Місце, де допомагають будувати життя з нуля
Центр соціально-психологічної допомоги для ВПО та осіб, які постраждали від збройної агресії РФ, розпочав роботу в Одесі наприкінці минулого року. Тут проживають люди, що виїхали з Донеччини, Харківщини та Херсонщини. Є й одесити, чиї оселі зруйнували російські обстріли. У Центрі з людьми працюють психологи. Юристи надають допомогу з відновлення втрачених документів та консультують щодо отримання компенсації за програмою «єВідновлення». Працівники Центру зайнятості щомісяця сповіщають людей про вакансії, доступні курси та програми навчання. Загалом тут роблять багато всього, щоб допомогти людям стати на ноги, розпочати життя на новому місці. Одеський центр соціально-психологічної допомоги відвідали кореспонденти Укрінформу.
УМОВИ ПРОСТІ, АЛЕ ГІДНІ
Коли чула слово «прихисток», чомусь одразу уявляла старий студентський гуртожиток. Але тут – геть інша ситуація. У двоповерховій будівлі Одеського центру соціально психологічної допомоги – чисто і затишно. Раніше у цьому приміщенні була поліклініка. А на початку повномасштабної війни міська влада взялася облаштовувати прихисток для людей, які втратили свої домівки через російські обстріли. Ремонт тривав майже 12 місяців, і 15 грудня 2023 року Центр відчинив свої двері. Тепер тут проживає 28 людей, а загалом може розміститися 120 осіб.
Біля входу нас зустрічає директорка установи Людмила Цвіткова. Під час «екскурсії» Центром бачимо, як працівники готують кімнати до заселення: заносять новенькі матраци та приліжкові тумби, збирають ліжечка для немовлят. Людмила Станіславівна пояснює, що Центр готується прийняти 65 ВПО з Донеччини. У кімнатах розміщують від двох до п'яти осіб. Туалет, душ та кухня – загального користування. Перший поверх облаштовано відповідно до потреб людей з інвалідністю: тут таблички зі шрифтом Брайля, на підлозі – тактильна плитка, зручна вбиральня. Власного сховища у Центрі немає, але за 50 метрів – укриття одного з промислових підприємств.
- Коли до нас заселяються люди, ми всім показуємо те сховище. Але ним ніхто не користується, більшість наших мешканців ховаються у коридорі між двома стінами. Щоб було зручніше, ми розклали крісла-мішки. Їх чомусь усі тягнуть ближче до мого кабінету, ніби тут безпечніше, – каже директорка.
На стінах коридору – малюнки від дітей-вихованців одеських художніх гуртків.
- На одній зі стін – зображення вишиванок, писанок, іншої української символіки. На іншій – малюнки з морем. Адже Одеса – українське місто біля моря, – зауважує пані Людмила.
Стандартний термін проживання у прихистку – близько шести місяців. За словами Людмили Станіславівни, цього часу здебільшого вистачає, щоби люди нормалізували свій психоемоційний стан, відновили документи, знайшли роботу. Проте кожна життєва ситуація – індивідуальна і, за потреби, у Центрі можна залишитися на довше.
- У нас є психолог, юрист. Працюємо над соціалізацією дітей. Щомісяця у нас проходять семінари з працівником Центру зайнятості: наступний – 21 травня. Так сталося, що до війни було одне життя, а тепер – геть інше. Але воно не на паузі. Ми допомагаємо людям стати на ноги, якщо є стержень, у них усе виходить. На практиці у нас були різні випадки, але більшість людей прагне налагодити своє життя, – розказує Людмила Станіславівна.
У ЦЕНТРІ – ВОСЬМЕРО ДІТЕЙ
Тим часом підходимо до кухні, тут табличка «Майстер шеф». Приміщення поділено на дві зони – їдальню та місце для приготування їжі. Нас зустрічає маленький хлопчик Віталік, який сидить у своєму дитячому кріслі й дивиться мультфільм, поки його мама розігріває обід.
- У 2019 році я приїхала в Одесу з міста Хрестівки – це Донеччина, Горлівський район, – розказує мешканка прихистку Вікторія. – Тягнула до останнього, але коли зрозуміла, що вдома залишатися не можна, переїхала. Працювала, знімала квартиру, потім завагітніла. Батько Віталіка нас покинув, вартість оренди житла зросла, я не могла заробити вдосталь грошей. Так опинилася у Центрі. Тут спокійно, люди добрі. На Донеччину не повернуся. Моєї хати вже немає, а родичі, які залишилися, стали мені чужими. Сподіваюся, що скоро війна закінчиться, малий піде до дитсадка, а я зможу вийти на роботу та забезпечити синові гідне дитинство.
Віталік – не єдиний малюк у Центрі. Тут проживає ще семеро дітлахів віком від одного року чотирьох місяців до 15 років. Для них на кожному поверсі облаштовано ігрову та навчальну кімнати. Незабаром, каже директорка центру, на території Центру ще побудують великий дитячий майданчик.
В ігровій на першому поверсі – гучно. Тут саме проводять час чотирирічний Сашко зі своєю старшою сестрою Аліною. Діти з багатодітної родини, чиє житло в Одесі у ніч проти 25 січня зруйнували російські дрони.
- Родина з вулиці Отамана Чепіги. Люди залишилися без нічого, мама на дев'ятому місяці вагітності – це четверта дитина в їхній родині. Їхнє житло наразі вважається пошкодженим, а не зруйнованим. Чекаємо на повне обстеження, щоб родина могла отримати сертифікат для відновлення оселі. У нас було багато людей з того будинку, але зараз залишилися тільки вони, – розказує пані Людмила.
Сусідня кімната – навчальна, де школярі вчаться онлайн, виконують домашні завдання. Заходимо й оглядаємо кімнату тихенько, адже в цей момент пише контрольну з математики другокласниця Поля – сестричка дітлахів з ігрової кімнати. Дівчинка дуже зосереджена й намагається не відволікатися, тож не докучаємо їй із запитаннями.
- Подивіться на наші мотиваційні таблички, – звертає увагу директорка Центру. – Чотири окремі мотивації, а якщо прочитаєте написане на горизонтальній білій смузі, вийде ще одна мотивація.
КОЛИ З РЕЧЕЙ УЦІЛІЛИ ЛИШЕ СТІЛ ТА КРИШТАЛЕВА ВАЗА
Тимчасово живе у прихистку Віра Іванівна. Жінка родом із Дніпра. Розповідає, що мала переїхати до Одеси за розподілом ще після інституту, але життя склалося інакше. Та коли вийшла на пенсію, таки вирішила здійснити свою давню мрію й оселитися в місті біля моря. Вона продала своє майно у Дніпрі і придбала однокімнатну квартиру в будинку на вулиці Картамишівській в Одесі. Уранці 29 грудня цей будинок знищила російська ракета.
- 28 грудня я поїхала у Дніпро зустрічати Новий рік з дітьми. Вранці 29-го мені зателефонувала подруга і сказала, що був обстріл і мій будинок пошкоджено. Коли ми відкрили новини, я ахнула – будинок склався, лівого крила не було. Я зібралася й поїхала до Одеси. Вранці 30 грудня стояла з дорожньою валізою навпроти руїн і не знала, що робити далі. Від моєї квартири нічого не залишилося. Єдине, що вціліло, – журнальний стіл і моя улюблена кришталева ваза, в якій я зберігала нитки та спиці для в’язання. Люди з оперативного штабу привезли мене до Центру. Переступивши поріг, я зняла свої черевики в пилюці та попелі – побачила, як тут охайно та затишно. Тут і зустріла Новий рік. Хочу подякувати персоналу, люди дуже добрі й турботливі. У такій атмосфері мій шоковий стан швидко минув, я почала оформлювати сертифікат за програмою «єВідновлення», – розказує жінка.
Додає, що отримала сертифікат через два місяці після подання заяви. Усі свої документи, зокрема на квартиру, пані Віра зберігала у валізі, з якою поїхала до родичів, – завдяки цьому вони вціліли.
- Сума невелика, бо і квартира була маленькою. Довелося потрудитися, щоб знайти житло за такі гроші, але мені вдалося. Я вже заавансувала однокімнатну квартиру на вулиці Мечникова – це теж район моєї улюбленої Молдаванки. Нотаріус оформлює останні папери та, сподіваюся, за тиждень переїду в нове житло. На мене чекає ремонт, але це не лякає. Я буду жити в своїх стінах – це дорогого варте. Я душею одеситка. Все життя жалкувала, що не переїхала до цього міста після інституту. Люблю Одесу за те, що кожним її метром можна милуватися безкінечно. Стільки краси навколо! Тут і люди наче добріші. А ще – акація, бузок, каштани – все квітне і надихає жити, – ділиться з нами жінка.
Ми щиро вітаємо Віру Іванівну з покупкою. Вона усміхається й запрошує завітати на новосілля...
«КОЛИ ВІЙНА ЗАБИРАЄ ВСЕ, ЛЮДИ ВДЯЧНІ ЗА НАЙПРОСТІШИЙ ДАХ НАД ГОЛОВОЮ»
У Центрі мешкає багатодітна родина з Херсона. Катерина та Микола виховують п’ятьох дітей. Молодшій доньці – півтора року, старшій – 15. В Одесу сім’я приїхала у травні минулого року, спочатку жили в гостелі, потім – в іншому прихистку для переселенців. А як закінчився ремонт у Центрі, переїхали сюди. Чоловік працює в одній із комунальних служб міста й за рік уже встиг зробити маленьку кар’єру – з робочого «виріс» до начальника ділянки. Тепер його бригада займається облаштуванням укриттів.
- Під час обстрілів ми йдемо в коридор на першому поверсі, під кабінет Людмили Станіславівни. Старші діти не бояться обстрілів, а молодші – завжди спускаються. Через постійні обстріли міста дронами у 10-річного сина почалися панічні атаки. Малий синів і починав задихатися. Психіка здала. Нам допомогли фахівці, стало ліпше, – ділиться Катерина.
Жінка додає, що в Центрі для них є всі умови, проте найзаповітніша мрія родини – повернутися після Перемоги до рідного Херсона. Зауважують, що кращої від рідної землі ніде немає…
Мешканці Центру кажуть, що вони живуть, як одна велика родина. Війна зближує людей, тут немає своїх і чужих дітей, люди не сваряться через дрібниці й намагаються допомагати одне одному, як можуть.
- Коли війна забирає все, люди вдячні навіть за найпростіший дах над головою, – зауважує директорка Центру.
Ганна Бодрова, Одеса
Фото: Ніна Ляшонок
