Книги про сина пекаря, що робив найкращий рафінад

Леопольд Кеніг (1821-1903) – успішний і прогресивний для свого часу підприємець, меценат. Він перетворив тодішню Харківську губернію на один із центрів цукрового виробництва в Російській імперії. А ще мав на Слобожанщині паркетну фабрику, кілька винокурень, цегельний завод і фабрику з виробництва пакувального паперу. На кінець ХІХ ст. Кеніг входить до 20-ки найбагатших промисловців.

Навколо виробництва цей магнат створював інфраструктуру – школи, медзаклади, магазини, бібліотеку, православні церкви. Тобто турбувався і про здоров’я своїх працівників, і про освіту їхніх дітей, і про духовні потреби.

А ще – платив гідну зарплату. І нещадно штрафував тих, хто партачив, адже його продукція мала бути виключно найвищої якості. Найсучасніша техніка з Європи в полях, власна електростанція, першокласне насіння, розведення лісів, кожна споруда в господарствах має своє архітектурне рішення. Все це, безумовно, зробило підприємця відомим, а його постать у наші часи обросла романтичними міфами, якими заманюють туристів у кенігівські місця.

На Харківщині найціннішими музейними експонатами, пов’язаними з Кенігом, є книги, що детально описують його господарства. З них чудово розумієш, як вів свої справи цей непересічний підприємець. Деякі книги вийшли вже за ініціативи синів магната, які після смерті батька прийняли процвітаючі маєтки та вели справи не менш успішно.

ПРОТИВНИК БЕЗДУМНОЇ ВИРУБКИ ЛІСІВ

У бібліотеці Харківського історичного музею ім. Сумцова є кілька книг, що розповідають про діяльність Леопольда Кеніга. В основному видання презентувалися на сільськогосподарських виставках, у яких підприємець брав активну участь і де завжди здобував медалі. Наприклад, за чудовий рафінад при величезних обсягах виробництва (саме за нього Кенігу дозволили зображати на пакуванні герб Російської імперії), за відмінне ведення лісового господарства, за борошномелення, за виховання коней-трирічок, за виведення собак рідкісних порід, за селекцію насіння буряків, за вершкове масло, за неперевершену картоплю, за спирт, за свиней. Кенігівська продукція була синонімом якості.

«У 1917 році всі підприємства родини націоналізували більшовики, – розповідає бібліотекар музею Антоніна Голеніщева. – Сини магната Карл, Леопольд, Олександр, Фрідріх та Юлій, які після смерті батька організували товариство «Л.Є. Кеніг – спадкоємці», змушені були виїхати до Німеччини. Тому, напевне, якихось речей із маєтків, що стали б експонатами, і немає. Хоча людина він дуже відома та цікава і як підприємець, і як меценат. У нього хотіли працювати, бо були всі умови. Кеніг увів регулярні профогляди робітників, забезпечував лікування, не використовував дитячу працю. Проводив подвійну оплату у вихідні. Перші описи свого маєтку в с. Гути Кеніг презентував ще в 1887 р. у Харкові та в 1897 р. у Києві на виставках. А в нашому музеї є видання 1913 року: «Имение Гуты Л.Е. Кениг и наследники. 30 лет свекловичного хозяйства. Опыт обследования естественно-исторических и технико-экономических условий южно-русского хозяйства». Цю книгу, загальним обсягом 500 сторінок, підготував учений-агроном Іван Сладковський».

Пропозицію обстежити цей величезний маєток учений отримав від молодшого сина Кеніга Юлія Леопольдовича, і цю величезну роботу спеціаліст провів усього за пів року – з жовтня 1912 року по квітень 1913-го, оскільки Кеніг-молодший хотів представити книгу на виставці в Києві. «Це робота на 500 сторінок з чудовими ілюстраціями, детальними схемами, – зазначає бібліотекар. – А в 1915 році світ побачила друга книга Сладковського: «Природа края, как арена сельского хозяйства. Опыт районного обследования элементов туземной природы в их взаимоотношении с хозяйственной деятельностью человека». Автор обстежив і дав детальний опис маєтку Гути. До його складу входили Никитівська та Шарівська економії. У самих Гутах розміщувався цукровий завод, у Шарівці – винокурний, який виробляв спирт. Також у всіх частинах маєтку займалися свинарством».

Гутам присвячене ще одне видання за редакцією відомого вченого-хіміка Мефодія Кузнєцова: «Технические предприятия Гутянского имения фирмы Л.Е. Кениг и наследники» (1913). У книзі детально описуються підприємства та великі земельні ділянки Тростянецького та Гутянського маєтків, у яких велось сільське та лісове господарство.

«Кеніг був активним прихильником розведення лісів усіх порід дерев на Слобожанщині. У Тростянецькому маєтку, наприклад, з 17697 десятин землі під лісом було 8803. Питання збереження лісів було актуальним, як і зараз. І Кеніг дуже добре розумівся на цьому. Так, рубався ліс на паркет, але слідом робилися насадження. Усе було чітко розбито на квартали, все оберігалося лісничими. Бездумного використання деревини не було. За зразкове ведення лісового господарства Кеніг отримав золоту медаль на Всеросійській сільськогосподарській виставці в Харкові в 1887 році», – зазначає Голеніщева.

Також у музейній бібліотеці є книга вченого-лісівника Михайла Орлова: «Лесное хозяйство в Харьковских имениях Л.Е. Кенига – Наследники» (1913). На сторінках цього видання детально перераховано те, що створив Кеніг та примножили його сини. У монографії є детальні карти, пів сотні малюнків і креслення.

Загалом із кенігівських книг зрозуміло, що підприємець від самого початку узяв курс на раціональне використання земель: ділянки, що не давали високого врожаю, засаджувалися деревами, пагорби та яри утворювали природні кордони економій, низини осушувалися та використовувалися для пасовищ. Засівалися селекційні сорти насіння, а працювали з сучасними машинами та міцним інвентарем із Європи (зокрема, паровими плугами та молотарками). Взимку у власних майстернях усю техніку та знаряддя ремонтували для наступного сезону. На Кеніга працювали кваліфіковані агрономи, рахівники та, як ми сьогодні сказали б, менеджери середньої ланки, яким він забезпечував комфортне житло і всілякі бонуси. Якщо підприємець займався якимось новим об’єктом, насамперед проводив повну модернізацію. І звичайно ж, цей великий землевласник нікому не давав на собі заробити, зокрема, ніколи не продавав ліс кругляком, лише перероблений.

КОЛЕКЦІОНЕР АРХІТЕКТУРНИХ СТИЛІВ

Розповідаючи про діяльність Кеніга на Слобожанщині, неможливо оминути Шарівський палац (Богодухівський район Харківщини). Це, так би мовити, суцільний експонат у неоготичному стилі.

«Архітектура вводить в оману. Вам здається, що ви приїхали в середньовічний замок, але остання дореволюційна перебудова проводилася тут у 1900-1912 рр., – розповідає екскурсовод музею на громадських засадах «Музей 100-річної історії Шарівського поселення» Наталія Твердохліб. – За бажанням Кеніга після купівлі дому добудували другий поверх. І коли він захотів, щоб будівля набула вигляду замку, то була змінена конфігурація даху, отворів вікон. У готичному стилі виконані й господарські будівлі – свинарники, стайні, найкрасивіший триповерховий манеж (не менший за сам замок), що існував до 1922 року, будинок управителя, церкву. Все це готичні шедеври».

Як зазначає екскурсовод, за неповною освітою Кеніг був архітектором, але довчитися в Англії не зміг: удома на підприємстві батька сталася пожежа. П’ятнадцятирічний Леопольд повертається та йде працювати підмайстром на цукровий завод у Петербурзі.

«Якщо ми подивимося на всі будівлі, зведені чи перебудовані Леопольдом Кенігом, то побачимо, що він, як доросла дитина, збирає колекцію різноманітних архітектурних форм. Він наче експериментує. Кожна будівля – не важливо, чи це резиденція, чи господарська споруда – має своє неповторне стилістичне забарвлення. Він запрошує архітекторів, спеціалістів і втілює свої задуми».

Шарівська садиба була дуже просунутою для свого часу, наголошує Твердохліб. Заможна родина створила у сільській глушині господарство та будинок європейського рівня. Тут збудували водонапірну вежу з водогоном, оранжерею з внутрішнім поливом і власну електростанцію (першу на Слобожанщині). Родзинкою величезного парку стала липова алея, гілки дерев якої зростають вертикально догори.

Під керівництвом архітектора та інженера з Німеччини в садибі зведено казарму для обслуги, будинок садівника з оранжереями, манеж із конюшнями, автомобільні гаражі, вже згадану електростанцію, каретні сараї, будинок управителя.

«У Шарівці працював Отто Теннер, той самий архітектор, що займався перебудовою резиденції Кеніга в Бонні, що зараз називається віллою Хаммершмідта (з 1950 року – резиденція федерального президента ФРН, з 1994 року – друга резиденція президента Німеччини – авт.). Боннський період життя родини якраз збігається зі становленням у нових формах Шарівського палацу», – зазначає Твердохліб.

Остаточного вигляду садиба набула 1912 року. Хоча вже в радянський період до палацу прибудували двоповерхову засклену веранду – за її рахунок розширили ліжковий фонд обласного санаторію для хворих на туберкульоз, відкритого у маєтку в 1925 році. За час існування санаторію палацово-парковий ансамбль не реставрувався жодного разу і занепадав. Із 2008 року, після переїзду медзакладу, будівля знеструмлена та не опалюється. Початі ремонтні роботи зробили дещо привабливішим фасад, однак загалом комплекс продовжує руйнуватися. Наразі обласна влада сподівається, що садиба потрапить у програму «Велика реставрація».

У Шарівському палаці налічується 26 кімнат і 3 зали. Збереглося, хоч і не повністю, внутрішнє убрання: дубовий декор, масивні шафи, художні плафони, керамічна плитка на коминах, розписи у залах, паркет.

НЕ БАРОН І НЕ ЗРАДЖЕНИЙ ЧОЛОВІК

З огляду на розмах діяльності Кеніга, не дивно, що його постать обросла міфами. Туристичним фірмам набагато легше привабити туристів не до садиби успішного промисловця та благодійника, а до палацу «графа» чи «барона». Невідомо, з чиєї подачі, Кеніг чи то у 1990-х, чи вже в 2000-х раптово «отримав титул» і став «цукровим королем», хоча солодкий продукт, як наголошують фахівці, не був його основним бізнесом. А далі – більше. Про маєток почали ходити легенди. Одна з них говорить, що на втіху дружині, якій улітку заманулося покататися на санях, Кеніг розпорядився насипати схил із цукру! У фахівців подібні історії з інтернету викликають і сміх, і навіть обурення. Адже у Шарівці був винокурний завод, а не цукровий.

І, звісно, Кеніг не був бароном. Його батько – пекар, який своєю працею розбудовував бізнес. Так само і Леопольд – завдяки роботі та розуму піднявся з низів.

І якщо в когось ще виникають якісь сумніви щодо походження Кеніга, то Наталія Твердохліб радить переглянути дослідження Боннського університету. Адже світові прізвище Кенігів відоме не завдяки промисловцю Леопольду, а завдяки одному з його синів – Олександру. На його честь названо зоологічний науково-дослідний музей  у Бонні, який розбудовував і збирав Олександр.

«Університет ретельно дослідив біографію родини і на основі джерел говорить, що дідом нам відомого Леопольда Кеніга був мірошник, який жив під Франкфуртом, а батько, не розраховуючи на спадок, бо він не був старшим сином, зрештою приїздить у 1812 році в Петербург. Як відомо, на той час в імперії іноземці займали високі посади, отримуючи підйомні гроші для розвитку бізнесу та знижене оподаткування. Родина Кенігів була громадянами князівства Фінляндського. Батько Леопольда 7 років працював помічником пекаря, після чого одружився з дочкою власника пекарні й у них народилося 15 дітей. Тож Леопольд – не дворянин, а просто син свого батька-пекаря».

А ще Кенігу приписали роль зрадженого чоловіка, який ніякими своїми діями так і не зміг завоювати любов дружини, а тій також дісталося від фантазерів. Так, Кароліні Папмель приписали роман під час перебування на морі. Кам’яну глибу, на якій відбулася «зрада», Кеніг «розпорядився» привезти з узбережжя та розмістити на території маєтку. За іншою версією, Кеніг, приїхавши в Шарівку, закохався в місцеву красуню, і камінь – місце якраз його зрад.

«Які насправді були стосунки між чоловіком і дружиною, ми не можемо говорити. Вони були ровесниками. Він був справді віруючою людиною, і можна стверджувати, що в родині батько був беззаперечним моральним авторитетом для дітей і встановлювачем правил. А ще відомий такий аспект. Кеніг, який у Петербурзі має 4 цукрові заводи і виробляє половину від усього рафінаду в цьому місті, виїздить і залишає справи на управителів, бо Кароліні не підходить клімат і вона постійно хворіє. Вони живуть у Бонні. Потім їдуть на французьку Рив’єру, щоби дружині було якомога комфортніше. При цьому помирає вона у Тростянці. Про що це говорить? Що вона, попри свій стан здоров’я, супроводжувала його в робочих справах», – вважає Наталія Твердохліб.

Не хоче розвіювати пані Наталія лише міф про особливу енергетику Шарівки. Вона відкриває таємницю «каменю кохання» завдяки спогадам онучки підприємця, письменниці Грети Кеніг.

«Грета пише, що її родичі були великими оригіналами і поклали в своєму маєтку камінь. Він справді був спеціально привезений з Кавказу, і за це сплатили за найвищим тарифом. А поклали його… Щоб позначити географічний центр маєтку! І це не через особливу любов до географії. Камінь був потрібен для того, щоб власники садиби отримали центр енергетичної сили. «П’ятий елемент», якщо хочете. Щоб система запрацювала, потрібна точка відліку, – говорить екскурсовод. – Це місце, хоч цього й не довести, справді особливе. Уявіть, у Шарівці 84 роки працював туберкульозний санаторій, тут було десь 200 людей персоналу – і не відомо про жоден випадок зараження саме працівників. Я коли приходжу в маєток, у замок – дивуюся, скільки енергії мені приходить. Можна фізично працювати цілий день і не відчувати втоми. І настрій з’являється. Надзвичайна там атмосфера».

Усіх охочих краєзнавці та екскурсоводи запрошують приїхати і перевірити.

Юлія Байрачна, Харків
Фото автора, В’ячеслава Мадієвського та надані Наталією Твердохліб