцем, журналістом Валерієм Марченком.
- Я дякую Богу, що звів мене із цими людьми. Особливо сильно на мій світогляд вплинув Іван Світличний. Потрапивши в орбіту цього чоловіка, я цілковито втратив страх перед тоталітарною системою. Бо насправді все те, що потім буде назване шістдесятництвом, формувалося в однокімнатній київській квартирі Івана Світличного. Іван Дзюба, Іван Драч, Євген Сверстюк, Ліна Костенко, Алла Горська, Людмила Семикіна, Юрій Бадзьо – це пишне гроно національного відродження дозрівало саме тут. Недаремно каґебісти називали Світличного «атцом украінскаво буржуазнаво націоналізма». Це про нього я якось сказав: коли нації важко, то Бог посилає потрібних людей. Волею долі я також попав у цю орбіту, і це назавжди змінило моє життя, – розповідає колишній політв’язень.
Уже під час першого ув’язнення Горбаль веде у концтаборі підпільну хроніку життя в’язнів – на клаптиках паперу фіксує, що відбувається у таборах суворого режиму, пише про несправедливі вироки, про беззаконня тюремних наглядачів. Далі ці дописи у формі капсул таємними шляхами передавали за межі в’язниці, і вже потім вони потрапляли на міжнародні радіостанції «Радіо Свобода» та «Голос Америки».
«РОЗПРАВИЛИСЯ ОСОБЛИВО ЦИНІЧНО»
Після звільнення у 1977 році Микола Горбаль повернувся до Києва та став неоголошеним членом Української Гельсінської групи, допомагав політв’язням та їхнім родинам. За фахом працювати не вдається, тож влаштовується на роботу сантехніком та електромеханіком ліфтів.
- КҐБ, отримавши інформацію від табірного стукача Василя Захарченка, що я в ув’язненні вів конспіративну діяльність, вирішило розправитись зі мною особливо цинічно. Якось на вулиці мене жорстоко побили якісь молодики, тут же напоготові стояло міліцейське авто. Мене вкинули у «воронок» і привезли в тюрму на Лук’янівку. Зранку прийшов слідчий і повідомив, що на мене відкрита кримінальна справа… за спробу зґвалтування, – розповідає дисидент.
На захист Горбаля виступило багато правозахисників, зокрема Василь Стус. У своїй відкритій заяві той закликав притягнути до судової відповідальності осіб, винних в арешті й цинічній обмові Горбаля. Потім цю заяву Василеві пригадають – долучать до кримінальної справи як наклепницьку.
В останньому слові на судилищі Микола сказав, що він, мабуть, один із перших, кому сфабрикували справу за таким гидким звинуваченням (насправді через кілька місяців В’ячеслава Чорновола судили за такою ж сфабрикованою статтею, – ред.), і офіційно заявив, що із цього часу він оголошує себе членом Української правозахисної Гельсінської групи.
«ОЛЯ БУЛА ВІДВАЖНИМ ХРИСТОВИМ ВОЇНОМ»
Суд присудив Горбалю п’ять років таборів суворого режиму. Відбував покарання у Миколаївській області – працював на гранітному кар’єрі. За день до закінчення терміну повторно заарештували – за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді. Визнали рецидивістом та засудили до восьми років особливо суворого режиму і трьох років заслання. Одним з епізодів звинувачення стала його стаття «Життя в кримінальному таборі», опублікована в Парижі у газеті «Українське слово». Також у Нью-Йорку вийшла з друку книга поезій Горбаля під назвою «Деталі піщаного годинника», яку впорядкувала дисидентка Надія Світлична.
Під час другого ув’язнення Микола Горбаль одружився з Ольгою Сокотельною, українською дисиденткою і правозахисницею, сестрою Павла Сокотельного – чоловіка Надії Світличної. Після закінчення терміну Ольга приїхала зустрічати чоловіка з квітами – а їй повідомили, що його знову арештували. Їм так і не вдалося побачитися.
Третій термін Микола Горбаль відбував у колонії Кучино 36-1 на Уралі.
- Ця колонія була єдиною в Радянському Союзі для політичних рецидивістів, людей, які повторно засуджені за антирадянську діяльність. Тут в’язні були зачинені у камерах, зона наглухо закрита від зовнішнього світу. Тільки за півтора року тут загинули українські правозахисники Юрій Литвин, Олекса Тихий, Василь Стус, Валерій Марченко. Коли мене привезли, там були всього 24 в’язні на цілий Радянський Союз. Недаремно цей концтабір називали «лаґєрь смєрті», – розповідає Микола Горбаль.
Дружині Ользі лише один раз за весь термін вдалося добитися побачення із чоловіком, хоча за законом рідні мали право на зустріч раз на рік. Саме тоді вона винесла зі собою ампулу з інформацією про стан справ у цій тюрмі. Хоча розуміла, що їй загрожує, якщо виявлять у неї цю ампулу.
- У країні, окупованій сатаною, Оля була відважним Христовим воїном. Вона робила все, щоб розвінчати злочинність цієї системи, намагалася конспіративно передавати від мене інформацію у вільний світ, – розповідає колишній політв’язень.
«В ОБІД ЇВ БАЛАНДУ В ПЕРМСЬКІЙ ТЮРМІ, А ВЕЧЕРЯВ УЖЕ ВДОМА В КИЄВІ»
Микола Горбаль був одним з останніх совєтських політв’язнів. Його звільнили у 1988 році. Це сталося завдяки зустрічі президента США Рональда Рейгана з лідером СССР Міхаілом Ґорбачовим. Рейган вітав Ґорбачова з перебудовою тоталітарної системи, демократизацією, гласністю. Але тут же дорікнув, що яка це, мовляв, демократизація, коли у вас у тюрмах ще й досі сидять люди за слово. Спершу Ґорбачов заперечив цей факт, але Рейган назвав імена політв’язнів. Саме після цієї зустрічі почалися звільнення.
Дисидент згадує, що 12 серпня 1988 року був виданий указ «прєзідіума вєрховнова савєта есесесер», де було сказано: «Асуждєново Ніколая Ґорбаля асвабадіть от дальнєйшево отбитія наказанія».
- Я ще не знав про це. Нас саме цього дня, 12 серпня, етапували до тюрми у Перм, а вже звідти звільняли по одному. 23 серпня мене в наручниках та смугастому одязі рецидивіста літаком, у супроводі п’яти конвоїрів, доставили до Києва. Це був винятковий день у моєму житті: в обід я їв баланду в Пермській тюрмі, а вечеряв уже вдома у Києві. Моя дружина Ольга знала, що мене відпустять. Тоді проходили на Хрещатику акції за звільнення політв’язнів. Ольга також стояла з плакатом «Свободу Миколі Горбалю». А зранку цього дня їй зателефонували з КҐБ і просили: «Нічєво нє прєдпрінімайтє, ваш муж сєводня будєт дома». Коли я зайшов у квартиру в своєму смугастому тюремному одязі, Оля розплакалася. Це були сльози радості, і я цілував її мокрі солоні щоки, – з теплом розповідає колишній політв’язень.
Після звільнення Миколу Горбаля обрали депутатом Київської міської ради, і він ще у 1990 році разом з однодумцями підіймав синьо-жовтий прапор над Київрадою. Згодом був обраний депутатом Верховної Ради України ІІ скликання та брав участь в прийнятті Конституції України.
«ЦЕ ВАША ЗАСЛУГА, ЩО ВЧИТЕЛЬ МУЗИКИ ПОТРАПИВ У ПАРЛАМЕНТ»
Уже коли був нардепом, Микола Горбаль зустрівся зі слідчим, який вів його справу під час першого затримання. Він згадує:
- Якось, уже депутатом Верховної Ради, приїхав у справах до Тернополя. У готелі в телефонному довіднику побачив, що тепер Служба безпеки розташована на вулиці Степана Бандери. Розсміявся. Подумалось: так вам, каґебякам, і треба (адже раніше в цій будівлі було КҐБ). Зателефонував начальнику тернопільської СБУ, представився і попросив організувати мені зустріч із колишнім моїм слідчим Григорієм Бідьовкою. Генерал відповів, що Бідьовка вже на пенсії, переніс інсульт. Але якщо така воля депутата, то ми привеземо його. Приходьте завтра. Прийшов. Чекаю. І ось генерал заводить Бідьовку. Він з паличкою. Генерал питає його: «Ви впізнаєте цього чоловіка?». Бідьовка хитає головою, що ні. Підходжу, подаю йому руку, кажу: «Микола Горбаль, Григоріє Петровичу. Я спеціально попросив влаштувати мені таку зустріч, щоб сказати, що я на вас не ображаюсь, що не маю на вас ніякого жалю, бо найкращих людей України я зустрів саме в таборах. Он ви зараз на кашкетах носите тризуб, хоч за цей знак ви колись хлопцям хребти ламали. То хто переміг? Ви чи ми?». Показав йому депутатський значок на лацкані піджака і кажу: хто б висував до парламенту якогось там учителя музики з невеликого містечка? Що я став політиком такого рангу – ваша заслуга. Інша справа, що ви думали, що я там у тюрмі й здохну, але, окрім КҐБ, ще ж є Бог на небі.
Останніми роками Микола Горбаль мешкає у рідному селі Летячому на Тернопільщині. Пенсіонер, але продовжує активну громадсько-політичну діяльність, розповідає страшну правду про злочини радянської системи, пише і видає книги, проводить зустрічі, за власні кошти та з допомогою меценатів відновив старовинний костел у Летячому.
Колишній політв’язень упевнений, що війна, як ніщо інше, об’єднує націю.
- Сьогодні Україна бореться з планетарним злом. У свій час тоталітарна система не змогла здолати нас, жменьку українських політв’язнів. Сьогодні ж у тисячі разів більше людей протистоять російській агресії. Коли я вдивляюся в обличчя наших захисників та нашої молоді, відчуваю цілковиту впевненість, що з Україною все буде добре. Нашу країну чекає велике майбутнє, – розмірковує Микола Горбаль.
Юлія Томчишин, Тернопіль
Фото авторки та зі сайту «Суспільне Тернопіль»
