«Узяла зі собою найдорожче - весільну фотографію» - переселенка з Добропілля
У серпні понад 100 внутрішньо переміщених осіб прибули евакуаційними потягами з Донеччини на Рівненщину. Більшість – літні люди або ті, хто потребує додаткового догляду, є й родини з дітьми. Прийняли їх, зокрема, у Демидівській громаді Дубенського району.
«ДЕСЬ ПАДАЄ – І НА МОЇ ВІКНА ЙДЕ ХВИЛЯ»
Щоб дістатися до цієї громади, спершу треба доїхати до селища Млинів, а далі пересісти на рейсовий автобус. Транспорт заповнений, бо Демидівка – проміжна зупинка. Десь за пів години – на місці. У Демидівській лікарні розмістили дев’ятьох евакуйованих людей, які прибули на Рівненщину 22 серпня.
Керівник лікарні Анатолій Домбровський зауважує, що вони потребують медичного супроводу.
- Розуміємо їхню ситуацію. У нас тиша, порядок, вони його дотримуються, – каже.
Заглядаю до палат – помітно, що приміщення після ремонту. Саме пообіді, тож люди відпочивають. Одна із жінок запрошує до своєї палати – вона не проти поспілкуватися. Каже, що сусідці не заважатимемо, адже вона у навушниках.
Ользі Терентіївні Бархутовій у жовтні виповниться 76 років. Вона – самотня, вдова.
- Із Добропілля я, яке зараз дуже бомблять, – ділиться пані Ольга.
І розповідає про своє життя. Закінчила педучилище, працювала вчителькою молодших класів, потім здобула вищу освіту в університеті – вчилася на історичному факультеті.
- У школі я пропрацювала 43 роки. Починала вчителькою перших-третіх класів на Житомирщині. Там навчилася української мови. Дітки плакали, як їхала звідти. А я не могла лишитися – батько помер, треба було подбати про братів. Мамка моя пішла із життя, як мені було дев'ять років, меншому братику – сім, найменшому – два. У нас імена Оля, Коля, Толя, то як кликали, ми всі бігли. Батько нас після смерті мами нікуди не віддав – ні в інтернат, ні родичам. Хоч і поранений був на війні, важко було, працював на шахті… Я меншого брата провела в армію, зустріла з армії – женила. Середнього після армії оженила. І себе заміж віддала у 48 год, – пригадує співрозмовниця.
Каже, що багато фотографій забула зі собою взяти, але головна є – весільна. На ній – вона і її Володимир Іванович на повен зріст.
- От маю вам показати цю фотографію. Йому було 46, мені 48, як одружилися. Прожили разом 23 роки і 5 місяців, жодного разу не сварилися. Але от думаю: може, слава богу, що він пішов із життя раніше, бо цієї війни не переніс би, – додає жінка.
Її квартира – на околиці Добропілля.
- В останні шість днів дуже гупали. Десь падає – і на мої вікна йде хвиля. То й повибивало їх. Лягаю спати – отут моє вікно, отут моє ліжко, – і як бахне! Коли скло попадало, то одіяло порізало в чотирьох місцях, добре, що була накрита. Усі вікна повибивало, їх фанерою закрили. Матеріал мій був, за роботу хлопцям заплатила 860 гривень, ще піною монтажною ущільнили. Зробили на совість, – ділиться.
ДОПОМОГЛА ВИЇХАТИ МАЛОЗНАЙОМА ЖІНКА
Складається враження, що пані Ольга поспішає все розповісти. Неначе боїться, що забуде найважливіше, що піду – і не роздивлюся шлюбне фото, не почую, як її рятували військові, як про неї потурбувалися волонтери.
- Уночі хлопці бігають, чую, як ловлять (перехоплюють ворожі дрони, – ред.).У повітрі – ти-ти-ти, ти-ти-ти, б’ють. А в центрі міста два тижні тому потрапила під розбірку. До нас летіло багато дронів. Летять та й летять, хлопці їх потихеньку бухкають, а я сіла на лавочці та й сиджу. Один із військових підходить і ледь не матом до мене: «Тітко, тікай! Невже не бачиш: зупинка скляна, зараз гепне – і ти тут ляжеш». А я з велосипедом. Ще й невдоволена, губу закопилила, нічого йому не сказала. Це була друга година дня. Дійшла я до церкви. Як вилітають з-за паркану двоє військових, хапають мене за шкірку і закидають у лободу в ярочок – вона виросла висока біля розбитого будинку. І до вечора лежала. Хлопці бухкають. А дрони по всьому місту порозліталися, йти не можна. Потім один потрапив у машину військових, але добре, що вони порозходилися скуплятися. У нас хороші магазини були, і їжі було в них багато. Але останнім часом позакривалися. А я відлежалася, і поки машина горіла і кіптява була, то під таким прикриттям встала і додому рушила з велосипедом. Так до сьомої вечора дісталася. Прийшла вся в тій кіптяві, – ділиться пережитим жінка.
Каже, що «наче й збиралася евакуюватися, але не наважувалася».
- Вийшла я з дому, думаю: дай хоч що-небудь візьму на базарі. Сіла на лавочці, де магазин був. Тихо, жодної людини, навіть пострілів не чути. Була четверта година дня. Коли підходить жіночка молода – років 25, білявка, на тебе схожа, із собачкою. Питає, що я тут, мовляв, роблю? Я відповіла, що місто охороняю, милуюся, адже тиша, я одна, – пригадує жінка.
Дівчина сказала пані Ользі, що наступного дня разом із мамою виїжджає з Добропілля.
- Мовляв, шість тисяч гривень заплатила за машину. Бере зі собою всякий скарб, двох собак, двох папуг і стільки ж кішок. Питає: «Ти не хочеш їхати?». А я кажу, що не знаю, 50 на 50. Сумки наполовину зібрала, документи і фотографії перебрала, дещо з одежі взяла. А дівчинка каже, що зателефонує, щоб мене вивезли. А потім ще дуже просила, як тільки виїду, щоб повідомила їй, бо переживає за мене. То я вже у лікарні попросила, щоб мені набрали Надюшу – так її звати. Кажу їй, що це та бабуся, яка місто охороняла. Вона зрозуміла, хто я, згадала. Сама Надюша з мамою вже серед рідних, на Чернігівщині, а її чоловік – військовий, – продовжує пані Ольга.
Розповідає, як за нею приїхав броньований евакуаційний автомобіль. Ділиться, що й сумок не мала, щоби скласти речі, то пакувала все в ящики з-під гумдопомоги. Пригадує в деталях, як їхали до Краматорська, Лозової. Як гарно ними опікувалися волонтери.
«ТАКОГО БОРЩУ НЕ ЇЛА ДАВНО»
- У Краматорську переспали, приїхав за нами евакуатор. Набралося нас 50 чоловік – і на Лозову. Там добре зустріли, дали харчі, предмети гігієни. Виписали нам допомогу – 10 тисяч 800 гривень. Сказали, що на картку мають прийти протягом місяця. Скільки виїжджали люди, кажуть, що дають. Погодували. Знаєте, такого борщу я давно не їла. Дівчата принесли з дому кролятину, на ній зварили. Тут, у лікарні, годують добре, хай не ображаються, що я харчами перебираю, але дуже вже смачний той борщ був. Котлетку дали, сосиску, помідори, пиріжок, дині, какао. Попитали, хто які хвороби має, які ліки потрібні. Тиск виміряли, дали в дорогу ліки і хороший харчовий пайок. Питають: «А куди ви хочете поїхати?». А я відповідаю, що хочу на захід України, ніколи там не була. Тим більше, що мені? Я – одна, брати в Білорусь виїхали ще в 2020-му. У мене тут нікого немає, лиш квартира не триматиме, – каже пані Ольга.
Пригадує, як їхала потягом, якою білосніжною була постіль. Як гарно зустріли у Рівному.
- Тут шикарна лікарня. У кімнаті – по три людини, чистенько, годують тричі на день. Тільки у мене ногу потягло від переживань. Медсестрички і тиск поміряли, і ліки дали, і сьогодні магнезію вкололи. Питали: «Як ви, що ще треба?». Одежку видали, а нашу випрали.
Пані Ольга просить ще послухати вірш, який вона у 2007 році присвятила газеті «Донбас». Там про любов до рідної землі. Вона – єдина, хто у той день не каже мені про повернення додому. Із жінкою – найцінніше: фотографія, де вона з її Володимиром Івановичем закохані й щасливі. Наперед вона не заглядає.
«СТАРОЖИЛИ» САНАТОРІЮ ЗУСТРІЧАЛИ «НОВЕНЬКИХ»
Заступник Демидівського селищного голови Анатолій Бондар каже, що громада зустрічає вимушених переселенців від початку повномасштабного вторгнення.
- Ми створили місце компактного проживання на території санаторію «Хрінники». Приміщення було порожнім, давно не функціонувало. Відремонтували частину кімнат, зробили 40 ліжко-місць. У кімнатах облаштували душ, туалет, по 2–3 ліжка. Привозили людей централізовано, через соціальну службу. Одні виїжджають, інші заселяються. Донедавна залишалися 34 мешканці. Є люди, які мешкають у санаторії з 2022-го. Облаштували кімнати і прийняли ще 20 людей. Загалом проживає 54 вимушених переселенців, – розповідає посадовець.
Як пояснює Анатолій Бондар, заселяють тих, хто може сам піднятися на другий поверх, бо на першому потрібен ремонт. Санаторій – у сосновому лісі, тут тиша, неподалік водосховище.
- Харчуємося за свої кошти, але адміністрація та волонтери допомагають. Гріх скаржитися – ніхто не голодний, одне одного підтримуємо, як можемо, – розповідає мені «старожил» санаторію Олег Тімченко. Він тут із 9 квітня 2024-го.
Пану Олегу – 57 років, на Рівненщину приїхав із Краматорська. Каже, що вже 35 років має другу групу інвалідності. Евакуювався, бо почастішали прильоти. Чоловік розлучений, донька навчається на лікаря у Кропивницькому, вже 5 курс. Там живе і його колишня дружина, теж вимушена переселенка, працює медсестрою.
Щодо свого життя, то чоловік зауважує, що у санаторії – хороші умови.
- Зі мною в кімнаті проживає ще двоє чоловіків, їм по 62 й 63 роки. Всі зручності є. Маємо великий балкон. Загалом тут є кімнати і на двох людей, – розповідає.
А ще, каже, його вразили тутешні заповідні місця. І люди, додає, гарні – волонтери, керівництво, місцеві мешканці.
- Люди нам допомагають. Ми намагаємося не відрізнятися мовою від них, спілкуємося українською, – наголошує.
Справді, пан Олег говорить літературною українською мовою.
Каже, що вже відчувають себе тут своїми. Тож зустрічали новоприбулих – прийняли, привітали, розповіли про умови.
«ШКОДУЮ, ЩО НЕ ВЗЯЛИ ЗІ СОБОЮ КІШОК»
Ми розмовляємо з паном Олегом біля входу до приміщення. Поруч на лавочках сидять і говорять про щось своє старша жінка та чоловік. Знайомимося, це – пенсіонерка Галина Степанівна Єременко та її син Артем. Вони «новенькі» – приїхали 22 серпня з Добропілля.
- Мама жила у квартирі, я в будинку… Немає у нас тепер дому. Страшно. Щодня, щоночі над нами і падає, і падає, і падає. Хорошого там немає нічого, але люди ще живуть, не виїжджають. Як тут нам? Нормальні умови, гарні люди. Волонтери допомогли, привезли продуктів, сьогодні ще має приїхати Червоний Хрест, – каже пан Артем.
- Зустріли добре, поселили, посуд принесли, – додає його мама.
Галина Степанівна шкодує, що не взяли зі собою кішок: «У мене три коти: дорослі Васька й Маська та тримісячна Аліска. Бачу, тут люди з котами, собаками, може, треба було і нам забрати…»
Артем каже, що у нього був пес, але він загинув – посікло під час обстрілу. Син заспокоює матір, нагадує, що волонтери з Краматорська обіцяли прихистити котів.
Пані Галина ще розповідає, що знає людей, які евакуювалися, але повернулися додому.
«ТІЛЬКИ ВСТАВИЛА ВІКНА – ЗНОВУ ВИБИЛО»
Пенсіонери Валентина Петрівна та Анатолій Павлович Рубани дозволяють оглянути їхнє нове житло. Невелика кімната, ванна, гарний балкон.
- У нашій квартирі-малосімейці в Добропіллі тепер ні вікон, ні дверей. Вдарили 7 серпня, – розповідає жінка. – Ми шукали житло в Кривому Розі. Скільки не телефонували, нам казали, що здали. Потім вирішили евакуюватися, не могли більше чекати. Зібрали речі, нам зателефонували: мовляв, над вами літає дрон, маєте 30 хвилин на збір. Сумка – 10 кілограмів на одного, у нас дві. А що можна взяти в ці 20 кілограмів? А ми ще з домашніми тваринами – собачка Жуля і кішечка Даша, породиста вона у нас. Сказали, що за нами приїде машина, з 10 до 12 години очікувати. Ми винесли речі, стоїмо. Підходить до нас «англічанка» (волонтерка, – ред.) і Андрійович – симпатичний чоловік із Авдіївки. Він зателефонував колегам і сказав, що забирає нас сам, бо чекати небезпечно.
Валентині Петрівні важко дихати, час від часу вона плаче, згадуючи домівку.
- Вікна у квартирі вперше вибило 7 березня. Я тільки їх поставила за свої гроші – 23 тисячі гривень віддала – знову вибило, – додає.
Дітей у Рубанів немає. Працювали в ремонтно-будівельному управлінні: жінка – бетонницею, чоловік – слюсарем. Анатолій Павлович трудився також на шахті й трактористом.
- Коли нас привезли волонтери у Лозову, мені стало зле. Лікарі обстежили, зробили кардіограму, накололи. У мене з диханням важко після операції. На вокзал привезли, дали хороший «тормозок». Хоча я в ці дні не пила, не їла – не хотілося, – ділиться пані Валентина.
Каже, що кіт із собакою перенесли дорогу непогано. Стрес, звісно, був. Собаку виводили погуляти, а кіт дві доби сидів у переносці.
- У Лозовій годували дуже добре. Дали клітки для тварин. У Рівному теж добре зустріли, напоїли чаєм, печивом пригостили. Раніше в цих краях не була. І тут в санаторії гарно зустріли. Волонтер приніс картоплю, огірки, помідори. Оформили нас як ВПО, сімейний лікар поставив на облік, уже виписали ліки. Тут тихо, спокійно, але все одно – хочеться додому (плаче). Я лише другий день як почала нормально їсти, – додає.
Із кімнати жінка не виходить – їй важко рухатися. Біля ліжка стоять милиці, що теж видали у Лозовій.
- Знайомі сказали, що бачили мене по телевізору. І в Німеччині, і в Полтаві транслювали репортаж, як нас у Рівному зустрічали, – зауважує.
Каже, що є проблеми з інтернетом, треба шукати місце, де гарний зв'язок, а їй важко рухатися. З того, що треба, – спиці для в’язання: «Можу в'язати шкарпетки. От дали мені стару кофту, нитки розпускаю».
«ДУЖЕ ГАРНІ ЛЮДИ, НАМ ПРИЄМНО, ЩО МИ ЇХ ДОБРЕ ПРИЙНЯЛИ»
По коридору трохи далі дві кімнати, де відтепер живуть 71-річний Юрій Черкашин з трьома онуками та їхньою мамою. Вони – зі Слов'янська.
- Ще не сильно гучно у нас, але поки була можливість, вирішили їхати – заради онуків. Тут допомогли волонтери – привезли продукти та одяг. Все добре, – каже пан Юрій.
Запрошує до кімнати, де блискуча чистота і порядок.
Онуки – хто на балконі, хто на вулиці з іншими дітьми. Їхня мама поїхала до адміністрації в Демидівку. Пан Юрій каже, що їй пропонують роботу в шкільній їдальні.
На балконі – й інші діти. Розповідають, що вони – із Краматорська, приїхали раніше, наввипередки діляться враженнями про річку, батут.
- Ви до нас у гості зайдете? – запитує чотирирічний хлопчик.
У передпокої працює телевізор. Одні з дверей ведуть до спільної кухні. На ній саме господарює 50-річна пані Наталя. Вона також із Добропілля. Разом із нею приїхали племінник та син – вони мають інвалідність унаслідок порушення зору. У рідному місті жінка працювала у «Зеленбуді».
- Клумби, розарії – все було, тепер уже нічого не лишилося, – каже.
Пані Наталя розповідає, що в неї квартира на 5 поверсі, кутова. Був прямий приліт.
Жінка на той момент, на щастя, перебралася до племінника, документи встигла забрати зі собою.
- Поряд із будинком все пошкоджене КАБами, дронами. Ми в останні ночі в підвалі були і трусилися. Прильоти за прильотами. Якось вночі нарахувала, що 22 дрони пролетіли. Світло відрубали, без води місяць сиділи, – каже.
Вона смажить картоплю. Запитую, як із продуктами.
- Уже знаємо, де магазин, ходимо по хліб. Продуктів підкупила – масла от. Тут вибір такий, що ми в Добропіллі, певне, вже рік такого не бачили. Вчора нам волонтери речі привезли, продукти. Ми правильно зробили, що саме сюди приїхали, – ділиться жінка.
Вона йде на третій поверх, де їхня кімната.
А на другому працівниці санаторію готують нові кімнати для евакуйованих. Частина внутрішньо переміщених осіб знаходять собі роботу, житло і перебираються, тому з’являються нові місця. Співробітники санаторію кажуть, що знають родини з дітьми, які раніше жили в санаторії, а нині мешкають і працюють у сусідніх селах.
- Це дуже гарні люди, і нам приємно, що ми їх добре прийняли у свій час, – кажуть працівниці.
Водій Василь, який мене підвозив, напередодні доставив у санаторій овочі. Каже, що ще точно привозитиме продукти, адже картопля цьогоріч гарно вродила, – люди у громаді поділяться.
Ірина Староселець
Фото авторки та Рівненської ОВА
