Місцеві вибори, як примара федералізації

Поведінку діючих мерів і міськрад бачили? Майже повне ігнорування заборон центральних органів влади, рішень кабміну, пересторог міністерств, заяв президента, Офісу? Громадськість подекуди була проти, десь за, але в значній більшості мовчки сприймала звитягу мерів (і це найбільша небезпека).

Експерти дискутували навколо неконституційності, законотворці критикували, гудів фейсбук, але всі були одностайні – залізобетонна позиція місцевих продиктована «виборами». Перший тур, другий, сильні команди. Далі всі мають заспокоїтись.

«Далі» практично настало. Результати визначені, але чи буде спокій?

Вочевидь ні. Хіба до наступного разу. «Піпл», як кажуть, хаває, а значить можна маніпулювати і йти в розріз з рішеннями центральної влади.

Рішення центру можна оцінювати по-різному. Хороші вони, погані, дивні чи ще якісь. Але їх приймав центр, слово якого має бути законом. Однак таким не є.

Що далі?

Відповідь не поверхні. Один раз переступивши очевидне, коли центр змовчав, захочеться ще. Логіка проста – немає кари, можна просувати свої «інтереси» далі.

На місцевих виборах найбільшу перемогу отримали саме місцеві проєкти (або самовисуванці), навіть, якщо вони були загорнуті в обгортку загальноукраїнських. Це все одно франшизи, якими насправді керують місцеві феодали.

Ні для кого не секрет, що на місцях часто-густо вирішують князьки і фінансово-промислові групи, які практично повністю контролюють території.

Автор цих рядків знає багато таких кейсів, один з яких доволі показовий. В громаді всі депутати були обрані від місцевої ФПГ. Всі. Абсолютно. Там не було жодного, хто прийшов з вулиці. Всі були від різних партій і від одного хазяїна.

Місто голосує так, як сказали, за тих, кого назвали, і рахує за принципом за кого сказали і кого назвали. Все в межах правил і демократичності процедур.

З одного боку це стабільність громади. З іншого – залежність від одного стейкхолдера.

Повернемось до місцевих – градоначальники з підтримкою переносять вихідні, прямо і категорично відмовляють Києву у виконанні рішень. Цинічно саботують.

Децентралізація? Так. Я давно писав, що фінансова і політична незалежність громад в Україні може зіграти злий жарт.

Жарт перший – за слабкої влади і відсутності фінансового контролю громади (ОТГ) перетворюються на князівства. Кілька бояр, князь і часткова дань центру в обмін на… на відчепіться.

Жарт другий – за тієї ж слабкої влади (і соціологія це показує), зростає запит громадськості на сильну руку. Де брати силу? В публічному дистанціюванні від центру, забіганні за «прапорці», порушенні підзаконних актів тощо. А далі – місцевий феодал з усіма диктаторськими атрибутами.

Вихід?

Сильна влада в центрі. Сильна в прямому сенсі цього слова. Й інститут префектів на контролі громад. Інакше анархія, безлад і парад суверенітетів у тому числі й за підтримки самої громади.

За слабкості центральної влади і владних інституцій, на жаль бачу лише негативний сценарій розвитку подій. Диктатура (регіональна з амбіціями на загальнонаціональний рівень), звуження прав і свобод, місцеві референдуми і федералізація.

Шанси переламати ситуацію є.

Кадрова політика на місцях має вийти за рамки зручності. Потрібні сильні політичні управлінці і звісно, зрозуміла політика Києва, яка враховуватиме інтереси – як центру, так і регіонів. Система стримувань і противаг Даниловича нікуди не ділась.

Або нав’язаний із центру «баланс», або хаос і парад регіональних суверенітетів (в тому числі і за підтримки держав-сусідів). Час виправити ситуацію ще є, однак кожен день на вагу золота.

Євген Шаян

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства