На килимі, “в козаки”. Чи відновиться втрачений промисел?

На килимі, “в козаки”. Чи відновиться втрачений промисел?

Музейний експонат
Укрінформ
Від поширеного колись на Поліссі килимарства нині залишилися тільки сімейні реліквії, музейні експонати та історія

Килимарство розвивалося у північних районах Житомирщини, де не було кріпацтва, а господарі тримали багато овець. Ткацькі верстати мали в кожній оселі, адже сім’ю потрібно було вдягнути, а ще – виткати килими. Вони супроводжували людину в найважливіші моменти життя – від народження до смерті, а їхні орнаменти виконували оберегову функцію.

Килимарство витіснив розвиток легкої промисловості, коли зникла потреба ткати, бо можна було купити вже готовий виріб. Утім сакральне значення килимів досі береже добре знана колядка, яка передається з покоління у покоління.

Про поліські килими, які зберігаються у Житомирському обласному краєзнавчому музеї, розповідає Укрінформ у рубриці «Музейний експонат».

«ЗАСТЕЛЯЙТЕ СТОЛИ, ТА ВСЕ КИЛИМАМИ…»

Люди, які жили в період дефіциту товарів у радянські часи та на початку 1990-х років, пам’ятають, що придбання фабричного килима в оселю вимагало титанічних зусиль. Зараз мода в побуті диктує свої правила, коли килими забирають геть зі стін та підлоги. Натомість у наших предків ці атрибути мали особливе значення.

Завідувачка відділу етнографії Житомирського обласного краєзнавчого музею Валентина Невеська розповідає, що використання килимів згадується ще у «Повісті минулих літ». У літописі є фрагмент про вбитого у Х столітті в Овручі князя Олега, тіло якого поклали на килимі. Значного розвитку килимарство набуває у ХVII-ХІХ ст.

Валентина Невеська
Валентина Невеська

«Поширення килимарства на території нашого краю було локальним. Воно розвивалося в основному в шляхтянських селах, де не було кріпацтва (там проживала околична шляхта – авт.). Їх у нас налічувалося понад 50, переважно в Овруцькому, Народицькому, Коростенському районах. Люд там був заможніший та освіченіший, тому килимарство процвітало. На півночі області тримали дуже багато овець. У нас є відомості, що один господар у селі Бехи (Коростенський район – авт.) мав близько 300 овець. Звичайно, це ще до революції 1917 року», – пояснює музейниця.

Як наголошує дослідник Олександр Васянович, на Поліссі килими мають назву «киліми», «кіліми». Це обумовлено особливостями місцевої говірки.

За словами Валентини Іванівни, килими упродовж року використовували двічі-тричі – у великі свята. Доказом цього є відома колядка «Добрий вечір тобі, пане-господарю!», де є слова «Застеляйте столи, та все килимами…».

Килими мали важливе обрядове та сакральне значення. Наприклад, у селі Бехи породіллю відмежовували від хатніх килимом, аби ніхто їй не наврочив. На хрестинах хрещених батьків вітали на застеленому килимом ослоні (лава – авт.). На килимі проходило вінчання й на ньому сиділи нареченні під час весілля. Крім того, під час похорону килимом застеляли сани, якими везли покійника.

«Килим був обов’язковим для дівчини, яка виходила заміж, – продовжує Валентина Невеська. – Якщо з якихось причин не було його в посагу, то вважалося, що це дуже бідна дівчина. Коли килим не можна було створити в родині, його замовляли в монастирі. Килимарство в монастирях було дуже поширене. Там облаштовували великі приміщення з верстатами, на яких працювали як ченці (чоловіків, які займалися ткацтвом, називали коберниками), так і черниці (ткалі)».

ВИКЛЮЧНО ПОЛІСЬКИЙ ОРНАМЕНТ «В КОЗАКИ»

Для знайомства з поліським килимарством в одній із зал музею розгорнули чотири килими з Коростенського (два – авт.), Лугинського та Овруцького районів. Від їх візерунків і кольорової палітри розбігаються очі.

Лугинськог

«Колекція килимів у нас досить гарна. Вони яскраві, з різноманітними узорами, а деякі з них взагалі шедеври, тому що на них – неповторні візерунки, які характерні для нашого краю», – каже Валентина Невеська.

Завідувачка відділу етнографії акцентує увагу на тому, що килими виготовлялися вручну. Все починалося із заготівлі вовни, яку зістригали з овець, золили у жлукті, пересипали попелом, заливали окропом, полоскали в дерев’яних ночвах, чесали, а далі – пряли на веретено.

Килим створювали на ткацькому верстаті або кроснах. Поперечні нитки були конопляними чи лляними, а повздовжні – вовняними. На виготовлення виробу дуже вправний майстер витрачав до місяця часу.

Якщо добре пригледітися, то можна помітити, що всі килими зшиті з двох частин, адже ширина верстата не дозволяла одразу отримати бажаний розмір. При цьому, візерунки були лише геометризованими, бо круглі форми не виходили на верстаті.

Вишуканості килиму додають візерунки та кольори, якими він оздоблений. Для фарбування ниток спочатку використовували природні компоненти, як-от вільха, кора дуба, крушина, а згодом перейшли на анілінові барвники.

«Килим можна порівняти з поселенням, де проживали люди. Таке місце завжди було оточене великими валами і бійницями, які ми бачимо на килимах. Центр – це тло, де зображені різні узори – крильця пташок, сонячні розетки, ромб, що символізує засіяне поле, відомий орнамент «в козаки», який є однією з характерних ознак орнаментики Житомирщини. Є на килимах і грива коня, зображення, схоже на граблі, ключ. Хоч про які візерунки на вишиваних і тканих виробах ми говорили б – вони походили від природи. На килимі є всі елементи, які знадобляться у господарстві. Тут і зооморфні, й антропоморфні, космічні знаки, тобто все, що може супроводжувати людину в житті», – розповідає музейниця.

Щодо антропоморфного орнаменту «в козаки», то на території України він поширений лише на Поліссі, а ще зустрічається в Середній Азії. «Козаком» називають фігурку з ромбовидною головою й опущеними руками, яка ніби сидить верхи на коні. Такий візерунок ще має назву «Берегиня», але в поліських селах майстрині кажуть саме «в козаки».

Були й інші символічні візерунки. Зображення змієвидних ліній оберігало від зла, квадрати і восьмикутні зірки символізували щастя, квіти – родючість.

Валентина Іванівна підходить до вертикального килима з Лугинського району, що очевидно витканий на кроснах. Музейниця пояснює його символіку так: всередині є поле з квітами, його оточують не бійниці, а зелений берег, по якому йде крива лінія, що могла символізувати річку.

Далі звертає увагу на килим з Овруцького району з геометричним орнаментом, що створений на початку ХХ століття. Його декор уже не такий розкішний і ним, до прикладу, могли накрити лавку на свято. І ще простішими були смугасті килими «рябчуни».

ФАБРИЧНІ ВИРОБИ ВИТІСНИЛИ ДОМОТКАННІ КИЛИМИ

Музейниця каже, що на деяких килимах із середини ХІХ століття навіть виткані дати. Серед найстаріших зразків цього промислу в музеї зберігаються лише фрагменти виробів. Вони цінні не стільки для експонування відвідувачам, як для досліджень. Утім обмежена площа закладу не дозволяє показати всю колекцію поліського килимарства.

Валентина Невеська каже, що після Другої світової війни у поліських селах ще ткали. Навколо була розруха, тож господині створювали все необхідне для домашнього господарства власноруч.

Килимарство занепадає після того, як почалося масове виробництво тканини. Валентина Іванівна каже, що у селі Левковичі Овруцького району до початку 1990-х років був великий завод, де ткали килими з давніми орнаментами. Один із них також є в експозиції обласного краєзнавчого музею.

«Не так давно ми були в Овруцькому районі, де купили верстат. Хоч він у розібраному стані, але весь пронумерований, тобто люди його не викидали, а зберігали», – каже Валентина Невеська.

Барви й орнаменти на поліських килимах непідвладні часу, виглядають неймовірно. Колись їх створювали з любов’ю і турботою тепер уже невідомі майстрині, які берегли це ремесло. Нині маємо лише історію про промисел і надію, що колись знайдуться ентузіасти, що візьмуться за його відновлення.

Ірина Чириця, Житомир
Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-