Пояс на 9 пряжок і кептар з капслями: Чому Довбуша не брали кулі

Пояс на 9 пряжок і кептар з капслями: Чому Довбуша не брали кулі

Музейний експонат
Укрінформ
Засновники музею “Альпеншток” розповіли, як жили гуцули в минулі століття

Музей-фотостудія «Альпеншток» працює у Яремчі майже три роки. Засновники музейної справи – батько та син Будейчуки. Колекцію експонатів родина збирала з діда-прадіда. Тут це називають не бізнесом, а пристрастю, яка й нині нікого не полишає.

Скільки експонатів у музеї – невідомо, бо тут їх не рахують. Попри це, сподвижники і нині не сидять, склавши руки. Аби щоразу дивувати туристів, Михайло та Олександр Будейчуки часто вирушають у далекі експедиції в гуцульські села, звідки й привозять цікаві історії та артефакти.

«ПИСАНІ» СТОЛИ ТА ГЛЕК З ЕКСПЕДИЦІЙ

«Ми з батьком об’їздили більш як 120 гуцульських сіл. Найцінніші речі, які ми знайшли – це наші столи. Деякі з них нам довелось вантажити до автомобіля пів дня, інколи везли кіньми, бо добратися до високогірних сіл непросто, але й знайти там можна унікальні речі», – розповідає молодший із Будейчуків, Михайло, і показує власну експозицію в музеї «Альпеншток».

Найдавніший стіл-експонат, каже Михайло Будейчук, має близько 200 років. Він зроблений з дерева і прикрашений різьбою.

«Ось погляньте, тут є символ богині Лади, якому понад 5 тисяч років. Це – хрест, із якого ростуть квіти. «Розквітлий хрест» символізує зародження світу, родючості землі, народження дитини. Свого часу тут сповідували матріархат, усі поклонялись богині плоду, звідси й «розквітлий хрест», – розповідає Михайло Будейчук.

Далі він з гордістю показує інкрустовані столи Прокопа Сорохманюка. За своє життя майстер із присілка Ділок виготовив 32 дерев’яні столи і три з них нині можна побачити у музеї «Альпеншток». Столи місцевого майстра називають «писаними» через своєрідну інкрустацію фруктовим деревом. Такі столи радше використовували для письма, бо вони мають шухляди. Розповідають, що майстер працював над ними по кілька місяців, а тому такий виріб був досить дорогим. Придбати ці столи на Гуцульщині могли лише австрійські та польські пани, тоді як бідніші гуцули обходились більш практичними меблями. До прикладу, такими, як стіл із Білоберізки. Він теж прикрашений різьбою і серед символів – той самий «розквітлий хрест».

«Цей виріб цікавий тим, що це є насправді стіл-скриня. Його поверхню можна підняти і скласти туди посуд чи інші речі. Цілком імовірно, що майстром-автором цього столу є сам Юрій Шкрібляк, бо є кілька фотографій його виробів, елементи яких повністю збігаються з елементами нашого експоната. Втім, не виключаю, що великого майстра з Гуцульщини просто копіювали його послідовники», – додає Михайло Будейчук.

Насправді, Юрія Шкрібляка вважають одним із класиків гуцульської різьби. Нерідко свої вироби він інкрустував металом, мідяним дротом або ж баранячим рогом. Його творчість вирізнялась досконалістю різьби, яку тутешні називали «писанєм» по дереву.

А ось яскравим представником Гуцульської кераміки вважають Олексу Бахматюка. Його називали «майстром від Бога». Свого часу замовлення Бахматюку робив навіть австрійський цісар Франц Йосиф. Після такого вшанування майстер у своїй творчості не скупився на колоритні малюнки. Його особливістю були сюжетні композиції на гончарних виробах, які захоплювали фантазією та майстерністю виконання. Один з унікальних глечиків Олекси Бахматюка – окраса і гордість музею «Альпеншток».

«Цей сюжетний глек належить до середини XIX століття. Насправді, він безцінний. Олекса Бахматюк малював на кожному виробі щораз інші сюжети, вони не повторювались. На цьому ми бачимо двох панів у капелюхах, які щось продають один одному, між ними є ваги. Посеред композиції – австро-угорський герб. Треба сказати, коли великий майстер одружився на полячці, то взяв прізвище Бахмінський. Попри все, майстерності Бахматюка ніхто не міг повторити. Він міг собі дозволити малювати навіть сороміцькі сюжети, і його вироби завжди користувались величезним попитом», – запевняє Михайло Будейчук.

Він зізнається, для музею «Альпеншток» роботу Бахматюка пощастило придбати в одній із експедицій. У якому із гуцульських сіл – Михайло Будейчук не уточнює. Лише додає, що глек потрапив до них у дуже занедбаному стані. Каже, майже чорним. Його довелось реставрувати – і лише тоді на очі з’явився малюнок великого майстра.

ЛИЖІ-ВОЛОКУШІ ТА ДОКАЗ РОСІЙСЬКОЇ БРЕХНІ

Ще однією родзинкою музею є сама колекція альпенштоків.

«Альпенштоки – це палиці, якими користувались у період Австро-Угорщини. На них можна побачити шильдики, які купували подорожуючі в різних містах і на різних вершинах. Шильдики тоді – це як сьогодні магнітики на холодильник, які турист собі купує в різних країнах. Раніше альпіністи купували під горою чи на вершині шильдики і прибивали собі їх на альпенштоки. Гуцули теж мали альпенштоки і називали їх клябуками або кальбуками. Користуватись такими палицями гуцулів навчили австрійці. Тутешні мешканці це перейняли, але не чіпляли на палиці шильдики», – розповідає Михайло.

Він зізнається, усі альпенштоки, які нині зберігає однойменний музей, – це дарунки гостей, і вони справді повертають відвідувачів в епоху Австро- Угорської імперії. Про життя гуцулів у цей період красномовно розповідають ще й тодішні таблиці.

«Найунікальніший експонт – це таблиця австро-угорського повітового суду. Вона належить до 1860-х років, бо саме такий герб Австро-Угорщина мала до реформи 1864 року. На таблиці ми можемо побачити польську мову й українську, таку, як вона є зараз, попри те, що росіяни сьогодні нам розповідають, буцімто українську нам створили на початку XX століття. Ось доказ їхньої брехні», – зазначає Михайло Будейчук. За його словами, такі таблиці з офіційною польською й українською мовами висіли на будівлях установ тодішньої Галіції. Найбільш імовірно, цей артефакт належав колишньому повітовому суду Коломийщини.

Подібні таблиці трьома мовами тоді висіли ще й біля кожного віадука, а їх тут було близько десятка. Одним із них, що був на території нинішнього Яремча, кажуть, любив прогулюватись Франц Йосиф.

«Що написано на таблиці? «Коли дасться чути звук дзвона, треба перед потяговою рогаткою задержатися. Особам, що знаходяться внутр потягової рогатки, треба якнайскорше пропустити желізницю». У двох словах це означає – тікайте, бо їде поїзд», – роз’яснює екскурсовод.

Про те, що у цей період Яремче вже вважали центром туризму та відомим курортом, красномовно свідчать і давні лижі. Їх рік виготовлення – 1930-й. Лижі мають на кінцях дірки, бо у разі потреби їх можна було перетворити на сани, так звані «волокуші», які служили для транспортування і людей, і всяких багажів на зимових схилах. Варто було лише через дірки обв’язати лижі мотузкою. Це було зручно, особливо для єгерів та лісників. У Яремчі, додає Михайло, у 1906 році відбулись перші міжнародні змагання з лижного спорту. А пізніше – містечко стало курортом для найбагатших людей Європи. Свого часу сюди навіть курсував поїзд «Лондон-Яремче». Про це розповідають давні світлини, адже лише тут сто років тому офіційно працювали вісім фотоательє.

Аби відчути тамтешню епоху, в музеї «Альпеншток» туристам пропонують зробити світлину давнім фотоапаратом, одягнувши гуцульський стрій. Тут можна роздивитись і вишиванки, і сардаки, й весільні вінки та кептарі. У музеї про гуцульський одяг – особлива розповідь.

ГУЦУЛЬСЬКІ СОРОЧКИ ТА СЕКРЕТИ ДОВБУША

Насправді зібрати таку колекцію давнього гуцульського одягу сьогодні не просто. Адже гуцули по смерті усе найкраще клали у домовину.

«У нас була цікава історія. В одному з сіл нам запропонували купити чоловічу вишиванку. Я придивлявся ту сорочку до нашої колекції, ми почали вже обговорювати вартість покупки, а тоді чоловік зізнався, що вона була в домовині його батька. Втім, він, мовляв, пошкодував таку гарну річ і витягнув її до поховання. Я, звісно, відмовився купувати сорочку, ми в музей це не беремо», – розповідає Олександр Будейчук.

«Так, через такі гуцульські обряди ми не можемо врятувати всю нашу культурну спадщину, а вона унікальна», – підхоплює розповідь батька Михайло. За його словами, найкращі речі, а це тобівки (шкіряні торбинки – авт.), кептарі – теж хоронили разом із власником, а тому такі експонати – сьогодні рідкість.

На Гуцульщині, каже екскурсовод, кожна жінка до одруження мала вишити близько 20 сорочок. У кожному селі сорочки відрізнялись орнаментом і кольором, за цими ознаками вишиванки можна навіть «прочитати».

«За сорочкою можна визначити, якій людині вона належить. Чи то дівчині, чи молодиці, чи жінці в літах. Ось, до прикладу, на сорочці молодої жінки ніколи не було суцільних 8 квіточок, а лише у заміжньої. Весільна сорочка – це рукав’янка, тобто з вишивкою по всьому рукаві», – показує Михайло.

Чоловічі сардаки (верхній сукняний одяг – авт.) особливо шанували бордового кольору. Кажуть, на Верховинщині вони просто зникли після зйомок фільму «Тіні забутих предків», бо майже всі сардаки викупили творці стрічки. Чорні та сірі вважають простішими. Їх більше робили за радянської влади. Також гуцули любили яскраві онучі – й теж бордового кольору.

«Найперше для гуцула була краса, а вже потім – функціональність», – зауважує Олександр Будейчук і демонструє, як ці онучі гуцули в’язали двома шнурками до ноги, вишитою частиною доверху.

Щоправда, додає Михайло Будейчук, саме особливості гуцульського одягу пояснюють таємницю, чому свого часу легендарного Олексу Довбуша, який з опришками відбирав гроші у панів та віддавав бідним, не брала куля.

«Олекса Довбуш – це наш гуцульський герой, месник, який теж любив гарно одягатись. З архівних матеріалів відомо, що у Довбуша був великий пояс-черес. Описують, що його черес був на 9 пряжок. Ось у нас є черес на 4 пряжки (показує), і його вже вважають дуже рідкісним, а на 5 пряжок я ще й не бачив. Так ось, у свій шкіряний черес Довбуш запихав монети, а так колись робили всі опришки, і пояс-черес перетворювався на справжню кольчугу. Зверху Довбуш носив кептар (безрукавний хутряний кожушок – авт.). Він виготовив його собі на замовлення зі срібними капслями (набиті прикраси – авт.) так, що кептар увесь блищав. Звісно, це була ще одна його броня. Щоб убити людину в такій броні, треба було вміти правильно вставити порох у пістоль, що було дуже проблематично в гірських умовах. Тобто, коли за Довбушем лісами бігали австрійці та поляки, вони не могли його вбити з відстані 10-20 метрів, а підійти до нього ближче було проблематично. Ось звідки та легенда, що Довбуша не брала куля», – говорить Михайло Будейчук.

Серед музейних експонатів «Альпенштока» можна побачити і справжній пістоль опришків.

«Він належить до кінця XVIII століття. Чому? Бо в ньому ще є ударно-кремнієвий механізм», – зауважує Михайло.

«Так, у фільмах ми бачимо, що з такого пістоля всі стріляють. Насправді цей механізм був дуже недосконалим. З п’яти пострілів міг бути лише один вдалий. Такі пістолі гуцули переважно використовували на святах – хрестинах, весіллях. Стріляли вгору, з’їхавшись на конях, влаштовували такі феєрверки», – зауважує Олександр Будейчук і додає, що навіть вершина Ігрець (1311 м ) у Карпатах має свою назву від того, що там гуцули часто влаштовували святкові ігрища зі стрільбою.

«ГАДЄЧИЙ» КАМІНЬ

«Сьогодні ми розповідаємо, хто такі гуцули, показуємо їхнє життя в музеї та на своєму каналі «Гуцулендія», бо там, де люди цінують культуру, зберігають її, немає війн. Нині ми не тільки купуємо експонати для музею, а й записуємо у селах співанки, цікаві оповідки місцевих, розповіді мольфарів, бо це теж наша культура, ідентичність», – говорить Олександр Будейчук.

Тим часом Михайло зізнається: експонати від мольфарів теж є у їхньому музеї. На прохання показати їх, він знаходить так званий «громовий камінь». На Гуцульщині його ще називають «гадєчим».

«Всі мольфарі мене запевняли, що це неймовірне щастя – знайти такий камінь. Мольфар із Микуличина має таких десять. Він каже: якщо через цей камінь дивитися, то людина може зцілитись, оздоровитись. Треба сказати, що ці камені утворюються там, де веселка п’є воду. Тобто, камінь мольфар шукав тоді, коли найперше побачив веселку. А ось відомий Нечай (мольфар Михайло Нечай із села Верхній Ясенів – авт.) казав, що це змії своїм ядом вибивали в камені таку діру», – розповідає Михайло Будейчук.

Запитую, чи правда, що після смерті Нечая залишились на Гуцульщині мольфари, і скільки їх?

- У кожному гуцульському селі є один-два або й три мольфари. Вони себе не рекламують, бо це їм не потрібно. Але гуцули кажуть, що в них є такі люди, які щось уміють і знають. Бо хто такі мольфари? Це люди, які знають більше за інших, через те, що мають зв'язок з природою.

- А що кажуть сьогодні мольфари, наприклад, про коронавірус?

- Насправді, вони не знайомі з цим вірусом, – сміється Будейчук. – Бо там, де вони живуть, його немає. Натомість, вони радіють, коли люди йдуть до них за зціленням. Приїжджайте. Наш музей проводить не лише цікаві екскурсії, а й подорожі, які відкривають усю красу і самобутність Гуцульщини і, можливо, там ви знайдете відповіді на свої питання.

Ірина Дружук, Яремче–Івано-Франківськ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-