Люди, завдяки яким вистояло Запоріжжя

Від початку повномасштабної війни у Запорізькій області понад тисячу разів вмикалися сигнали повітряної тривоги. Іноді здається, що вони лунають цілодобово. Велика частина області окупована: вже у перший день повномасштабного вторгнення російські загарбники дісталися Мелітополя, а тоді пішли далі, аж до Бердянська та Енергодара. Та мешканці козацького краю тримають стрій: військові протистоять навалі, волонтери підставляють їм плече, а рятувальники й енергетики ні вдень, ні вночі не припиняють свою роботу, усуваючи наслідки ворожих атак.

"ПАЛЯНИЦЯ" ВОРОГУ НЕ ПО ЗУБАХ

"Паляниця" – універсальний український пароль і відгук, слово, яке нездатні вимовити російські зайди. І водночас – назва запорізького волонтерського центру, який у перші дні повномасштабної війни перетворився на справжнє оборонне підприємство. Він став порятунком для тих запорожців, які приходять сюди щодня, аби відчути себе корисними, а для військових – надійним тилом, на який можна розраховувати 24/7.

Волонтери "Паляниці" варили протитанкові їжаки, робили "коктейлі Молотова", буржуйки, сітки, окопні свічки, виготовили тисячі бронежилетів, шили дощовики, спальні мішки, відправляли на фронт медикаменти, надавали допомогу внутрішньо переміщеним особам, допомагали евакуюватися з окупованих територій.

- Якщо ми заїдемо в будь-яку військову частину, то всюди побачимо наші бронежилети. Багато чи кілька, але вони точно будуть, – запевняє керівник Благодійної організації "БФ "Волонтерський центр Паляниця" Олександр Бережний.

Перелічувати їхні досягнення можна довго, але головне – навіть після року виснажливої роботи штаб не збавляє обертів. Більше того – опанував новий напрямок, без якого виграти нинішню війну неможливо.

- Проєкт, який народився в липні-серпні, – одна з надважливих складових нашої діяльності. Це наша Школа операторів дронів. Нині "Паляниця" у багатьох військових асоціюється саме зі школою. Підписано меморандум з "Армією дронів", і наші хлопці – одні з лідерів, у нас добре вибудований учбовий процес, – розповідає Бережний.

Найближчим часом школа переїде в більше приміщення, де завершується ремонт. Це дозволить збільшити кількість учнів мінімум удвічі.

Сьогодні центр – це понад 300 волонтерів, які щодня приходять, роблять свою справу і закликають людей донатити та допомагати хто чим може. Волонтери кажуть: кожна гривня, витрачена на підтримку ЗСУ, зекономить, умовно, 10 гривень, які довелося б витрачати на постраждалих від війни цивільних.

Питаю в Олександра, що надає йому сили працювати в такому шаленому темпі.

- Скажу за себе. У мене було чимало пропозицій виїхати, зокрема робочих. Але у мене є розуміння: якщо поїду я, то можуть виїхати й інші. Обертаючись назад і дивлячись вперед – не бачу себе до кінця війни в будь-якому іншому місті та місці. Сьогодні ми можемо планувати навіть на місяць уперед – а згадайте весну 2022 року, коли ми не знали, що буде завтра! Кожного дня завдяки спротиву ЗСУ, нашому спротиву, ми збільшуємо горизонт цього планування. Якщо люди будуть їхати, то цей горизонт знову зменшуватиметься. Попереду дуже багато роботи, – додає волонтер.

Олександр каже, що особисто для нього символом незламності Запоріжжя є люди, які разом з ним стояли 26 лютого в центрі формування бригад ТрО.

- Це була черга, в якій ми стояли десь 5-6 годин, і там я побачив купу людей: знайомих, знайомих моїх знайомих. Тоді я чітко зрозумів, що ми один народ і нас звідси ніхто не вижене, а от ми точно "винесемо" ворога, – підсумовує Бережний.

КОЗАЦЬКИЙ БАТАЛЬЙОН

У липні кореспонденти Укрінформу побували на позиціях військових ТрО – справжнього "козацького батальйону", що з перших днів повномасштабної війни боронить Запорізький напрямок. Комбат на псевдо "Богун" сказав тоді, що в його підрозділі немає випадкових людей, і це правда. За кілька днів до річниці Великої війни ми знову зустрілися з "Дідом", "Кепом", "Богуном" та іншими бійцями батальйону.

- Хлопці вже не ті, що рік тому. Зараз в мене такий колектив, що дай Боже кожному. Я знаю, що мене не підведуть, і я не підведу. Обстановка тяжка, але контрольована на нашому напрямку. Ворог кожного дня намагається йти в наступ, але тут стоїмо ми. Вони знають наші чорні шеврони (на них напис: "Воля або смерть" – авт.). Ми – махновці, а махновці самі знаєте, яка армія була! – каже комбат.

Сідаємо в машину, їдемо на позиції. Через голі дерева дорога добре "прострілюється". На підтвердження цьому чуємо постійне "бахкання" ворожої артилерії.

Нічний "мінус" та невеликий сніг вдень дуже швидко перетворюються на "плюс" та багнюку. Підкидає і машину, і тих, хто в ній. Важко, але хлопці так їздять щодня.

- Ворог стріляє з усього, що має: від автоматів до ракет, вертольотів та літаків. Хлопці, звичайно, втомилися – рік під обстрілами, але йти не хочуть звідси. 70% особового складу сказали, що нікуди йти не будуть. Лише вперед. У багатьох будинки на окупованих територіях, і їх треба звільняти, – розповідає дорогою військовий.

- Чи є надія звільнити в цьому році? – питаємо.

- Ми хочемо до Великодня вже вдома бути… А біля пам'ятника в Севастополі бичків наловити, юшку зварити. Тож вперед і тільки вперед. Люди нас чекають, ми це знаємо, – відповідають воїни.

"Дід", як і під час знайомства, має при собі люльку, у вусі – козацька сережка, під шоломом – оселедець.

- Зараз, коли дивлюсь на батальйон, маю гордість. Віра в перемогу стає все вище. Є хлопці, які ще рік тому не знали, як автомат тримати правильно, а зараз це вовки, – говорить "Дід".

Він не приховує, що дуже пишається аеророзвідкою. Попри молодий вік аеророзвідників –поважає кожного з них.

Чоловіки дуже скучили за родинами, рідною Пологівщиною. Кажуть, що найважче та найстрашніше – це коли хлопці-побратими гинуть.

- До всього можна звикнути, але до цього – неможливо. Зовсім недавно загинув хлопець, якому лише 21 рік був. Загинув на очах у батька. Важке поранення було…. Прикрив побратима від міни. Він хотів навчатись піти, військову кар'єру зробити, хотів офіцером бути… – говорить тихим голосом військовий на псевдо "Сват".

Він – викладач кафедри військової підготовки "Запорізької політехніки". Дуже хоче вполювати ворожу самохідну гаубицю "Акація", і вірить, що так і буде. Каже, що ворог став "економніший": якщо раніше повністю БК вистрілювали по наших позиціях, то сьогодні один-два постріли роблять і ховаються.

Поки їдемо, помічаю в машині поруч з жовто-блакитним прапором і "махновський". Кажу, що в Гуляйполі, який щодня переживає десятки, а іноді й сотні обстрілів, досі стоїть пам'ятник Нестору Махну.

- Не випадково Махно стоїть. Воля, вільний дух нам передається з покоління в покоління, – говорять військові.

Нещодавно "Дід", "Богун" і "Сват" були нагороджені різними відзнаками Міністерства оборони України. Звісно, на війні вони не задля нагород, але зізнаються, що отримувати їх приємно.

Бійці в усьому підтримують один одного та розуміють навіть без слів.

- Три дні був дома у відпустці й кажу жінці: "Наче життя нормально прожив, наче не стратив (не завинив, – ред.) ніде". Вона одразу: "Що сталося?" А я їй: "Та от на старості став за мужиками сумувати". Іноді своїм добре слово сказати треба, а мене нема поруч. Морально важко, – жартома та водночас серйозно говорить "Дід".

Всі вони мріють про перемогу, але розуміють, що після боротьби на полі бою – ще більша війна буде вдома.

- Багато тих, хто валянки взув. Якщо зрадники не будуть покарані, то через 10-15 років мої онуки будуть воювати так само, як і дід, а я не хочу цього, – додає чоловік.

БІЙЦІ БЕЗ ЗБРОЇ

Пів року під окупацією довелося працювати начальнику Пологівського районного управління ГУ ДСНС України в Запорізькій області Юрію Голіньку. Його підрозділи в Розівці, Кам'янці, Токмаку та Пологах опинилися в окупації, ще два – в Оріхові та Гуляйполі – під постійним ворожим вогнем.

У вересні 2022 року Юрій разом із частиною підлеглих виїхав до Запоріжжя, де продовжує службу.

- Одразу не виїхали, бо людей залишити не могли. Коли не стало електроенергії, то місцеві жителі почали приходити до пожежної частини, де ми виставляли генератор, аби вони могли зарядити телефони. Теплу воду давали, чаї робили. Виживали всі разом. Коли почав зникати мобільний зв'язок, то люди самі приїздили до нас і казали, де що сталося, – розповідає рятувальник.

Він згадує, що лише в одних Пологах було облаштовано 6-7 блокпостів окупантів, і на кожному з них треба було зупинитись, відповісти, куди їдеш та з якої метою.

- Люди чекали, а ми не могли допомогти. Це дуже боляче. Ми їхали на ліквідацію наслідків надзвичайних ситуацій і були в розпачі, що не можемо дістатися на місце події оперативно, – згадує чоловік.

Коли ворожа армія захопила лікарню та перетворила її на військовий шпиталь, то в пожежну частину передислокувалась і екстрена медична служба. Рятувальники разом з медиками допомагали населенню.

Проте напередодні псевдореферендуму Юрій та інші бійці ДСНС виїхали на неокуповану територію, бо не могли зрадити присязі та народу України.

- Хлопці в Оріхові й Гуляйполі виконують свої завдання, ми 2-3 рази на тиждень їздимо до них. Привозимо пальне, запчастини, підтримуємо підрозділ та мирне населення. Доставляємо на ці території хліб та питну воду, – розповідає Юрій.

Він працює рятувальником 23 роки. Говорить, що за рік повномасштабної війни люди стали сильніші.

- Кожен один одному допомагає. Це не лише про наш колектив, це про область, про нашу країну. Часто думаю про повернення додому, бо там друзі, батьки, дім. Зараз люди там не живуть, а виживають. Бажаю перемоги нам. Ми всі про неї мріємо. Тим, хто там вимушений залишитись, бажаю пережити все і дочекатись нас, – каже Голінько.

Його колега, начальник пожежного підрозділу селища Степногірськ Андрій Баранов живе та працює в прямому сенсі під обстрілами. Після 24 лютого у його підрозділу з'явився новий напрямок діяльності – супроводжувати евакуаційні колони з цивільними, які їдуть з окупованих територій "дорогою життя" до Запоріжжя.

- Ми супроводжували великі евакуаційні колони з Маріуполя, Енергодара, Мелітополя. Спочатку це були автобуси, потім – легкові машини. З ранку до пізнього вечора евакуювали. Вночі не виїздили, аби ворог нашу техніку не "переплутав", бо вона червоного кольору і вночі її не видно, – розповідає він.

Боєць ДСНС додає, що 30% виїздів проходили під обстрілами. Російські військові знали, що гатять буквально в спину цивільним.

З кінця грудня 2022 року "дорога життя" закрита, але роботи у рятувальників менше не стало, навпаки – обстріли цивільних об'єктів, зокрема житлових будинків, стали частішими. Тож вони постійно виїжджають на ліквідацію пожеж, розбір завалів, розмінування.

ДСНСників часто називають "бійцями без зброї", вони щодня рятують життя. Завдяки, в тому числі, й їхній допомозі тримаються люди, які живуть в зоні ведення бойових дій.

ВОЇНИ СВІТЛА

Гідно тримають свій фронт і "воїни світла" – енергетики. Одні, попри моральний, а часом і фізичний тиск з боку загарбників уже майже рік забезпечують роботу Запорізької атомної електростанції в окупованому Енергодарі. Інші ризикують здоров'ям, а іноді й життям заради того, щоб світло доходило до кожної домівки.

- Наші люди – це головний символ незламності й спротиву. Дуже важливо, що енергосистема тримається і не здається. АЕС, ТЕС, ГЕС – це генерація, це виробник електроенергії. Обленерго її не виробляє, а лише розподіляє через свої мережі до споживачів. Ми обслуговуємо обладнання, – пояснює Євген, який працює у "Запоріжжяобленерго".

Його бригада ремонтує підстанційне обладнання, трансформатори після влучання ворожих ракет. Чоловік зізнається, що за рік доводилось і залишки реактивних снарядів з обладнання знімати, і під обстрілами працювати.

- Там, де ми працюємо, не завжди є сигнали тривог. Тож іноді чуємо вже, коли "прилітає". Якось приїхали на ліквідацію наслідків, чуємо – стріляють. Місцевий мешканець, який працює монтером, каже: "Це наші, все добре". А буквально за хвилину: "Чого ви сидите? Це вже по нам". Бувало таке, що ми працюємо, а земля під ногами аж здригається, чуємо свист – падаємо хто де стоїть. Це жах, – каже він.

Євген згадує, як під час одного з ракетних ударів на підстанції знаходився монтер. Ракета вдарила за 50 метрів від його робочого місця, але чоловік не залишив його.

- Коли я його побачив через хвилин 40 після удару, то він весь мокрий був. Такий стрес пережив, але виконав свою роботу. Ми розуміємо, що без електрики сьогодні нікуди: це і тепло, і приготування їжі, й зв'язок. А що таке залишитися без зв'язку? Це інформаційна блокада. Більше того, аварійна бригада, яка їде працювати на місці ракетного удару, має отримати повну інформацію про обсяг пошкоджень, а для цього знову ж таки потрібно хоча б зателефонувати, – говорить енергетик.

Працівники однієї з аварійних бригад "Запоріжжяобленерго" не приховують того, що працювати страшно, та й втомилися дуже. Але у той же час саме під час Великої війни вони почали чути слова вдячності.

- Люди йдуть і кажуть: "Хлопці, велике вам дякуємо". Ну приємно ж… Ті, хто знає, що таке обстріли, що таке жити без світла, що таке не мати можливості викликати лікаря, бо телефон розрядився чи зв'язку немає, той зрозуміє, – пояснюють.

"Воїни світла" кажуть, всі підстанції залежать від генерації і всі пов'язані між собою лініями, за якими стоять люди.

- Як тільки ворога відтиснуть, то ми одразу вийдемо все відновлювати. Всі чекають, – запевняють вони.

Кожного героя цього матеріалу запитала про те, хто для них є символом незламності та спротиву.

- Волонтери, воїни, люди – весь наш народ, – не роздумуючи відповів кожен.

Ольга Кудря, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка