Лисичанськ. Кінець карбонового періоду

Лисичанськ. Кінець карбонового періоду

Укрінформ
Від девону до вугільних рекордів і – назад

Дві області Сходу України досі сперечаються, яка з них ближче стояла до витоків вугільної промисловості: Донецька чи Луганська? Зокрема, візуальним проявом цієї суперечки стали пам’ятники «канонічному» першовідкривачеві Григорію Капустіну. Перший прикрашає базарну площу в Лисичанську на Луганщині, другий постав неподалік монументальної будівлі «Макіїввугілля». Хоча реальний чиновник петербурзької Берг-колегії з таким прізвищем проводив пошукові роботи східніше – на території нинішньої Ростовської області, але нічого путнього так і не знайшов...

ПАЛЕОЗОЙ ПРИМИРЕННЯ

Можу примирити обидві сторони: виробництво вугілля в наших краях закладалося дещо раніше. А саме у т.зв. карбоновий період палеозойської ери, тобто більш як 350 мільйонів років тому.

Пам’ятник Григорію Капустіну у Лисичанську
Пам’ятник Григорію Капустіну у Лисичанську
Пам’ятник Григорію Капустіну
Пам’ятник Григорію Капустіну у Макіївці

На жаль, в архівах не збереглись протоколи тієї епохи, і достеменно невідомо, оголошували антракозаври початок закладання хвощів у верхні шари Пангеї – чи в ті часи бюрократичній стороні справи не надавали аж такого значення. Хоч як би там було – палеоботаніки й палеозоологи не дають підстав віддавати першість тов. Капустіну. Та й ідентифікувати на мапі Пангеї, де й формувались поклади майбутніх антрацитів, Донеччину та Луганщину вкрай проблематично, оскільки нинішні континенти в ті прадавні часи знаходились зовсім не там, де ми спостерігаємо їх останні кілька тисяч років.

А згадав я про палеозой тому, що науковець Микола Ломако оприлюднив на своїй сторінці в Фейсбуці фотографії каламітів. Вірніше, відбитків, які ці викопні хвощі саме карбонового періоду залишили на гірській породі. Вразили не так самі камінці, як повідомлення Миколи Миколайовича про те, де він їх знайшов. Аби створити невеличку колекцію, йому навіть не довелось занурюватись на кілометрові глибини ще діючих шахт Лисичанська. Для цього достатньо було побродити навколо териконів шахти ім. Мельникова. Отак от запросто.

Каламіти
Каламіти

Автор цих рядків виріс у шахтарському краю, але шахти навколо нашого селища були молодими, відносно неглибокими, і тому про шматки породи зі слідами древньої папороті він лише чув. Або бачив на фото й у документальних фільмах. А тут вони валяються, як сміття, на штучно насипаних «горах». Правду сказати, до війни знаходились ентузіасти, які вже починали підступатись до гірничих відвалів, у яких віднайшли ледь не всю Періодичну систему елементів, половина з яких (елементів) міститься тут у промислових кількостях. Але ж то – сировина. А тут – музейні експонати, один із яких краєзнавець навіть готовий був мені подарувати.

І я зазбирався в Лисичанськ. До Музею історії гірничої справи, де, як мені розповідали, зберігаються артефакти усіх періодів освоєння Донецького кам’яновугільного басейну, починаючи від вищезгаданого карбону.

Розшукати музей було нескладно – до 1995-го тут розміщувався Лисичанський краєзнавчий музей, від якого залишились дві половецькі баби. Які до історії вуглевидобутку в краї прямого відношення не мають, зате, як і в часи князя Ігоря, слугують непоганим дороговказом.

ПЕРША ШАХТА

Протекцію до керівника музею Івана Гуца мені склав Микола Ломако, який працює тепер у Краєзнавчому музеї. Вийшло як у старовинній радянській кінокомедії: «Іван Іванович? Я від Миколи Миколайовича. – Проходьте». Утім, не думаю, що Іван Іванович відмовився б знайомити мене зі своїм хазяйством, якби я прийшов як пересічний відвідувач. До речі, виявилось, що це не зовсім музей, а – Кабінет історії гірничої справи ПАТ «Лисичанськвугілля».

Іван Іванович Гуц
Іван Іванович Гуц

Та й Іван Іванович – не природний «музейник», а шахтар із великим стажем. До того як очолити кабінет, працював на шахті начальником дільниці. Тож про стегоцефалів, антракозаврів та про хвощі з папороттю міг розповісти в загальних рисах: зразки закам’янілих стовбурів і відбитків у породі викопних рослин тут представлені. Та якщо зовсім відверто, не дуже-то вони мене й цікавили. Уже хоча б тому, що навіть визнані фахівці в цій царині можуть поділитись хіба що науковими гіпотезами.

Відбитки палеозою
Відбитки палеозою

Інша річ – історія розвитку гірничої справи в Лисичанську.

Того, що саме тут розпочалося промислове видобування вугілля в Російській імперії, сьогодні не заперечує ніхто. Оскільки є документи. У 1795 році Катерина ІІ видала Указ, в якому наказує побудувати на річці Лугані чавуноливарний завод. Паливо ж для плавильних печей в Указі пропонується «ламати» в Лисячій балці. Перше вугілля збудована тут шахта видала вже у квітні 1796 року. Ще за три роки Лисичанськ видав перший кокс, який і дотепер використовують при виробництві чавуну в найсучасніших домнах.

Тут була перша шахта Донбасу
Тут була перша шахта Донбасу

- Неглибока була шахта – всього 42 метри. Вертикальний стовбур у вигляді колодязя, зруб, чотири стовпи нагорі – копер: чіпляли колесо для підйому вугілля. Канат, цебро. Спуск-підйом людей, і цим же цебром видавалося вугілля. Потім для підйому стали застосовувати коней. Протягом 50 років, починаючи з 1796-го, Лисичанськ давав 82 відсотки всього вуглевидобутку Донбасу, – розповідає Іван Гуц.

Давно помітив, що перші шахти регіону носили жіночі імена: «Софія», «Марія», «Тамара». У Лисичанську була своя така красуня – шахта «Дагмара-Центральна». Звідки в православному містечку такий скандинавський прояв? А так звали датську принцесу, яка стала дружиною цесаревича Олександра (згодом царя Олександра ІІІ). Як російська цесарівна, у православ’ї вона перехрестилась на Марію Федорівну, проте шахта так Дагмарою й залишилась. Пов’язують появу шахти із місцевим поміщиком Олександром Насвітевичем, флігель-ад’ютантом Олександра ІІ й особистим другом його сина, цесаревича. 

ШТЕЙГЕРСЬКА ШКОЛА

- У цій історичній будівлі раніше була штейгерська школа. Її звели 1834 року – 187 років тому, – повідомив Іван Гуц.

Саме слово “штейгер” мені знайоме. Мій прадід ще до Першої світової працював штейгером на одній із шахт Юзівки. Але досі не можу знайти паралелі в нинішній номенклатурі шахтних посад. Щось середнє між головним інженером і гірничим майстром. Одним словом – фахівець. От таких фахівців і призначена була випускати штейгерська школа в Лисичанську. Рішення про її заснування в 1872-му приймав Гірничий департамент у Петербурзі, а Положення про школу підписав особисто Олександр ІІ.

Перший набір відбувся наступного року; на відкриття приїхав сам директор департаменту Володимир Рашет. До речі, Володимир Карлович був інженером-металургом; доменні печі його конструкції тоді будували по всій імперії, в тому числі в Україні. Тобто це був вищого ґатунку фахівець, і, як наслідок, зароджена ним школа скоро стала показувати високі результати: її випускників запрошували на шахти по всій імперії – на Кавказі, Уралі, в Сибіру… У 1888 році до Лисичанська завітав сам Дмитро Менделєєв. Роботу навчального закладу він оцінив дуже високо, зазначивши, що він «дає той клас практичних діячів, яких взагалі мало випускають наші навчальні заклади».

За словами Гуца, у школи була учбова шахта; була штольня – вона й зараз існує. Розташована між залізничним вокзалом і мостом на Сєверодонецьк. 

САНОЧНИК

Попри високий фаховий рівень штейгерів, технологія вуглевидобутку довгий час була примітивною.

- Найважча робота – в саночника. Робочий ставав на коліна, вдягав спеціальний ремінь з кільцями, до нього чіпляли санки, навантажували вугіллям, і працівник мав їх протягнути 50-100 метрів – залежно від відстані від забою до стовбура. Одна ходка коштувала одну копійку. Робоча зміна в той час була 14-16 годин. За цей час саночник повинен зробити двадцять ходок. Не всі витримували – тільки найсильніші й витриваліші. А 20 копійок – цього ледь-ледь вистачало на прожиток, – зазначає Гуц.

Пам’ятаю з дитинства: нам розповідали, що саночниками в шахти озвірілі капіталісти набирали неповнолітніх. Мовляв, маленькі легко повертаються в тісних виробках. Ми вірили.

- Лампи... Ось ця, в саночника, називалась «Бог в помощь». Сюди наливалась лампова олія, підпалювався гніт; полум’я через відбивач освітлювало дорогу. На відбивачі стояв оцей самий напис… Після цієї лампи з’явилися бензинові, – демонструє експозицію керівник музею.

На стенді стоїть кілька ламп у порядку їхнього конструктивного розвитку. Одну я впізнав – у нашій сім’ї на початку 1960-х була саме така. Коли вирубали світло (а таке часто траплялось), ми з нею спускались у підвал – за вугіллям для пічки або по картоплю. Потім з’явилась «коногонка» (в музеї представлені кілька типів). Спочатку вони працювали на лужних акумуляторах. А наприкінці сімдесятих уже всі коногонки були «сухими», й шахтарі більше не ризикували обпектися рідким лугом, якщо в ламповій нещільно закрутили пробки в корпусі або сам корпус з якоїсь причини луснув.

- А отут показані знаряддя праці, які використовувались раніше…

Кайло, лопатп і Ваня Балда
Кайло, лопата і Ваня Балда

Написи свідчать, що перед нами: лопата вугільна, обушок, кайло, відбійний молоток, молот. Після слова молот – у дужках слово «балдушка». Все правильно. Коли я працював у шахті, це «знаряддя» ніхто молотом не називав – виключно балдою. Інколи, за потреби в даному інструменті, можна було почути таке прохання: «Ваню, Балду поклич!» – «Тримай…»

Кажу: - Наскільки я знаю, вони й по сьогодні нікуди на шахтах не поділись...

Макети вугільних комбайнів
Макети вугільних комбайнів

Мій співрозмовник тільки коротко засміявся і перейшов до розповіді про вугільні комбайни, якими почали масово оснащувати шахти десь із початку 50-х років минулого століття. Самих комбайнів у музейних залах нема – розміри й вага виключають їхню тут появу. Зате відвідувач може побачити зменшені копії. Здається, діючі. Принаймні, механічна частина достовірно відтворювала рухи справжніх машин. Цілком достатньо для навчального процесу учнів ПТУ і гірничого технікуму, які ще працюють у Лисичанську.

Прохідницький комбайн
Прохідницький комбайн

ШАХТАРСЬКА СЛАВА ІЗ ГІРКИМ ПІСЛЯСМАКОМ

У третьому залі музею представлена шахтна геологія, в тому числі каміння, яке виглядає, щонайменше, як напівдорогоцінне. Більшість зі зразків підняті з місцевих шахт, а решта – подаровані випускниками технікуму, яким довелося помандрувати по світах.

Друза кальцитова
Друза кальцитова

Четвертий – зал шахтарської слави. Мене з юних років дратувало оте: «Славься, шахтеров племя, славься, родной Донбасс, мы обгоняем время, к счастью пути у нас» (зовсім недавно дізнався, що в оригіналі приспів звучав інакше: «Славься, шахтерский труд… Сталин наш лучший друг»). А тут раптом відчув ностальгію…

Гуц показував фотографії передовиків і цілих передових колективів, називав кількісні показники їхніх рекордів:

- На шахті «Привільнянській» Ковальчук Іван Абрамович у 1963 році світовий рекорд поставив – добув 80 тисяч тонн. За місяць. З однієї лави. Індивідуальним кріпленням – без механізованого комплексу. А в 1986-му Нагорний – ну, вже механізоване кріплення, комплекс КМ-97 – 103 тисячі тонн. З однієї лави… Ось Іван Абрамович Ковальчук, бригадир, Герой соцпраці. Він до такого був захоплений своєю роботою: лопати немає – він знімає каску і каскою починає гребти вугілля. Та!.. В минулому році помер. Як ця хвороба називається? З психікою пов’язана…

Микита Сергійович з передовиками України
Микита Сергійович з передовиками України

І знову – гірники в парадних мундирах і в робочих робах, замурзані й щасливі: «Є рекорд!» або «Принимай, Родина…» Іван Іванович багатьох знав особисто, дехто ще живий, але напружена робота під землею зробила з них інвалідів.

Після падіння комуністичної влади (та й навіть ще до того) багато було зроблено для розвінчання т.зв. стахановського руху і фальшивих рекордів «стахановців». І я не можу сказати впевнено, чесно були досягнуті ті показники чи начальство чогось там «підкрутило». Зате точно знаю, що на шахті, де я починав свою кар’єру, директор всіма силами відбивався від роботи на «рекорд». Шахта просто виробляла 2, 3, 5% до плану. При цьому чотири видобувні бригади видавали на гора проєктних 5 тисяч тонн щодоби.

- У «Лисичанськвугіллі» зараз працюють чотири шахти. Всі чотири дають на місяць шість-сім тисяч тонн. Причому лише на двох працюють вугільні комбайни. Решта перейшли на відбійний молоток.

Олексій Стаханов у 1935-му теж перейшов на відбійний молоток. З обушка. Тоді це вважалося неабияким прогресом. Тепер це – явна деградація галузі. Як наслідок – деградує соціальна сфера, раніше прив’язана до вугільного об’єднання. Було три гірничих училища – їх об’єднали в одне. З 54 дитячих садків тепер працюють усього 10. І так далі. Чи є вихід? Відомо, що приватні шахти почуваються сьогодні доволі непогано, але тут є одне «але».

Олігархи підгрібали під себе лише ті вугільні підприємства, які були вбудовані в певні надприбуткові ланцюжки: «вугілля–кокс–метал–експорт» або “антрацит–ТЕС–електроенергія”. На продаж. Коли після т.зв. «блокади» ім. Кості Грішина виникла проблема із забезпеченням Луганської ТЕС антрацитом, її власник перейшов на газ і весь час скаржився, що несе збитки. Переробити котли на споживання лисичанського довгополуменевого вугілля він не спробував. Ну, а там, де немає попиту – назріває закінчення карбонового періоду.

Чи ми чогось не знаємо – або знаємо не до кінця?

Михайло Бублик, Сєверодонецьк
Фото автора

Перше фото: lisugol.com

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-