Проти епідемії – зі знахарями та нічними вартами

Епідемії багато віків поспіль забирали життя людей, руйнували економіку і часом призводили до того, що межі, й навіть саме існування країн, ставилися під питання. Як це було на Вінниччині й чому сучасні люди мали б дякувати, що пандемію коронавірусу переживають не за середньовіччя, в онлайн лекції вінничанам розповів директор КП «Центр історії Вінниці» Олександр Федоришен. Найцікавіше з його розповіді ми вибрали для читачів Укрінформу.

Історик розповідає, що місцеві краєзнавці знайшли найбільше документальних свідчень про моровиці на Вінниччині у XVIII столітті, а також про епідемії, які вирували на початку і в першій половині ХХ століття. Власне, цю тему вивчали мало. Та все ж збереглися тематичні праці дослідників, а саме, Валентина Отамановського. Одна з них була опублікована у 1930 році й має назву «До історії медицини і аптечної справи у Вінниці та Вінницькому повіті». Окрім того, відомості про епідемії віднайшлися й у літописі вінницького Капуцинського монастиря. Ідеться про книгу, видану на початку ХХ століття і опрацьовану священником Іваном Шиповичем. Третя праця – це наукова розвідка «Доземська медицина Вінниці та околиць» дослідників Івонашку і Древа.

“ЧОРНА СМЕРТЬ”, БІЛІ КОНІ І 12 ХЛОПЧИКІВ

Найбільш відомою інфекційною хворобою, яка упродовж століть «викошувала» людство, була чума, або як її називали, “чорна смерть”. «Подільські єпархіальні відомості» зафіксували, що у шістнадцятому-дев’ятнадцятому століттях на Поділлі вона лютувала 19 разів, а с особливо спустошливою була в 1770-х роках.

- Насправді, дуже важливий факт, що на той момент у Вінниці проживала мінімальна кількість справжніх лікарів. Утім, «через некультурність людності», якщо цитувати Отамановського, населення зверталося по допомогу виключно до знахарів. Через це Вінниця і Вінницький повіт мали величезну смертність від морової пошесті. За статистикою, у Вінниці у 1724 році працював лише один цирульник, який міг надати примітивну медичну допомогу. 1740-х роках з’явився лікар, але ми не знаємо його імені. Перше лікарське ім’я зафіксоване Отамановським у переписі 1767 року. Запис свідчить, що один шляхтич купив у іншого будинок із садибою, які належали доктору Скальському. Ніяких деталей про життя чи лікарську практику доктора Скальського немає, – розповідає Олександр Федоришен.

За словами історика, літопис Капуцинського монастиря вперше згадує, що у 1756 році прийшла чума, епідемія охопила всю Вінницю. Монахи-домініканці виселилися з міста, залишивши лише одного священника для здійснення треб, а Капуцинський монастир був відкритий і в ньому здійснювалися служби. Капуцини відвідували домівки хворих і, за статистикою монастиря, тоді померло 300 християн і 60 євреїв. Почавшись улітку, ця епідемія припинила лютувати під кінець року, 20 грудня.

Потім є згадки, що у 60-х роках вісімнадцятого століття від кордонів Валахії (нинішня території Молдови та Румунії) наближається епідемія, але Вінниці вона не дісталася.

- Страхітливим для міста був 1770 рік, коли епідемія розпочалася із сусіднього Браїлова, де квартирували російські війська. Відомо, що жителі містечка запросили знахаря Заїку з Вінниці для боротьби з епідемією. Він боровся екстравагантно: викопував з могил померлих від зарази і закопував їх поблизу сусідніх сіл, примовляючи: «Нехай зараза відділиться, нехай зараза ослабне, нехай зараза відійде». Хоча насправді вона лише посилювалася.

Монастирський літопис описує, що у Браїлові епідемія з’явилася у липні, й браїлівчани називали її моровою пошестю. Вінницький знахар Заїка наказав дати 12 хлопчиків, які були єдиними синами, і білого коня. Потім – викопати померлого від зарази, прив’язати труп до хвоста коня і в супроводі цих хлопчиків тягав його по Браїлову. Зрозуміло, що це ніяк не перешкоджало поширенню епідемії. Через це Заїка втік із Браїлова на тому ж білому коні до Вінниці, захопивши різноманітні речі, які там отримав, і почав роздавати їх жебракам і своїм родичам у Вінниці. Це була основна причина, чому епідемія виникла у Вінниці.

Доля Заїки надалі не відома, але, очевидно, вона була сумною. У дослідженнях є згадки про те, що громади знищували знахарів, яких вважали винуватцями поширення епідемій, – каже історик.

РЯТУЮЧИ ТІЛО І ДУШУ. МОНАСТИРСЬКІ ЧУДЕСА

У Вінниці стражденних, як могли, рятували монахи-капуцини, але все одно у місті навіть не було кому ховати померлих, і трупи розтягували собаки. Капуцини змушені були зачинити монастир, але щодня через дерев’яну трубу спускали мешканцям міста їжу. Іноді там збиралося до 200 людей. Ченці дивувалися, яким чином вистачало їжі для стількох людей? Літописець зауважує, що Господь примножував припаси і здійснював чудо. Хоча статистика була сумною: у ту епідемію померло 330 осіб, або кожний десятий городянин.

- Отець Іван Шипович згадує про монаха домініканця Алоїзія Шуханчина, який доглядав за хворими і працював серед заражених, допоки сам не став жертвою епідемії й не загинув. Його тіло зберігали, на знак пошанування сповідника віри і помічника у боротьбі з епідемією. І більше ніж півстоліття кожні шість років на його тілі ченці змінювали рясу, вшановуючи його пам'ять.

У 1772 року зараза знову з’явилася у Вінниці, капуцини розійшлися по інших монастирях, але частина залишилася, щоб роздавати їжу людям. Та їх уже було значно менше. Тоді від чуми помела чверть жителів міста. У жовтні ясновельможний пан Ярошинський привіз лікаря, який мав надавати допомогу місцевим жителям. До нього почали сходитися звідусіль, але зараза послабилась лише у листопаді.

Як згадує отець Іван Шипович, усіх померлих скидали у яму в П’ятничанському лісі. І додає опис, як син боявся доторкнутися до батька, тому прив’язав його до мотузки і так відволік до ями. Загалом, епідемія 70-х років вісімнадцятого століття забрала ледь не половину населення Поділля, – розповідає історик.

ПЕРШИЙ КАРАНТИН

Наприкінці 70-х років вісімнадцятого століття на Вінниччині починає розвиватися лікарська справа.

- На теренах Брацлавщини тоді з’являється цікавий персонаж – рабин із Галичини, доктор ботаніки і хімії Марко Шепсель, – він підписувався як «вчений доктор медицини, різними академіями випробуваний». На початку 1780-х років він осідає у нашому місті і відкриває першу у Вінниці аптеку. Що цікаво, робить це без жодного дозволу, за що у 1782 році змушений її зачинити за наказом влади. Шепсель залишає місто, а коли повертається, то укладає з економом вінницького староства на чотири роки своєрідний договір про посаду лікаря. Окрім нього у Вінниці тоді вже працювали й інші лікарі: доктор Банк, доктор Гейманс, аптекар Гурш, очевидно, німці за походженням. Окрім того, були ще цирульники і фельдшери.

Але першим професійним власне вінницьким лікарем був Яків Постоловський, який вивчився у Кракові і, повернувшись, отримав солідну практику. Місто винайняло йому помешкання. З часом він став тут шанованою людиною і навіть завідував міською скарбницею, – розповідає історик.

А наприкінці XVIII ст., після другого поділу Речі Посполитої Вінниччина стала частиною Російської імперії, і всі правила, зокрема й пов’язані з карантином, видавалися згори. І коли 1797 року почали з’являтися ознаки чергової епідемії, вінницький городничий звертається до магістрату з пропозицією запровадити денний і нічний караул, розставлений на кожному в’їзді і виїзді з Вінниці. Карантин влаштували суворий, навіть купців не пропускали на ярмарок, причому, не лише із сусідніх повітів, а й місцевих. 1798 року загроза епідемії минула, отож, карантин своє зробив, і смертей тоді зафіксовано не було.

ПОВСТАННЯ І ХОЛЕРА

За словами Федоришена, друга холерна епідемія дісталася Вінниці 1830 року.

- У місті було виставлено варту, яка перешкоджала ходити і їздити. У той час відбувається повстання поляків у Російській імперії. І капуцини згадують, що в обох військах, себто, російському і польському, лютує епідемія. У місті тоді померло 500 осіб.

Зачепила Вінницю й епідемія 1848 року, яка накрила Європу. У капуцинських записах ідеться, що жодні ліки від недуги не допомагали, і вмерло багато людей, але точної статистики смертей немає.

Ще раз холера повернулася 1892 року. Тоді була створена вінницька повітова санітарно-виконавча комісія, яку очолив Павло Перевозніков. До неї входили державні і громадські діячі, волонтери, кажучи нашими словами.

Цікавий факт: учасниками комісії були повітові, санітарні та вільно практикуючі лікарі. І серед них – консультант із хірургічних хвороб при Вінницькій окружній психіатричній лікарні Микола Оводов, лікар за фахом, який потім став одним із найуспішніших міських голів початку ХХ століття. За участь у боротьбі з холерою він отримав орден Святої Анни. Ставши міським головою, дбав про санітарний стан Вінниці, – каже директор «Центру історії Вінниці».

Цікаво, що у боротьбі з холерою в місті були створені так звані летючі загони, до кладу яких входили лікарі, студенти, фельдшери. У той час очільники міста вже дбали про обладнання, проводили перевірки колодязів. Але статистика смертності все ще вражала: з 1892 по 1894 рік було зареєстровано 34 тисячі хворих, з них 12 тисяч померли.

ЯК ТИФ УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВНОСТІ ЗАШКОДИВ

Олександр Федоришен каже, що епідемії відіграли фатальну роль в українському державотворенні.

- На початку Першої світової війни на території прифронтової Подільської губернії спалахнула епідемія тифу. Вогнищами поширення інфекції стала вінницька в’язниця та саперні казарми (сучасна вулиця Стрілецька), де у роки війни був військовий шпиталь. Вінничани зуміли втримали ситуацію під контролем.

А в часи Української Революції, влітку 1919 року, військова формація ЗУНР – Галицька Армія перетинає річку Збруч і потрапляє на територію Поділля, простягаючи руку братам з Великої України. Більшість вояків Галицької Армії були знайомі з іспанкою, але на той час на Поділлі вирував тиф. Сказати, що саме епідемія знищила наші надії на державу, було б неправильно, але це був один із факторів катастрофи. Адже вже восени Вінниця перетворюється у величезний шпиталь і цвинтар, – тоді від недуги, якою перехворіло десь 80% Галицької Армії, померло близько 7 тисяч вояків. Їх, за спогадами сучасників, ховали без труни і хреста. Лютував тиф на Вінниччині до 1923 року.

Втім, з трагедії було винесено урок: у місті на початку 1920-х років було відкрито хіміко-бактеріологічний факультет, який згодом переріс у Вінницький національний медичний університет, нині – імені Миколи Пирогова.

Записала Антоніна Мніх
Фото Олександр Лапін

Ілюстрації надані Центром історії Вінниці