У Кременчуці група однодумців винайшла магніт, який рятує поранених бійців

Війна – беззаперечне зло. А ще вона – час пробудження творчості. Якщо говорити спрощено, у бюрократії (узагальнено) в умовах постійного стресу воєнного часу елементарно бракує сил і часу на загнуздання народної ініціативи. А з іншого боку, сама ініціатива потужно пробивається назовні практично з тих самих причин: нема часу скаржитись на бюрократичні перепони, коли Вітчизна в небезпеці. Призупиняється дія статей та параграфів, включаються інтуїція й таланти, ще недавно притлумлені отими параграфами. І народ починає творити дива. Ось один приклад.

ВИНАЙДЕННЯ «КОЛЕСА»

У Кременчуці група однодумців винайшла магніт. І не лише винайшла, а ще й почала виробляти його мало не у промислових кількостях. Сподіваюсь, не треба пояснювати, що мова йде про магніт не простий, а спеціальний? Спеціалізація кременчуцького магніту – рятувати поранених бійців, ну, і решту всіх, хто отримує схожі ушкодження.

– Взагалі метод видалення феромагнітних уламків з тіла не є щось нове. Він відомий ще з часів Першої Світової війни. У Харкові після 2014-го в був розроблений такий магніт, але коли в квітні цього року до нас звернулись наші кременчуцькі лікарі, ми почали роботу, виходячи з дещо інших критеріїв. Тобто ми намагались створити універсальний пристрій.

Вадим Орел – кандидат технічних наук, фахівець з автомобілебудування. Тобто з електротехнікою взагалі і з властивостями магнітів зокрема він добре знайомий. Але ж медицина… Як на мене, тут спрацював отой самий закон: геть параграфи – Батьківщина в небезпеці. І, певно, вже були десь у творчому доробку певні думки. І от уже в травні перший магніт був готовий, мало того, застосований під час операції, до речі, успішної.

Авторові цих рядків і раніше доводилось це чути: в нинішній війні майже немає кульових поранень. Московити віддають перевагу артилерії, а отже наших бійців вражають в основному уламки й осколки артилерійських снарядів та мінометних мін. А їх виготовляють зі сталі, яка має властивість притягуватися до магніту.

– Часто вогневе ураження відбувається внаслідок дії уламків та скалок, що, незважаючи на досить малі розміри і вагу, мають високу кінетичну енергію, внаслідок чого уражаються незахищені ділянки тіла. При хірургічному втручанні є певні складнощі вилучення таких скалок, оскільки т. зв. інвазивний канал (що відповідає шляху руху скалки) досить часто є недостатнім для захоплення та надійного утримання скалки під час її вилучення. У цьому випадку канал розширюють розсіченням до моменту, коли скалка чітко і однозначно спостерігається хірургом, та може бути захоплена й утримана пінцетом, затискачом та ін.

Але будь-яке, навіть акуратне хірургічне розсічення тіла в місці втручання – це додаткова травма, яка подовжує час загоєння рани, не кажучи вже про можливі ускладнення. Та й нема гарантії, що в польових умовах лікар зможе помітити й видалити всі дрібні частинки осколка. А це – небезпека інфекції. Мало там що на своєму шляху може підхопити уламок снаряда... Використання ж пристрою, розробленого кременчужанами, дозволяє ввести його в інвазивний канал, зафіксувати уламок в магнітному полі наконечника – і витягти назовні, не завдаючи враженим тканинам додаткових ушкоджень.

ЩО МОЖНА І ЩО ТРЕБА

Звичайно, на практиці все відбувається набагато складніше й довше, ніж описано вище. Спробуй ще його намацай, той інвазивний канал. А потім так виведи з нього скалку, щоб по дорозі вона не зачепилась за щось і не відвалилась з наконечника. Утім, тут уже царина відповідальності хірурга. Завдання розробника – виконати всі вимоги медиків. А їх вистачає.

– Плюсами цього приладу в першу чергу є універсальність стерилізації, – зауважує розробник. – Корпус та наконечники виконані з нержавіючої сталі різник марок. Тобто, їх можна обробляти хімічно, термічно, озонуванням – різними методами. А внутрішні магніти стерилізуються хімічно. Також перевагою є те, що магніт не контактує безпосередньо з тілом. Ми були в одному з лікарських закладів, і склалася така ситуація, що лікарі магніт стерилізували, і під час стерилізації той втратив свої магнітні властивості. Наша ж конструкція якраз і дозволяє в першу чергу уникнути такого. І якщо дотримуватись певних правил, магніт за десять років використання втратить два відсотки своєї сили. Це несуттєво.

Сталевий сердечник, витягнутий магнітом

До речі, якщо не заглиблюватися в спеціальну термінологію, сила цього магніту – від 400 до 650 грамів. Таку силу тяжіння він забезпечує. Усього. Можна зробити у тисячу разів більше (такі вже давно існують), але тоді виникає небезпека при видаленні сталевого уламка поранити м’язи, а то й гірше – нервові вузли. Ще до того, як відбудеться контакт з магнітом, скалка почне рухатись назустріч і… Тут головне – віднайти потрібні пропорції між «можливо» і – «потрібно».

Спитав у співрозмовника, як виникла ідея розробити саме такий пристрій.

– А ідея виникла дуже просто. До нас звернувся хірург – на жаль, він сьогодні прийти не зміг, у нього позапланова операція. У них було обладнання - електричний магніт середини 80-х років минулого століття. Ми багато чого для медицини раніше виготовляли, і зараз продовжуємо виготовляти. У нас є можливість спілкуватись з лікарями. От вони й попросили зробити магніт. Вихідні параметри ми брали саме з їхнього пристрою. У нас сформувався невеличкий колектив з інженерів-практиків та інженерів теоретиків, тих, хто працює у вишах – і безпосередньо на підприємствах. Після попередньої роботи було вирішено запропонувати саме такий варіант на неодимових магнітах, тобто відмовитись від електрики. Чому? Тому що в умовах фронтових чим простіше прилад, тим краще. Він простий, зламатися в ньому нема чому, і витримує будь-які умови стерилізації. Ми відвезли наш апарат в лікарню, яка знаходиться в прифронтовій зоні. У них за кілька тижнів до того трапився випадок, коли знадобився магніт, а його не було – довелося замовляти в Києві. А це майже 700 кілометрів.

ЮВЕЛІРНА РОБОТА

Мені показали, як виглядає апарат. Він лежав у красивій синій коробочці, на кшталт тих, у яких продають ювелірні прикраси. Виявилось, щодо ювелірів я майже вгадав.

– Якщо говорити про ергономіку, то ми намагалися наблизити його зовнішній вигляд до звичайної авторучки, щоб зручно було проводити хірургічні маніпуляції. Нам відомо уже про понад сімдесят успішних операцій з нашими магнітами. Ми підібрали потрібну марку нержавіючої сталі – такої, яку можна намагнітити (бо є такі марки, що не мають магнітних властивостей). Звернулись до постачальника десь на початку квітня, а вже у 20-х числах квітня в нас був готовий прототип. Потім ще два тижня усували недоліки прототипу і десь на початку травня уже передали працюючий зразок. На початковому етапі матеріали придбали повністю власним коштом. Потім шукали коробочки для приладів, і знайшли одну, що використовує для своїх прикрас відома ювелірна фірма. Звернулись до неї – і вона вже закупила для нас 60 неодимових магнітів. Знайшли в ювелірів допомогу в закупівлі матеріалів. Все, що ми виготовляли до цього часу – робилось власним коштом.

Слід сказати, наша бесіда відбувалась у кабінеті директора Військово-історичного музею міста Кременчука і керівника Координаційного центру об'єднань ветеранів АТО Володимира Полякова. Про полковника Полякова і його музей Укрінформ розповідав у липні. Він і влаштував нашу зустріч на території Вищого професійно-технічного училища №7.

– Можу похизуватись, – вступив у розмову Володимир Юрійович. – Об’єднання ветеранів АТО, крім допомоги фронту, знаходить можливості допомагати тут. І якщо все вийде, ми, через людей, закупимо нержавіючу сталь для виготовлення цих магнітів. Тут – ціле об’єднання однодумців, і зараз ще одна група однодумців (слово «відпустка» вони знають тільки тому, що воно написано в приказі) своїми золотими руками тут, у ВПУ №7, виробляють прилади.

Вадим Орел підтвердив:

– Хочу сказати кілька добрих слів про 7-ме училище. Ми не одразу до них звернулись, а до того платили навіть за токарну роботу. Училище допомогло нам дуже сильно, якісно – в порівнянні з тим, що ми замовляли в різних місцях і не могли забезпечити сталу якість. У випадку ж, коли ми замовляємо в сьомому училищі, впевнені у високій якості продукту і в гарантованій повторюваності параметрів нашого зразка, що в машинобудуванні буває досить важко досягти.

БУРСАК – ЦЕ ЗВУЧИТЬ ГОРДО!

Ще в липні, рухаючись коридорами навчального корпусу училища, відчув, що це непересічний заклад. І той факт, що саме під його дахом знайшов прихисток Музей війни, багато про що говорив. У тексті статті є згадка про директора Миколу Несена, але особисто з ним тоді не зустрівся. А тепер були і змога, і привід і ще одна… обставина. Свого часу мені довелося майже чотири роки провчитися в ПТУ, а тому мені завжди були близькими проблеми професійно-технічної освіти. Тож не відвідати Миколу Григоровича я просто не міг. І, можу сказати, побачене й почуте вселяє оптимізм.

В першу чергу мене цікавило ставлення сучасної молоді до навчання в «бурсі», як ми називали цей тип навчальних закладів в радянські часи.

– Ну, бурса – це достойний навчальний заклад. Ті, хто так говорив – вони, напевно цього не знали. У полтавській бурсі навчалися і Короленко, і Макаренко, і Кондратюк (один з піонерів космонавтики Олександр Шаргей – ред.). Я колись закінчив училище №24 міста Києва. Тепер там Інститут професійної освіти дорослих. Коли ми з вами були в училищі, говорили як? «Господи, Помоги Тупому Устроиться» – ГПТУ. А сьогодні це далеко не так, - каже Микола Григорович.

Училище №7 засноване в 1979 році. Готувало робітників для Кременчуцького автомобілебудівного заводу (КрАЗ). Зі здобуттям Україною незалежності тут стали на нові рейки і в числі перших п’яти навчальних закладів отримали статус Вищого професійного училища. ВПУ стало поєднувати в собі три типи навчальних закладів: загальноосвітній, професійно-технічний і, на рівні середньо-технічної освіти, технікум.

– У нас хороший кадровий потенціал. На сьогодні в училищі працює сім кандидатів наук. Порівняно молоді люди – якщо порівнювати зі мною. Кандидат фізико-математичних наук у нас працює, кандидат історичних наук, кандидати технічних наук, одна жінка – кандидат педагогічних наук. Багато викладачів та майстрів, які мають великий досвід, а є такі, кого не так давно запросили на посади майстрів виробничого навчання. Наприклад, один прийшов з посади заступника головного зварника колісного заводу. Інший – з посади заступника головного технолога автомобільного заводу. Вони колись закінчували цей навчальний заклад. До речі, порядку 85% наших працівників – це колишні наші учні, які  здобули вищу освіту, попрацювали на підприємствах і в різних установах. А потім ми їх знайшли й запросили сюди.

УСЕ – ЗАДЛЯ ПЕРЕМОГИ

Микола Григорович розповів про своїх учнів – переможців всеукраїнських та міжнародник конкурсів, про новітні навчальні програми – зокрема, що «бурсаків» навчають самостійно створювати програми обробки деталей на станках з програмним управлінням (у мій час цим займались виключно фахівці з відділу головного технолога заводу, правда, тоді не було таких, як зараз, комп’ютерів). Але мова йшла про війну і про те, хто чим може допомогти ЗСУ. І виявилось, що ВПУ №7 може багато.

– З перших днів війни училище почало працювати для фронту. Перше, з чого ми розпочали, це протитанкові їжаки. До чотирьохсот ми їх дорахували, а потім перестали рахувати. Ми за це гроші не брали. На волонтерських засадах сюди доставлявся метал, ми працювали, практично, в три зміни. Правда, не тільки ми. Ми залучили майстрів виробничого навчання ще одного професійного навчального закладу – регіонального центру професійно-технічної освіти №1. Залучили дорослих зварників, які працювали на підприємствах, які на той момент зупинились. Організували тут бригади, і все було нормально. Почали робити зчіпки. Одна з частин попросила, щоб або ворожу техніку… тирити, або свою евакуювати. Потім пішли кішки для розмінування. Паралельно з кішками пішла епопея з полум’ягасниками для автоматів 5,45 і 7,62 мм. Глушники – знову сюди ж. Ще до цього почали робити «буржуйки», душові. І т. д., і т. п. Ну, а зараз розпочинаємо навчальний процес. Адже наш фронт – навчити того, хто вийде і відновить рідну державу Україну.

Потім ми з полковником пішли до музею, а по дорозі заглянули до токарної майстерні – саме там майстер виробничого навчання Сергій Рокошевський виточує корпуси для магнітного апарату. Знову ж маю підкреслити: нержавіюча сталь – дуже складний матеріал, працювати з яким візьметься далеко не кожний фахівець (спитайте в токарів – вони вам підтвердять). Майстри з ВПУ – взялися, і виходить у них саме те, що потрібно.

У музеї Володимир Поляков показав доволі широкий асортимент виробів для повсякденної роботи фронтовиків. Деякі з них сильно нагадували розкладні головоломки, для виготовлення яких потрібні майстри досить високої кваліфікації.

Правда, не про всі можна говорити… Принаймні, зараз. 

*       *       *

І трохи про бюрократію. Обережно спитав, чи не буде у команди проблем із контролюючими органами. На що Вадим Орел відповів, що вже має патент на свій винахід і що всі свої дії в медичній галузі ретельно узгоджує з лікарями. Які, між іншим, теж беруть на себе велику частку відповідальності, застосовуючи пристрій в операціях. Їм, може, навіть важче в цьому плані, але коли треба рятувати життя та здоров’я бійців – вибирати не доводиться. Наразі успішно проведено більше семи десятків операцій, а інженери розробляють нову модифікацію магнітів – для торакальної хірургії. Точніше, вже розробили і навіть випробували на легенях пацієнтів. Теж вдало.

Так що війна війною, але вона потребує мужності від усіх, і на лінії фронту, і в тилу.

Михайло Бублик, ПОЛТАВА. 

Фото автора