Печеніги: неофіційний «зелений» коридор з окупації

Піший перехід через греблю в селищі Печеніги Чугуївського району минулого року був єдиним шляхом евакуації з окупованих територій Харківської області, а також деяких населених пунктів Луганщини. Цей неофіційний коридор швидко стали називати «дорогою життя». Долати путь було важко та небезпечно: спочатку окупанти на блокпостах перевіряли та залякували людей, а потім починали хаотичні обстріли. Попри все, щотижня до тисячі осіб через греблю потрапляли на вільну землю.

Як тероборона та 92-га бригада ЗСУ запобігли захопленню Печенігів, і як діяв рятівний коридор, кореспондентам Укрінформу розповіли військові та волонтери.

ПЕЧЕНІЗЬКА ГРОМАДА: 9 ІЗ 12 НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ БУЛИ ОКУПОВАНІ

Після повномасштабного вторгнення чотири старостинські округи Печенізької громади опинилися під контролем російських військ. Від центру громади – селища Печеніги – села Мартове, Артемівка, Новий Бурлук, Приморське, Борщова, Гарашківка, Ганнівка, Гуслівка, Першотравневе відділяє водосховище на річці Сіверський Донець, а з’єднує – гребля. 24 лютого дорожнє полотно гідроспоруди підірвали українські військові, щоб не допустити просування загарбників. Росіяни почали обстрілювати Печеніги. За свідченнями місцевих, летіли касетні боєприпаси, фугасні авіабомби (ФАБи), ракети С-300, артилерійські снаряди.

Унаслідок війни загинуло 30 мешканців громади, з них 17 – військовослужбовці та добровольці. За даними місцевої адміністрації, у Печенігах було пошкоджено понад 400 будинків. Багато з них за рік після звільнення жителі відновили: відремонтували дахи, які «познімало» бомбами та «градами», вставили нові вікна.

Про жахливу весну 2022-го нагадують руїни, що видніються то на одній, то на іншій вулиці. Понівечено Будинок дитячої та юнацької творчості, приватні доми.

Ущент зруйноване житло 72-річного Віталія Міщенка. У його господу росіяни поцілили в різні дні тричі, допоки остаточно не зруйнували. На щастя, власника тоді не було вдома.

- Подзвонили сусіди, що горить. Викликали рятувальників. Але вони не могли зразу прибути – обстріл продовжувався, як трохи стихло, загасили. Дах згорів, всередині вигоріло. Але стеля ще стояла. А потім... Добили. Гарний будинок був, добротний, красивий, стеля – 3 метри, чотири кімнати. Тесть будував, хоч і довго, але на совість, – зітхає пан Віталій.

Тесть, якого він останніми роками доглядав, – ветеран Другої світової. Його не стало навесні минулого року, до знищення дому.

- Хлопці могилу копали, а тут обстріл. Наче артилерія. А потім дивляться: на парашутиках опускаються снаряди. То вони в ту вириту яму і вскочили, – розповідає пан Віталій.

Наразі пенсіонер по-спартанськи, як гірко жартує, «разом із мишами», живе в літній кухні, допоки не збере вирощений на городі врожай. На зиму планує поїхати до родини в Харків. Про злочини росіян в Україні каже: «Нація така. Гнилі люди».

- У Біблії написано, що треба прощати ворогів. Але я їх і знати не хочу! В мене племінниця в Севастополі живе, все говорила: «Дядю Віталію, мої двері для вас завжди відчинені, приїздіть». А коли я їй скинув відео, що в нас тут твориться, написала мені, що я – «фашист». Що всі ми такі-пересякі, «вбивали дітей Донбасу». Неможливо спілкуватися, – обурений Міщенко.

Його сусідка Надія Вікторівна згадує: їхній крайок на околиці селища, неподалік греблі, у березні 2022-го спустів.

- Я пересиджувала обстріли в погребі разом із собакою. Пощастило, що багато ударів приходилося на городи. Вирви такенні були. Хати посікло, дахи пошкодило. Тепер уже всі сусіди поверталися. Пораємося по господарству, – говорить пенсіонерка.

МАЙСТЕРНИЙ ПІДРИВ: МІСТ ПОШКОДИЛИ, ГРЕБЛЯ ВЦІЛІЛА

Що відбувалося в Печенігах після 24 лютого у воєнному сенсі, розповідають представники Чугуївського батальйону ТрО. Наголошують: хоча для всієї країни «дорога життя» через греблю стала відома наприкінці травня, діяла вона від початку бойових дій.

- Те, що було наприкінці весни, це вже організований рух. А ми зараз уже можемо говорити про перші тижні. У перші години вторгнення саперами 92-ї бригади було дуже вдало пошкоджено два мостових переходи: проїзд важкої техніки став зовсім неможливий, а гребля повністю вціліла. Залишилася «стежка», якою можна було переправитися в пішому порядку. З армійської точки зору, її треба було перекрити, заблокувати рух людей. Але це дійсно був єдиний шлях, яким передавали в окуповані села хліб, інші продукти, ліки, а звідти евакуювали тяжкохворих, – розповідає військовослужбовець Андрій із позивним «Балу».

Військовий наголошує: одразу після руйнації мостової споруди місцеві жителі організували в селищі щось на зразок самооборони та підтримували правопорядок.

- Росіяни згаяли тиждень-два, не наважуючись переправлятися на цей бік, оскільки їхня розвідка вважала, що в Печенігах стоять кадрові українські військові. За цей час було сформовано наш батальйон тероборони. У перших числах березня невелика кількість бійців спершу проїхала під підірваним мостом у Кочетку, потім перейшла пішки через зруйнований міст у Кицівці (села в Чугуївському районі, – авт.), а далі нас зустріла місцева поліція та привезла у селище. Тут за допомогою місцевих, які стягли блоки, будматеріали, ми влаштували блокпост неподалік греблі, який уже наочно показав ворогу присутність Збройних сил. За даними радіоперехватів, вони оцінювали наш невеличкий підрозділ приблизно в тисячу нацгвардійців, – зазначає військовий.

На запитання, то скільки ж їх було насправді, «Балу» сміється: «Незрівнянно менше». Щодо наявного на той момент озброєння у тероборони – то це теж така собі «маленька військова таємниця».

Спільно з поліцейськими тероборонівці шукали серед місцевих можливих коригувальників. Доводилося хитрувати.

- Пускали чутки, що основні наші сили розташовуються у «чорному лісі» (масив, що прилягає до селища, – авт.), а в Печеніги ми заходимо групками, щоб, як то кажуть, помитися-побритися. І Су-24 справді били по лісу, пагорбу, по крайній вулиці, некерованими ракетами й авіабомбами, – зауважує «Балу».

У певний момент стало зрозуміло, що ворог усе ж готується до переправи. Через піший коридор з окупованих територій росіяни засилали «розвідників» з-поміж місцевих жителів.

- Протягом кількох днів був прямо вал: рецидивісти, алкоголіки… Такі маргіналізовані особистості. В них стояло завдання – дізнатися, де ж розташовується наш підрозділ. Тобто в росіян були очікування, що всіх підозрілих ми неодмінно приведемо на допит у свій штаб, – пояснює Андрій. – А я їм такі «екскурсії» селищем влаштовував! Поповоджу, кілометраж намотаємо, потім у якусь хату на ночівлю, а вранці – назад через греблю відправляю.

Його тезка, військовослужбовець із позивним «Березень», зауважує: зрештою в результаті спільних дій тероборонівців, правоохоронців, активних жителів окупанти стали побоюватися, що це ЗСУ, користуючись тим, що ще стоїть лід, підуть у наступ.

НАЙМАСОВІША ЕВАКУАЦІЯ – 1800 ЛЮДЕЙ ЗА ДЕНЬ

30 травня 2022 року завдяки координації волонтерських груп, за підтримки Червоного Хреста та органів місцевої та обласної влади відбулася перша організована евакуація людей із окупованих територій. З того дня Печенізьку греблю й почали називати «дорогою життя».

Найперше, що пояснює тодішній координатор евакуації населення по Харківщині громадської організації «Helping to leave» Діна Уріх: вони ніколи не домовлялися з росіянами. Понеділок було визначено ситуативно, за спостереженнями: якраз цього дня самі окупанти більш активно пропускали людей через греблю.

- Ми прокладали маршрути, збираючи всю можливу інформацію через місцеві чати та групи. Люди повідомляли, де можна проїхати, де ні, де всіх розвертають, а де періодично все ж пропускають. Тобто ми мали картину майже по всій окупованій частині області. І була величезна кількість запитів на евакуацію, які робили передусім родичі, бо їхні рідні сиділи в окупації без сталого зв’язку. Першого разу за нашої участі через греблю перейшло буквально три десятки людей. А запитів були сотні. Ми всім повідомили, що є шлях, є шанс, але це все ж дуже ризиковано. Інформація розійшлася ланцюговою реакцією. І ми отримали за наступні три дні ще кілька сотень нових заявок на евакуацію, – згадує Уріх.

Волонтери почали визначати точки збору в різних населених пунктах, шукати перевізників для маломобільних громадян та тих, хто не мав власного транспорту. Паралельно з цим вони звернулися до Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, почалася робота з Харківською ОВА та благодійними фондами, які організовували зустріч на підконтрольній Україні території.

- У перший понеділок, 30 травня, вийшло понад 1800 людей, і це був, звісно, грандіозний успіх. Але ми насправді не знали, як усе пройде. Окупанти перевіряли людей: документи, телефони, нетбуки, проводили провокативні бесіди, – зазначає Уріх.

За її словами, загарбники, попри те, що дозволяли прохід, усіляко намагалися залякати та дезінформувати людей.

- Людям на блокпостах говорили, що «немає ніякого “коридора”, розвертайтеся», що «буде обстріл із боку ЗСУ», чи «куди ви їдете – Харкова вже немає». Було таке, що погрожували автоматами. Звичайно, ми людей і водіїв попереджали, радили, що ліпше в такому разі розвернутися, поїхати через інший блокпост або повернутися на цей через годину. Нерідко людям уже перед греблею говорили: «Ви на той бік ступите – і ми вас розстріляємо», – переповідає координаторка евакуації.

Обстріли росіяни і справді влаштовували. На щастя, під час евакуацій ніхто не постраждав.

- Неймовірну роботу проводили на місці волонтери спільно з військовими та рятувальниками. Завжди планували, що робити, якщо обстріл. Міняли місця розташування автобусів, наприклад. Був протокол, щоб захистити людей, – зауважує Уріх.

Вона згадує: оскільки шлях евакуації для людей із різних населених пунктів був довгим і складним, люди з собою майже нічого не брали – сумку чи пакет з речами, документи... Однак везли із собою домашніх улюбленців. Через «дорогу життя» волонтери евакуювали навіть жительку Старобільська на Луганщині з 30-ма собаками – підопічними її притулку. З Ізюма вивезли жінку з 8 псами.

Протягом червня люди могли автотранспортом доїхати аж до греблі, до останнього ворожого блокпоста. Але в липні йти пішки доводилося вже три останні блокпости. Це було вкрай важко для літніх, хворих, людей із інвалідністю.

Окупанти зазвичай не пропускали чоловіків, навіть 17-річних хлопців, а подеколи й 14-річних – підлітків.

Загалом волонтери допомогли евакуюватися через греблю понад 16 тисячам людей.

Юлія Байрачна, Харків – Печеніги
Фото В’ячеслава Мадієвського та ті, які надала Helping to leave, відео з ютуб-каналу «NewsMaker Moldova»