Подільська хата: небом крита, землею підбита, вітром загороджена

Подільська хата: небом крита, землею підбита, вітром загороджена

Музейний експонат
Укрінформ
Аби зберегти прадавні сакральні знання й побут подолян, в селі Буша влаштували музей

Біленька й ошатна, під сніпками чи руберойдом, з блискучими вікнами – такою малює уява традиційну українську хату. Принаймні, ще у 90-х роках минулого століття такі оселі можна було зустріти у кожному подільському селі. Здавалося б, хата й хата, прихисток від негоди, чужих людей і лихого ока.

Виявляється, не усе так просто. Бо наші пращури ставилися до неї, як до живої істоти, пов'язаної з тонкими світами, що оточували людину. Кожен її елемент пожильці наділяли магічним змістом, знали, як із ним «домовитися», щоби в оселі були мир і злагода.

Аби зберегти ці прадавні сакральні знання і побут подолян кінця ХІХ початку ХХ століть, на Вінниччині в історичному селі Буша на території місцевого історико-культурного заповідника улаштували етнографічний музей «Подільська хата». Чим домівка жителів півдня Вінниччини відрізнялась від будинків решти українців, як вона дружила із сонцем, небом та нижнім світом, кореспондентові Укрінформу розповіла в.о. директора Державного історико-культурного заповідника «Буша» Ірина Захарчук.

НА ДВІ ПОЛОВИНИ

Пані Ірина каже, що хатині, в якій розмітився етнографічний музей – 130 років. Вона розташована у центрі історичного села Буша Могилів-Подільського району, поруч із Замковою горою. У музеї можна побачити знаряддя праці, посуд, одяг і рушники, скриню і дитячу колиску, а ще картини, ікони та інші предмети сільського побуту. Але й сама хатина заслуговує того, щоб вважатися музейним експонатом, бо вона немов застигла в часі, аби показати, як жили наші предки.

- Це автентична хата, у якій жили люди. Попередній директор заповідника придбав обійстя, на якому вона розташована, під офіс. Колишні господарі використовували цей маленький будиночок, як господарське приміщення. А ми вирішили перетворити його на музей, тому що він дуже цікаво побудований, у традиційному для Східного Поділля стилі. До того ж, як для більш ніж сторічної будівлі, він досить добре зберігся. Експонати, які в ньому зараз представлені, – це вже колекція, зібрана працівниками музею. Але вони всі відповідають інтер'єру будинків кінця ХІХ - початку ХХ століття. Тут у нас є чудовий дуже-дуже давній, дорогий і багатий мисник. А ще ми зібрали колекцію килимів та образів, – каже очільниця заповідника.

Вона розповідає, що хатину ретельно оглянули і виявили, що вона побудована з дерева та глини, як це робили у давнину наші предки, – так званим кільованим методом. Тобто, як основа для стін використовувались дерев'яні кілки, а проміжки між ними заповнювалися «прототипами» цегли – грудками глини, перемішаної з соломою. Бабуся, яка у цій хаті мешкала, зробила ремонт і замість солом'яного даху хату накрили шифером. Ірина Вікторівна каже, що для глиняної споруди такий дах заважкий, тисне на стіни, тому будинку планують повернути солом'яне накриття, або перекрити її руберойдом, як це колись робили. Тобто, повернути цій хаті максимальну схожість до будинків тих часів.

Вона розповідає, що подільська хата відрізняється від будинків українців з інших регіонів: її будували «на дві половини».

- І завжди на праву сторону була житлова кімната, а світлиця – зліва. А посередині, за сінями, обов'язково була комора. Там зберігали усе, що людям було потрібно для харчування чи якихось побутовий потреб. До речі, ми досить часто знаходили старі будинки, в яких комора слугувала ще й коптильнею. Ви здивуєтеся, але коли у житловій кімнаті робилася піч, то дим із неї через лежух «на чорно» виводився у комору. Тому там на бантини (тонкі поперечні дерев'яні балки, розміщені під стелею – ред.) підвішували м'ясо, сало і рибу, і вони, коли палилось у грубці, природним чином підкопчувалися і зберігалися набагато довше. Так само – «прокопчуванням» – зберігали й складене у мішки зерно, щоб у ньому не заводилися жучки, тоді саме зерно пахло димком.

Цікаво, що світлицю на Східному Поділлі називали холодною, або великою хатою. Там у нас зустрічали гостей, там стояла скриня, були вишиті рушники і подушки. У цій кімнаті на зимові свята розливали по тарілках холодець, або, як у нас кажуть, гижкИ. Там складали хліб, у цій кімнаті зберігали усе придане. Її використовували тільки для приймання гостей і вважали святковою, – каже Ірина Вікторівна.

А якщо повернути з сіней праворуч, заходиш у житлову кімнату. Власне, тут проходило усе буденне життя родини. Тут є піч, яка поєднує ще й грубку з плитою і лежанкою. На цій лежанці зазвичай спали старі люди і дітки, а решта домашніх вкладалася на ніч або на лави попід стінами, або ж на земляній долівці.

- Як бачите, у цій хаті долівка не збереглася, тут настелили дерев'яну підлогу, – показує пані Ірина. – А взагалі у подільській хаті вона вимащувалася глиною. По-перше, вона має антисептичний ефект. А по-друге, глиняні хати і підлоги дуже гарно акумулюють енергію, – погану забирають, очищуючи простір, а гарну, навпаки, затримують. Тому в глиняному будинку завжди комфортно не тільки тілу, а й душі. Це універсальний матеріал, про силу якого знали наші предки. Між іншим, у нашому регіоні вибілювалися тільки передня та бокові стіни, а задня так і залишалася «глиняного» кольору. Складається враження, що так намагалися зберегти зв'язок з матінкою-землею, яку глина, власне, й уособлювала.

Вона каже, що свої хати подоляни будувалися таким чином, щоб сонце, обходячи увесь будинок, аж на заході торкалося задньої стінки. А в ній завжди робили малесеньке віконце, – там, де розташовані піч або лежанка.

- Ніхто не розумів, для чого воно, але воно було. Ба більше, шибка – це був не простий шматок скла, а з прямим хрестом. Хрест – це уособлення чоловіка, або космосу. Наші предки володіли цими сакральними знаннями і за допомогою такої архітектури та символіки гармонізували свої будинки: глина – це земля, а хрест – це космос. А їх поєднання – це та гармонія, в яку вони вірили і в якій жили. Навіть колись була така приказка: «Вранішнє сонечко –  в перше віконечко, по обіді сонечко – в друге віконечко, на заході сонечко – у третє віконечко». Тобто, сонце мало обійти будинок, прогріваючи усі стіни, і аж на заході торкнутися оцього маленького вікна, що позаду. Тому що енергія сонця, яке заходить, використовувалася дуже обережно. Це непрості енергії, тому їх у хаті мало бути найменше, – розповідає Ірина Вікторівна.

А окрім енергій тонких, потребували люди й тепла та світла. Тому серцем подільської хати була піч.

-  Зараз наша пічка холодна, бо слугує експонатом – і не більше. Але піч – це годувальниця, вона була джерелом тепла і світла. Чому казали, що домашнє вогнище треба берегти? Бо від печі залежали добробут, здоров'я людини і щастя мешканців хати. Якщо часто горіло в печі – значить, було з чого готувати їжу, а були нагодовані діти – родина здорова і щаслива. Тому піч була сакральним місцем, навколо якого увечері збиралася вся родина.

Але в ній не тільки готували їжу, а й виконували різноманітні магічні та енергетичні обряди. Бо навіть звичайне випікання хліба – це дуже сильний енергетичний ритуал. Наші бабусі знали, як усе це зробити правильно, – щоб хліб підійшов, не сів. Від того, який хліб вийшов, навіть могли розказати, що буде протягом тижня чи навіть місяця. Чи станеться, не дай Боже, якесь горе в родині, або ж навпаки – якась радість буде. Це те, що звуть звичайною побутовою магією.

До речі, ці знання до нас прийшли не просто так, – наші пращури їх перейняли з доби Трипілля. Їх певні фрагменти збереглися й до нашого часу, щоправда, здебільшого ми не можемо їх розшифрувати. Хоча десь на інтуїтивному рівні усе робимо правильно, – впевнена співрозмовниця.

Ще одним головним місцем у хаті було покуття, де в християнські часи розвішували ікони.

- Бачите, які низенькі двері у хаті? Звісно, насамперед, це через енергозбереження, щоб тепло не випускати. Але не тільки. Коли заходиш у житлову кімнату, у правому кутку, по діагоналі від дверей, обов'язково побачиш образи (ікони). Тому, проходячи крізь низькі двері, людина автоматично перед ними схиляла голову. Там стояла лампадка, стіл, на якому встановлювали дідух перед Різдвом і 12 пісних страв різдвяної вечері, – розповідає пані Ірина. – До речі, стіл у подільській хаті накривався не скатертиною, а килимом. Скатертина – це не зовсім наша історія. Про це навіть у наших колядках співається: «Накривайте столи та все килимами».

МЕЖА ТРЬОХ СВІТІВ

Ірина Вікторівна каже, що для наших пращурів світ ділився на три частини. Це світ праві – світ богів, або верхній світ. Ще був світ яві – світ буття, в якому жили люди. І світ підземний, нижній, – світ наві. Причому, сутність цих вірувань відрізняється від християнських уявлень. Тому що у християнстві є рай, сучасність і пекло, і нижній світ вважається чимсь поганим, “обителлю зла”. Для наших предків нижній світ не був поганим чи чорним. Він вважався іншим виміром, що існує на противагу верхньому світові, в ньому живуть інші сутності. Але всі ці світи дуже важливі для всесвіту, бо є його невід'ємними складовими. І ці вірування відбивалися у сприйнятті власної оселі, як можливості гармонійного існування на межі цих світів і в їх поєднанні. Саме тому в народі кажуть: «Моя хата небом крита, землею підбита, вітром загороджена».

- Взагалі у наших предків основи світотворення, будови всесвіту відображалися не тільки в побудові будинку. Це відбивається і в рушниках, і в килимах, і в давніх віруваннях. Ось візьмімо дуб, який є родовим деревом українців – а зовсім не верба чи калина. Наші предки вірили, що коріння прадуба, тобто, найстарішого дуба, сягає наві, а верхів'я прадуба – у праві, й там спочиває Ярило, коли приходить ніч.

У будинку це теж, звісно, проявлялося. Темна комора була для світу нижчого, тепла житлова кімната, де люди жили, – для світу явного, а велика хата, де зберігалося усе святкове, була уособленням світу праві. Також досить часто зустрічаються будинки, де на стелі на дерев'яних балках-сволоках вирізані сакральні символи. Досить часто зустрічаються хрести, але в давніших хатах навіть рунічні символи – сварги. Люди наносили їх для того, щоб оберігати свою родину.

Розумієте, наші предки жили переважно у неспокійні часи і як могли намагалися оберігати домашній затишок. Ці символи, які вони вирізали на балках, або вишивали на рушниках, ткали у килимах або малювали на кераміці, – це спроби зробити простір будинку безпечним і гармонійним. Щоб усе в ньому ладилося, щоб на добре велося, щоб було що їсти і щоб діти були щасливими. Нам у предків треба багато чого повчитися, а ми, на превеликий жаль, втратили ті знання, якими володіли наші пра-пра-пра-бабусі, – розповідає вона.

Загалом, каже співрозмовниця, все у подільській хаті було підпорядковане міркуванням доцільності й віруванням українців. Наприклад, вікна у хаті розташовувалися так, щоб протягом дня сонце освітлювало увесь будинок. Але це було важливо ще й тому, що так збиралася позитивна енергія сонця. Тому хати будувалися так, щоб сонечко повз них рухалося у ПРАВИльному напрямку, тобто праворуч. Під вікнами у подільській хаті прибивалися довгі доріжки, виткані спеціальним орнаментом, – підвіконниці. Окрім ужиткового призначення – щоб одягом не витиралися побілені стіни, їх використовували й як обереги. Вони у Буші, скажімо, оздоблювались орнаментом, який називається павучками, або жуками. Виявляється, для того, щоб усе лихе, що може пройти ззовні, не змогло пройти крізь вікна і заплутувалось у «павутину» орнаменту та не шкодило родині.

- Сакральне значення мав кожен елемент, причому пов'язаним із цими віруваннями звичаям та обрядам – уже тисячі років! Візьмімо хоча б поріг. Він був дуже важливим, бо він вважався межею двох світів, тому з ним пов'язували захисні ритуали. А над порогом, на верхній лутці дверей вирізалися оберегові символи, щоб не пускати зло в будинок.

Між іншим, дуже цікавий ритуал був у наших давніх предків. У дохристиянські часи, у трипільців – мертвих діток, померлих при пологах, або мертвонароджених, спалювали. А їхній  прах хоронили у землі під порогом. Бо така дитинка наче й прийшла у цей світ, покинувши материнське лоно, а померши, в інший не пішла, залишившись на межі світів. Це й досі в наших традиціях відлунює. Наприклад, не прийнято щось давати людині через поріг. Бо не можна стояти однією ногою в одному світі, іншою – в другому і щось передавати. Або ж кажуть, що вагітним не можна в порозі стояти, щоб пологи складними не були, – розповідає пані Ірина.

Загалом, каже вона, хата для українця – це не просто дім, в якому проживала сім’я. Це окремий всесвіт, де народжувалися, росли, закохувалися, одружувалися, господарювали та помирали. Тому побудувати дім означало не лише залити фундамент та викласти стіни, а й створити місце для родового гнізда.

Глиняні хати не живуть дуже довго, щонайбільше – 150-200 років. На Поділлі так повелося, що здебільшого батьківська хата залишалася у спадок молодшому синові. Він залишався із татом і мамою, мав їх доглянути, – зазвичай молодшого сина не забирали до війська. А старшим дітям будувалася окрема хата. Так починалися новий рід, нова історія.

Антоніна Мніх, Вінниця

Фото: Заповідник "Буша"

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-