Бігач: запряжені кріпаки, обурений Тарас і золота карета

Під час своїх мандрівок Україною наш славетний Кобзар Тарас Шевченко відвідав десятки населених пунктів Чернігівщини. Вони надихали його на творчість багатющою історією, мальовничою природою, зустрічами з гарними жінками, добрими людьми, цікавими особистостями. Містечка, селища і села, де свого часу бував Шевченко, трепетно зберігають пам’ять про це. І в кожного - своя історія.

Село Бігач Менського району - одне з них. Тут Тарас Григорович намалював відомий портрет Єлизавети Кейкуатової, образ якої так вразив митця і поета, що ця жінка стала прототипом героїні його повісті "Княгиня", написаної вже в засланні. Та чи отримав Шевченко гонорар за той знаменитий портрет? Може й ні. А чому, дізнаємося, ближче познайомившись з історією Бігача.

ХРАМ ІЗ КОЛОНАМИ НА ПАГОРБІ

Короткої дороги з Чернігова до Бігача немає, хоча навпростець від обласного центру до села - якихось 20 км. Асфальтований шлях пролягає через Березну і додатково "накручує" понад 30 км. Утім, місцеві знають, як зекономити бензин і, за сприятливої погоди, їздять ґрунтовою дорогою через Седнів, де через Снов прокладено дерев’яний місток. Цим місточком користуються й седнівці, які вибираються по гриби у бігацькі ліси.

Із Седневом Бігач пов’язаний також історично і навіть, можна сказати, кревно. Тому що заснували село седнівці, яким вдалося втекти від кримських татар під час облоги Сновська (так Седнів тоді називався) наприкінці XV сторіччя. Вони зробили під муром підкоп, обійшли татар, поселилися за річкою і їх прозвали бігачами.

Перша писемна згадка про Бігач датується другою половиною XVІІ-го. Тоді село входило до Седнівської сотні Чернігівського полку, а в 1708 було віддане козацькому полковнику Якову Лизогубу. У 1770 році донька останнього одержала Бігач у посаг при шлюбі з князем татарського походження (о, іронія долі!) Петром Кейкуатовим.

Про це та інше кореспондентові Укрінформу розповів директор Менського краєзнавчого музею ім. В.Ф. Покотила Віталій Крутий. А звернутися до нього по інформацію допоміг випадок - незапланований заїзд чернігівських грибників у незнайоме село - просто так, з інтересу. В’їзд із боку Седнева вразив настільки, що змусив усіх вийти з машини з вигуками захоплення. Адже просто перед ними на пагорбі неочікувано постала велична мурована споруда з чотириколонними портиками і трикутними фронтонами з трьох боків - Троїцька церква 1831 року побудови. Вся облуплена, з берізками попід дахом, але неймовірно красива. На храмі - меморіальна табличка ще радянських часів, де вказано, що ця пам’ятка архітектури охороняється державою. Добре, видно, "охоронялася", коли там зберігали мінеральні добрива.

З розповіді Віталія Крутого, Троїцька церква побудована у стилі класицизму або ампіру. Характерним для нього було звернення до мистецьких традицій імператорського Риму з його прагненням до строгої величі та помпезності. Відкритою галереєю храм сполучався із дзвіницею. У Бігацькій сільраді сказали, що храмів із колонами в Україні - одиниці. Та директор музею це спростував.

- Стиль "ампір" був тоді популярний, і бігацька церква не є такою вже унікальною для України. Але вона - унікальна для Менщини. Тому що не перебудовувалась і збереглась у первозданному вигляді. Там ще була дзвіниця з відкритими хорами. Її зруйнували в 1941 році, а рештки люди розібрали, - розповів Крутий.

За його словами, всередині можна побачити частину хорів і деякі образи святих на стінах. А ще - рештки підлоги зі старовинних кахлів, кількість яких, на жаль, із часом зменшується. Це, зазначає історик, свідчить про те, що в зачинений храм іноді проникають злодії. Під час попередньої екскурсії, каже співрозмовник, тут ще стояла підставка для свічок, а тепер її вже нема.

Зате зберігся один із дзвонів храму. Він є біля нової діючої в селі церкви і досі функціонує - попри пошкодження, завдане у війну німцями. Вправляючись у стрільбі, окупанти використовували дзвін у якості мішені. Хтось таки влучив і залишив у ньому дірку.

Сьогодні майже 200-річна бігацька церква перебуває в незадовільному стані. На початку 90-х років минулого століття в обласної влади були плани її відновити, і роботи навіть починалися.

- Там тоді перекрили дах, і храм досі не протікає. Всередині ж до самої стелі стоїть риштування - заходь і ремонтуй. Було риштування і зовні, однак після пожежі у кінотеатрі ім. Щорса в Чернігові, реставраторів забрали туди і більше не повернули. Ремонт храму потребує чималих капіталовкладень, але ж це не те, що зводити з нуля", - говорить Крутий.

Наміри відновити пам’ятку звучали в Чернігові і кілька років тому, обласна рада навіть заявку на фінансування робила. Однак поки що зрушень у справі не спостерігається.

МІСТОК ДО ХРАМУ ДЛЯ ДЕСПОТА

Давня Троїцька церква стоїть на березі річки Бігач. Потойбіч водойми була садиба Кейкуатових, і до храму її власники ходили не вулицею, як прості люди, а навісним містком. Зараз його немає, зате на сучасному мосту є шлюз, завдяки якому в селі утворилося ціле озеро. Територія, де був князівський маєток, тепер зветься сільським парком "Панський сад". Решток поміщицького будинку там не знайти. Під час революційних подій 1905 року він був зруйнований селянами, а пізніше розібраний до цеглини. Цікаво, що жодної з них у Бігачі не залишилось, зазначає Крутий, - усе було кудись вивезено. Пани, відчуваючи "подих революції в повітрі", втекли із села за кордон ще до початку цих подій,

Та повернемося до часів більш ранніх, коли в маєтку проживала родина князя Миколи Івановича Кейкуатова. Адже саме в нього 1847 року гостював і працював Тарас Шевченко.

За інформацією директора краєзнавчого музею, рід Кейкуатових походив із ногайських татар. Спочатку вони жили на півночі Кавказу, потім переселилися у Грузію, а вже звідти - в Російську імперію, у складі якої тоді була й Україна. За спогадами старожилів, якими керуються краєзнавці, М.І. Кейкуатов відзначався не просто жорстокою, а деспотичною вдачею. За життя мав трьох жінок, двох із яких звів у могилу ревнощами й побоями (як саме вони померли - невідомо). Не краще пан ставився й до кріпаків. За переказами, навіть запрягав їх, як коней, у бричку і змушував себе возити.

Третій дружині Кейкуатова - Єлизаветі - пощастило більше, ніж її попередницям: вона чоловіка пережила. Понад те, увійшла в історію своїм відомим портретом пензля Т.Г. Шевченка і тим, що надихнула його на повість "Княгиня".

НА ШЕВЧЕНКА СХОДИЛИСЯ ВСІ

До Бігача популярний у ті часи Тарас Шевченко приїхав у лютому 1847 року із Седнева, де гостював у Лизогубів. Кейкуатов по-сусідськи з ними дружив, і саме в них познайомився з відомим поетом і художником. Запросив його до себе з проханням намалювати портрети дружини і трьох дітей.

У бігацькому маєтку Шевченко жив близько двох місяців.

- Місцеві переказували, що він був дуже бідно одягнений, але мав хорошу вдачу і зарекомендував себе як прекрасний оповідач. Щовечора, після роботи, навколо поета збиралися усі, хто служив у князівській економії. Шевченко їм читав або щось розповідав, і робив це так цікаво, що люди слухали з великою увагою. Вони мало де бували й небагато знали, тож Тарас Григорович тамував їхній інформаційний голод розповідями про життя в інших містах-селах-регіонах, - розповів Крутий.

За час проживання у Кейкуатових Шевченко встиг написати портрет господині дому та зробити ескізи облич двох дітей. Кинув роботу, коли більше не зміг дивитися на жорстоке ставлення князя до кріпаків. Якийсь інцидент його так обурив, що він поїхав із Бігача, не отримавши гонорару. Можливо, й за готовий уже портрет - сьогодні про це сказати ніхто не може.

Дорогою з Чернігівщини до Києва на початку квітня 1847 року Шевченка вперше заарештували і за кілька місяців відправили в солдати. А деспотичний Кейкуатов того ж року помер.

На честь перебування Великого Кобзаря в Бігачі у "Панському саду" села встановлено пам’ятний знак.

ЧИ БУЛА КАРЕТА?

Цікавою легендою Бігача, яка тут передається з покоління в покоління, є розповідь про золоту карету, яку, виїжджаючи за кордон, в урочищі Мокричі нібито закопав один із місцевих панів. Про якого пана мова - ніхто не знає, і за яких умов закопувалась - теж. Бо одні пани з тих країв виїжджали просто пожити за кордон, як це було модно, інші - тікали від революційних погромів. Для скарбошукачів ця інформація справді важлива, бо, як зазначає Віталій Крутий, Мокричі - зовсім не з того боку, куди тікали. Та людям - абищо. Місцеві ентузіасти свого часу перекопали мало не все урочище, але карети не знайшли. Під час війни за допомогою міношукачів та вибухівки шукали її також німці. І теж марно. У 60-х роках минулого сторіччя у Мокричах з’явились торф’яні та піщані кар’єри. Люди казали, що, мабуть, теж неспроста, і добувачі копалин намагаються поєднати приємне з корисним.

- У Менському районі є кілька варіантів легенд про закопане золото - у багатьох населених пунктах. Легенда про золоту карету, вважаю, - одна із них. За переказами місцевих, і німці шукали те золото, і наші, а сучасні "чорні археологи" шукають і досі. Їм трапляються дрібні артефакти - монети, скажімо, але великих скарбів у Бігачі знайдено не було, - резюмував Крутий.

Попри це, пошуки скарбів тривають, бо так уже влаштована людина. І коли місцеві бачать за своїми городами хлопців із металошукачами, відразу згадують легенду про золоту карету й усміхаються про себе. Хай, мовляв, шукають...

Сьогодні Бігач - на рідкість охайне село з нічним освітленням. Центральна щойно заасфальтована вулиця - ніби столичний проспект - пряма, широка, простора. Під парканами, навіть нежилих будинків, - викошено й ніяких бур’янів. Населення тут небагато - усього 300 осіб, але люди привітні. Школу в селі, як малокомплектну, закрили, тож дітей на навчання в Березну підвозить шкільний автобус.

Із останніх новин - перехід місцевого священика отця Антонія, що правив тут у Троїцькій церкві, з Московського у Київський патріархат відразу після надання томосу про автокефалію УПЦ. Кажуть, він зробив це першим на Чернігівщині. Тарас Шевченко з цього приводу за Бігач сьогодні, мабуть, порадів би...

Наталія Потапчук, Чернігів-Бігач

Фото автора