Старобільськ до і під час окупації

Як місто, Старобільськ на століття старше за Луганськ. Повітовим центром він також став на багато десятиліть раніше, і від того його громада трохи зверхньо дивилася на мешканців обласного центру – попри всю непорівнянність їхніх людських, промислових та всіх інших потенціалів. А ще старобільчани більше за всіх інших у Луганській області здатні до вільного духу. Достатньо сказати, що  місто Слобода Більська було засноване українськими козаками однойменного містечка Полтавщини на території Острогозького Слобідського полку. А в подальшому  Старобільськ неодноразово був центром повстанського руху на півночі Луганщини.

ПОСТУП

Важко сказати, чи зуміли зберегти такий свій вільний дух жителі в окупації. Щоб сказати напевно, треба деякий час самому пожити серед них і при тому не привернути уваги місцевих відділків ФСБ, Слідчого комітету РФ – і простих стукачів-доброхотів. А от що там відбувається сьогодні в плані соціально-економічному і просто в життєвому – є кому розповісти. Начальниця Старобільської міської військової адміністрації Яна Літвінова, не без вагань, погодилася поділитись інформацією з кореспондентом Укрінформу.

Яна Миколаївна очолила місто, коли їй не виповнилось ще й тридцяти. Тоді у дворі міськради було застрелено тодішнього міського голову Старобільська Володимира Живагу. Після чого вона, як секретар ради, стала виконувати обов’язки керівника. На позачергових виборах зуміла подолати опір старих «зубрів» з їхнім «регіональним» досвідом, і тоді це ще могло сприйматися як випадковість. А от перемога на чергових виборах 2020 року показала вже певну закономірність, яка означала, що суттєвих помилок у першій своїй каденції вона не припустилася.

- Мріяла зробити місто, в якому народилася, кращим, ніж воно було. Викликів стояло дуже багато. Було розуміння, що влада – це не тільки про можливість приймати управлінські рішення, а й про можливість разом з громадськістю впливати на їхню реалізацію. Бо коли рішення прийняті з урахуванням думки людей – вони є більш усвідомлені й можуть мати сталі наслідки. В цілому я не помилилась.

У 2020-му році на Старобільщині склалися нові умови. Відбулося створення міської територіальної громади, до якої увійшли місто Старобільськ і 24 навколишніх села. Маючи попередній досвід роботи з містом і напрацювання щодо стратегії формування місцевих політик, голова почала їхню реалізацію в масштабах громади. Загалом – успішну.

- Можу сказати, що нам важко було переформатувати економічну складову міста. Багато хто вважав, що ми повинні відновлювати промислову базу, яка працювала з радянських часів. Ми ж вважали перспективним побудову кластеру, в основі якого – сільське господарство. Незважаючи на те, що місто є містом. Але воно доєднало дуже багато сільської території. Була проведена ґрунтовна робота, щоб Старобільськ знали на рівні не тільки регіону, а й країни. Не просто як якийсь логістичний центр, а як центр розвитку культури, як центр медичний, як освітній хаб, як потенційний логістичний хаб, бо наскрізно через Старобільськ проходили державні дороги.

Цей хаб мав забезпечити фермерів регіону необхідними логістичними ланцюжками. Для команди це було стратегічною ціллю №1, і вже можна було побачити ефект через те, що в Старобільську почали відкриватися певні локації з ремонту імпортної агротехніки. Місцева філія «Нібулону» готувалася до розширення своїх потужностей, аби мати можливість приймати більше зернової продукції – і чимало іншого.

КУЛЬТУРНА СТОЛИЦЯ

У Старобільську зуміли підняти на доволі високий рівень медичне обслуговування населення. Встановили МРТ (томограф), була створена можливість проводити всі види аналізів у місті, а в сільській місцевості збудували та відкрили амбулаторії, здатні забезпечувати якісні послуги. І в кожному старостаті створили місця для соціальних працівників. Був упроваджений громадський бюджет, коли люди самі вирішували – подвір’ями або вулицями – що саме і в якій площині вони хочуть покращити.

- Я можу пишатися жителями громади, особливо молоддю, яка, особливо після 2014-го року, почала змінювати ставлення людей до України. Бо увага багато кого тривалий час була повернута у бік східного сусіда. А молодь налаштовувала їх на те, щоби переглянути погляд на стан речей, знайомила з тими цікавинками з історії нашого регіону, про які не писали в радянських і навіть новітніх українських підручниках. Якщо казати про освітню галузь, до нас почали приїздити багато студентів на навчання в релокованих з Луганська університетах. Міська влада, громада підтримувала ті починання. Останні фестивалі, які відбувались у місті, молодь разом з активними громадянами створювала власними руками. Це і байк-фест, і рок-фестивалі, інші заходи. Разом ми рухалися в бік розвитку молодіжних ініціатив. Молодь бачила перспективу залишатися в Старобільську.

- Скажіть, чия була ініціатива розписати стіни в центрі міста муралами з віршами вашого земляка Сергія Жадана?

- Мурал на основі вірша Сергія Жадана «Пливи, рибо, пливи» було створено в 2020 році молодіжним об’єднанням старобільчан «Bet On Art» спільно з партнерами на стіні паркану поруч із міською радою. Росіяни його знищили, але частина команди «Bet On Art», яка переїхала до Ужгорода, відтворила цей мурал на стіні Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки. Таким чином, він став символом спротиву.

- А сам Жадан бачив ці мурали?

- Так, він бачив і неодноразово у своїх публікаціях робив певні посилання на мурал біля міської ради.

ВТОРГНЕННЯ

- Для нас повномасштабне вторгнення було дуже стрімким. Уже 25 лютого місто вперше обстріляли, а 2 березня на його вулицях з’явилися російські танки. Ворог до нас сунув і зі сторони Щастя (з півдня, – ред.), і зі сторони кордону. Ми вже знали, що відбулися бої на прикордонних заставах і ворог просувається далі. Тому створили в месенджері загальну групу керівників, певний час могли обмінюватись інформацією для узгодження. Пересування російської техніки було настільки масованим, що ми збивалися з рахунку, намагаючись її перелічити. Ми пам’ятали, як це відбувалось у 2014 році, коли особисто я – так само, як і в 2022-му – вважала, що наша земля є українською. І те, що зараз відбувається, воно все ж таки не буде довготривалим. На це в мене була шалена надія.

Вікіпедія пише, що Старобільськ захопили 3 березня. Насправді ЗСУ відступили для захисту лінії оборони, призначеної згори, і 2-го березня Старобільськ опинився східніше від неї.

- Для мене, як для керівника, стояло дуже багато викликів. Ми – сільська громада, центр сільськогосподарського району, де є водозабезпечення, де є логістика в забезпеченні людей продовольчими товарами. Де найбільша мережа аптечних закладів. У нас залишалося 12 важких ковідних хворих, підключених до кисневого апарату; у стаціонарах лікарні залишались пацієнти. Спостерігалося шалене прибуття людей, які, рятуючись від обстрілів, переїхали до Старобільська з міст, де точились бої – з Попасної, Рубіжного, Лисичанська. Власне, пересування було в дві сторони, і для себе я розуміла, що хтось із цих людей суне задля того, щоб зустріти своїх…

Для голови громади найголовнішим було приборкати хаос, спричинений відсутністю правоохоронців. Щоб не було мародерства, щоб психологічне навантаження люди відчували мінімально. Якщо людині здається, що в магазинах або в аптеках скоро не стане якихось товарів – вона може піти на непередбачені вчинки. Аби бачити ситуацію в місті й у громаді, голова пересувалася приватною автівкою. Не завжди в місті, тим більше в сільській місцевості, працював інтернет, та коли була можливість, завжди намагалася вийти в ефір, аби сказати жителям громади: «Я тут, із вами, я залишаюсь у місті».

ОПІР БЕЗЗБРОЙНИХ

Старобільськ став найсхіднішим містом, де беззбройні городяни вийшли протестувати проти окупації.

- Перший мітинг був організований 2 березня, і на нього зібралися працівники органів влади і представники громадських організацій, які на той час перебували в місті. Люди не побоялися; колона пройшла до кільця на першому перехресті від центральної площі, через яке саме пересувалася ворожа техніка. Люди стали поперек руху, і тоді в місті пролунали перші постріли в повітря. Колона пройшла далі, але люди про себе заявили.

Другий мітинг відбувся 6 березня. За кілька хвилин зібралося дуже багато населення. Це надихало, бо багато з цих людей раніше не проявляли себе. Один із керівників написав у телефоні: «Якщо молода жінка не побоялася вийти лицем до лиця з ворогом, то чому мають боятися чоловіки?!» Зняли з флагштока ворожий прапор. Літвінова спочатку намагалася самостійно його зняти, був заблокований механізм підйому прапора.

- До мене підійшли хлопці, сказали: «Відійди». Вони поставили один на інший стелажі і все ж таки зняли їхню ганчірку, яку потім було спалено. Ми колоною пішли до райвідділу поліції, який уже був захоплений ворогом; стояли блокпости. Літня жінка з прапором, який узяли з мого кабінету, підійшла до охоронців, і коли один із них крикнув: «Стой, стрелять буду!» – сказала: «Як будеш стріляти, уяви, що я – твоя мати». Ми проскандували: «Старобільськ – це Україна!», проспівали гімн України.

Коли мітинг закінчився і народ розійшовся, надвечір усіх людей, які активно себе проявляли, почали забирати. Голову громади теж допитали. Посадили за окремий стіл і почали розпитувати про те, хто вона така і який стан речей у місті. Розповідали, що вона має скерувати сільських голів на те, щоб вони не організовували мітингів у себе. «Вы скажите им, чтобы они не выступали, иначе их кровь будет на ваших руках».

Були питання стосовно бюджету, зокрема – де знаходяться гроші. Ну, дуже розумні чолов’яги не могли второпати, що в Україні навіть віддалені провінції давно вже перейшли на електронну систему, і що тут немає видач через касу. Коли їм про це розказали, вони були, м’яко кажучи, розчаровані.

- Мене допитував хлопець приблизно мого віку, і перше, що я запам’ятала – що в нього пусті блакитні очі. Коли він зі мною розмовляв і казав, що прийшов визволяти – у мене виникло логічне питання: від чого? «От ви прийшли сюди, ви бачите, що тут мирне життя, в нас немає зброї. Ви входили в місто по дорогах, які ремонтуються». На що він мені відповів: «В этом ваша беда. Люди, ездившие из Луганска в Старобельск за получением социальных выплат, видели строительство и приезжали с социальным недовольством в Луганск, что рушило нашу молодую республику».

Голову громади допитували ще не раз, пропонували різні посади, а коли та вчергове відмовилася, наче ненавмисно згадали про її доньку.

- І я зрозуміла: потрібно виїжджати.

СВОБОДА

В окупації Яна Миколаївна пробула кілька тижнів. Виїжджали з мінімальною кількістю речей, сподіваючись на скоре повернення. Попереду на них чекало багато орківських блокпостів, та, на щастя, в них ще не було списків.

- Коли ми доїхали вже до першого українського блокпосту, і донька побачила на рукаві військового український прапор – ми плакали всі. Я знаю, що значить відчувати повітря на смак, коли розумієш, що ти на свободі. Виїжджаючи, я переконувала доньку не брати нічого, що могло б зацікавити ворога. Вона не заперечувала, але коли ми в’їхали на нашу територію, вона надягнула срібний тризуб – подарунок наших військових. Виявляється, весь час подорожі вона тримала його в кишені. Тоді я зрозуміла, наскільки пишаюся своєю дитиною. Ми не намагалися нашим дітям втлумачити, що Україну треба любити, але вони любили ту державу, яку ми всі разом будували. Вони хотіли жити в цій державі. Але у ворога були інші плани…

Уже після релокації почали витягувати з окупованої території людей. Вивезти документи, тим більше обладнання можливості не було. Відновили структуру міської ради, але оскільки депутатський корпус не зібрався, була створена військова адміністрація, а в неї є в підпорядкуванні відділ освіти. Щоправда, на території України мало наших учнів, зате в закладах освіти громади навчаються діти навіть із територій, захоплених з 2014-го року. Це українські школи. Для кожного з батьків такої дитини це щоденна небезпека, адже окупанти з перших днів встановили правило: якщо дитина не ходить до їхнього освітнього закладу, вона може бути забрана «из-за недобросовестного исполнения родительских обязанностей». Тому діти навчаються в їхніх школах, а, повертаючись додому, вивчають українську мову, літературу, вчать предмети, беруть участь у національних олімпіадах, здобувають призові місця. І в більшості виїжджають після закінчення 9-11 класів або за кордон, або на контрольовану територію України.

- Тепер розкажіть про нинішнє життя окупованого міста.

- Тут я маю говорити дуже обережно, аби не нашкодити нашим людям, що залишилися на ТОТ. Вороги шукають не там. Вони весь час роблять одні й ті самі помилки. У них є списки активу АТОвців, які не виїхали. У них є списки їхніх рідних, і кожного разу, коли щось відбувається, вони постійно працюють по цих списках. Між тим дуже багато колаборантів постраждало. Хтось підірвався в автівці, у когось газова колонка не так спрацювала… Кожному своє. Навіть у Пахніця (регіонал, колишній голова райадміністрації; з перших днів пішов на співпрацю з окупантами, – ред.) був приліт поруч із його домом.

За росіян якість медичного обслуговування стрімко погіршилась, а в сільській місцевості його практично немає. Брак медичних кадрів, брак медикаментів. А ті ліки, що є, мають погану якість. Наприклад (не в Старобільській громаді) у людини була складна проблема зі зв’язками на кінцівці. Звернувся до сільської, умовно кажучи, медустанови, бо майже всі амбулаторії там позакривали – і йому порадили лікуватися… подорожником.

Що стосується новітніх установок у міській лікарні – рентгенівської, УЗД, МРТ, електрокардіографів – російські ескулапи елементарно не знають, як ними користуватись. Утім, апаратуру майже відразу після окупації вивезли до Луганська.

- Було сказано, що «провинция не должна жить лучше, чем столица». Тому хворих налаштовують на поїздку до Луганська. Літні люди мають сотню кілометрів проїхати туди й назад: спочатку щоб отримати талончик в обласну лікарню, повернутись і потім ще раз з’їздити. І, якщо нічого не завадить – потрапити до лікаря. Додайте до всього вартість проїзду. Багато хто до другого приїзду в обласний центр не доживає.

ПУСТКА НА МІСЦІ ПАРКУ

- А в Луганську наше населення, переважно, ненавидять. Часто від працівників луганських установ можна почути: «Мы настрадались, теперь пострадайте и вы». І наших людей ставлять у чергу останніми на прийом у будь-яких інстанціях.

- Де ж вони встигли настраждатися. Бойових дій не було, ніхто Луганськ не бомбив…

- Пропаганда переконує їх у зворотньому...  До речі, у податковій, в інших установах людей змушують писати заяви під копірку. У мене дитина питає: «Мама, а що таке «копірка?». Довелося роз’яснювати. А ще в нашій міській податковій наказували здавати звіти на… дискетах. І коли наші кажуть, що дискети в сучасних комп’ютерах нема куди вставляти – здивуванню росіян нема меж.

Абсолютно всіх змушували переходити на їхню систему оподаткування, реєстрація – тільки через Луганськ. Погрожують: «Вы или делаете это – или ваше имущество будет национализировано». Станом на зараз є орієнтовний перелік: близько семи сотень об’єктів на території громади вже «націоналізовані» (квартири або службові приміщення, майстерні і т. ін.), і їх більшає. Мало того, «націоналізовані» об’єкти віддають в іпотеку. На чиїйсь приватній власності вони ще й заробляють гроші. У такий спосіб залучають представників малих народів РФ.

- Вони нівелюють історію нашого міста і нашого краю. Яскравими прикладами для мене є розбір історичної будівлі прокуратури, яка зовсім не була пошкоджена. І друге – вони вщент знищили наш парк. Кажуть, якісь російські інвестори готові вкласти кошти в будівництво на території парку торговельних та розважальних закладів. Тобто замість нашої зеленої оази, з якою у місцевого населення пов’язано безліч життєвих історій, символічних речей, просто відчуття спокою і комфорту – вони збираються застелити великі площі плиткою, звести стелу на вшанування своїх вождів та безліч генделиків, які будуть віддаватися в оренду російському бізнесу.

Обмежуючи спілкування із зовнішньою Україною, окупанти постійно наголошують на тому, що Росія й «око Путіна» постійно стежать за всіма. Про це йдеться в зовнішній рекламі й не тільки.

- Ми нещодавно натрапили на світлину шкільного класу, де на трьох стінах висить портрет Путіна. На четвертій стіні вікно, а то б і туди повісили. Просто уявіть, у якому психологічному навантаженні знаходиться дитина, коли на неї з трьох сторін дивиться той, якого, як кажуть, треба боятися. Ну, нас лякали бабайками, наших дітей – Путіним. Ці атрибути вони розвішали по всіх учбових закладах, по всіх стінах. Як за радянських часів.

*        *        *

Чи здатні орки знищити веселий, підприємливий та волелюбний дух колись купецького міста? Як сказала Яна Літвінова, вони весь час риють не там. А де треба рити, їм ніхто не підкаже. Тому є велика надія, що волелюбність  повернеться в Старгород, і вона допоможе його відновити – і зробити ще вільнішим. Щоправда, для цього треба буде багато зробити, і не лише бетоном та цеглою.

Та цьому старобільчан вчити не доводиться.

Михайло Бублик

Фото автора і надані Старобільською міською військовою адміністрацією