Українська освіта на дистанції зі світом: несподівані феномени, які породила війна

Українська освіта на дистанції зі світом: несподівані феномени, які породила війна

Децентралізація
3701
Ukrinform
Іноді війна породжує несподіванки, дуже опосередковано пов’язані з воєнними діями. Приміром, в освітньому просторі...

Іноді війна породжує несподівані феномени, з воєнними діями пов’язані дуже опосередковано. Приміром, в освітньому просторі. На окупованих територіях багато учнівської молоді прагне отримати українську освіту. На зовнішнє незалежне оцінювання записуються сотні, як не тисячі випускників луганських, алчевських та інших шкіл по той бік лінії фронту, і можна лише здогадуватися, з якими труднощами хлопці та дівчата долають різницю в освітніх стандартах двох світів, перш ніж наважитися на іспити. Утім є кілька десятків щасливчиків, які за нашими стандартами навчалися упродовж останніх трьох років безперервно. Щоправда, дистанційно.

Ідея

Днями побував на заході, який проводив Луганський Центр розвитку місцевого самоврядування, створений за підтримки Програми "U-LEAD з Європою" та Мінрегіону.

У районному центрі Марківка до розмови про адміністративну реформу були залучені місцеві педагоги, і я під час перерви підслухав один діалог. Серед іншого співрозмовники згадали Кризьку школу, в якій дистанційно навчаються аж 32 дитини з окупованої території.

Не міг не втрутитися. Попросив познайомити мене з представником згаданої школи. Прохання моє задовольнили. Сам факт, що три десятки учнів з непідконтрольної території здобувають освіту в українській частині Луганщини, – це вже несподіванка. А те, що вони це роблять з використанням новітніх технологій, взагалі можна вважати сенсацією. Адже Кризьке – це невеличке (менше тисячі людей населення) село, яке якщо й має якісь переваги, то це – місцезнаходження на автодорозі між райцентрами Біловодськ і Марківка. І що ж так потягло луганську молодь саме сюди? Розпитав завуча Кризької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Марківської районної державної адміністрації Луганської області Олену Мірошниченко.

– Олено Іванівно, діти з яких міст окупованої Луганщини навчаються у вашій школі дистанційно?

– Діти з Луганська, Хрустального, Довжанська, Сорокиного (в окупації останні три міста продовжують називати Красним Лучем, Свердловськом, Краснодоном – ред.). Це дев’ятий, десятий і одинадцятий класи.

– І як виникла ця ідея?

– Справа в тому, що наша школа давно займалася екстернатною формою навчання. А для дітей така форма не дуже зручна. У короткі терміни слід зробити багато контрольних, вивчити великий обсяг матеріалів і таке далі. І тут ми познайомилися з Положенням про дистанційне навчання, уважно його вивчили... У 2014 році одна дитина в нас була. Потім знайомі попросилися на дистанційне навчання. Одну дитину ми вели безкоштовно. Вчителі працювали з нею по електронній формі, по телефону і тому подібне. А тоді інформація поширилася; люди дізналися, що є в нас така форма... В Положенні про дистанційне навчання передбачена можливість для батьків писати заяву: мовляв, прошу взяти мою дитину на дистанційне навчання. Вони знайомилися з цим положенням, і, відповідно, прийшли до нас у школу ті самі екстерни, які закінчили 9-й клас. Написали заяви, попросили нас, аби ми спробували організувати для них таку форму навчання в 10-му і 11-му класах, щоб отримати атестати про повну загальну середню освіту. От із цього все й почалося.

Втілення

Із тієї ж підслуханої бесіди почув, що дистанційне навчання потребує грошей. Олена Іванівна уточнила:

– Бачте, за Положенням про дистанційне навчання потрібні не лише охочі навчатися. Для нього потрібна електронна платформа, яка забезпечує правильний процес. Мається на увазі електронний ресурс, щоб можна було навчати дітей в режимі реального часу. А не так, як раніше, коли ми електронною поштою відправляли завдання. Має бути живе спілкування.

– Через Skype?

– Ну, Skype – це одна справа. А потрібні саме інструменти для навчання. Як ми урок проводимо... У нас є дошка, в нас є проектор; ми вмикаємо відео, розвішуємо рисунки, пишемо формули на дошці. Спілкуємося з дітьми, ставимо запитання, вони нам відповідають тощо. Так от, для організації повноцінного дистанційного навчання потрібен такий самий інструмент, тільки щоб на відстані все робилося. Треба було шукати таку платформу. Є багато різних платформ для організації дистанційного навчання, але вони всі ж платні (посміхається). Гроші не такі вже й великі, але ж не для сільської школи. Наприклад, 10 тисяч за рік заплатити, щоб користуватися цією платформою.

Ми зателефонували тим, хто пропонує ці платформи. Дізналися ціни. Одні – це називається «Універсальний освітній простір «Акцент», директор Карташова Любов Андріївна... Вона сама професор, академік Академії педагогічних наук, киянка. У неї є компанія, яку вона з колегами організувала. І от вони розробили «Освітній простір» на платформі Mobile school («Мобільна школа») – електронну систему для підтримки дистанційного навчання. Вони її нам надали на волонтерських засадах саме з тих міркувань, що в нас організоване навчання для дітей із зони АТО. І ми, як волонтерський рух, безкоштовно користуємося цією системою, підключаємо до неї дітей. У визначений час учитель виходить на зв’язок в інтернеті, учні виходять – і займаються.

Там є дошка, є чат, де вони спілкуються, завдання виставляються. Все, як під час звичайного уроку, тільки все на відстані відбувається.

– А учні знаходяться в кількох містах, так?

– Так. Кожен має пароль доступу... Що найцікавіше – і корисне для нас – цю систему розробили на базі Mobile school, але саме для нашої школи. Тобто інструменти тільки ті, які потрібні для наших умов. Зайвого нічого немає, зате все, що потрібно, в нас є. Отак ми працюємо.

– З якого року ви за такою схемою працюєте?

– Ну... 2014-й – це в нас одна дитина; а тоді 2014-15-й навчальний рік... Дивіться. Половину навчального року ми безоплатно працювали, а потім добилися... Це ж час учителя. Повноцінний час, який працює 45 хвилин. В системі ми працюємо тридцять хвилин, щоб і дитина ж трішки відпочила, а потім телефоном консультації для тих, хто потребує, на електронну пошту дещо відправив – все одно урок проходить повноцінний. Так оплату нам встановили десь з позаминулого року... Якщо не помиляюсь, з березня 2016 року в нас вже оплата йде. У нас десять учителів працює. У них є свої години, а це додаткове навантаження – години дистанційного навчання.

Непоказний патріотизм

Запитав, для чого це дітям, для яких таке навчання не лише є додатковим навантаженням, а й може становити реальну небезпеку.

– Вони хочуть отримати українську освіту і, відповідно, документи українського зразка. Тому що це державний документ; він – легітимний в Україні і за кордоном, у тій самій Росії. Якщо ти хочеш вступити до престижного вишу – тобі потрібен законний документ про освіту. У них – документи незаконні.

Діти, які в нас навчаються – вони дуже вмотивовані. У них високий рівень навчальних досягнень. Вони прагнуть навчатися у вишах Києва, Харкова або навіть у закордонних.

– То якою вони мовою у вас навчаються?

– Українською. Хоча вони ж зараз там російськомовні школи відвідують, тут ми працюємо українською мовою. Зараз же нове положення про екстернатне навчання, за яким можна за один рік отримати два документи про освіту. Наприклад, за базовий рівень – за 9-й клас, і за повну середню освіту – за 11-й клас. Першого вересня, торік, до нас прийшло шість таких учнів. До одинадцятого класу вони вже дійшли, а в них немає свідоцтва за дев’ятий клас. Тобто вони одночасно навчаються в 11-му класі дистанційно і плюс іще екстернатом закінчують дев’ятий клас.

– Ті, що там?

– Так. І от вони учора приїжджали до нас, здавали підсумкову атестацію за дев’ятий клас.

– Успішно?

– Так! Ці діти – мрія будь-якого педагога. Дитина сама навчається, шукає... Пишуть контрольні, відповідають на запитання. Активні. Мотивація – на двісті відсотків. Так вони ж одночасно навчаються і в школі за місцем проживання. Додому приходять – і з 15:30 ми наші уроки починаємо. Навантаження на них страшне.

– А як вони фізично виглядають? Бліді, перевтомлені?

– Ні! Нормальні діти. От, я ж кажу: вчора четверо приїжджало. Ще двоє не змогли доїхати, а так мало б бути шестеро. Ми їм перенесли трошки державну підсумкову атестацію. Двоє хлопців – високі, здорові, спортивні. Дівчинка одна на золоту медаль іде, із відзнакою – красива, розумна, здорова. І друга... вона в окулярах, я б не сказала, що закрита – як от стереотип про таких існує. Ну, і відповідальні – дуже відповідальні. Власне, ті, хто не навчається – воно їм і не потрібно. Як пройде – так і пройде. А ці чогось хочуть у житті досягти, то ж працюють на повну силу.

– Ви тільки цих чотирьох бачили наживо?

– Ні, ми майже всіх бачили. Ми ж з ними і через Skype спілкуємось... Деякі в нас екстернат закінчували, то й приїжджали сюди. Ну а скоро приїдуть до нас на державну підсумкову атестацію. З деякими заочно знайомі. У всіх є знайомі тут, у Марківському районі, то ж вони невипадково вибрали нашу школу. Це живі, реальні люди.

– Я просто боюсь, як би їх ТАМ не підставити. Не дати лихим людям наводку на цих дітей...

– А, ви в такому сенсі... Так, у них там є оцей прес з боку навчального закладу, з інших сторін. То вони не сильно розголошують, що навчаються в українській школі.

Це у нас їх тридцять чоловік разом – 9-й, 10-й і 11-й класи. Вчаться дистанційно.

Технологія

І все ж важко було оминути практичні питання. Зокрема, поцікавився, чи платять учні за навчання.

– Ні, ні. Все це робиться за кошти районного бюджету. Районна рада виділила нам кошти для того, щоб ми організували навчання цих дітей. Гроші йдуть саме на оплату додаткової праці вчителів, більше ні на що.

– Як це все відбувається на практиці?

– Дивіться: ми виходимо на сайт оцього товариства «Акцент». У нас там є свій особистий кабінет – школи. Ми туди заходимо – кожен учитель має свій пароль, логін. Так само кожний учень має свій пароль, логін. Заходимо – і займаємося.

– А дошка, там, лінійки, плакати, вимірювальні прилади...

– Це все в електронному кабінеті є. Є там інструменти, щоб писати на віртуальній дошці. Заходимо на сайті на свою сторіночку – і там працюємо. Нам, звичайно, говорили, що було б бажано платити хоча б тисячу гривень за обслуговування...

У нас є свій персональний куратор – для школи. Товариство «Акцент» нам виділило куратора, з яким я постійно зв’язуюся. Він технічні проблеми допомагає вирішувати. Пароль не пропускає чи ще що-небудь. Або прикріпити іншого вчителя до системи – оце я з нею спілкуюсь. Вона адмініструє цю роботу.

– Що ж ви станете робити, коли надто вже багато дітей виявлять бажання у вас навчатися?

– В принципі, дітей можна в необмеженій кількості туди прикріпити. Але, зрозуміло, навантаження на одного вчителя вийде забагато. Ну, будемо шукати якийсь вихід. Може, ми їх тоді по групкам поділимо.

– Десь іще є такі школи, не знаєте?

– Взагалі-то в кожному районі Луганської області є школа, яка займається дистанційним навчанням. Але таких, які мають таку електронну платформу, поки немає. Така є тільки в нас. Товариство «Акцент» рекламує свою продукцію, але, вважаю, всій області вони її безкоштовно не нададуть. Ми в них пілотними виявилися. Хоча в Донецькій області – в них теж розвинута ця система дистанційного навчання. Вони там працюють на платформі Moodlе. Знаєте, чим вона відрізняється? Тим, що вчитель просто викладає завдання; дитина бере, а тоді колись там, може, поспілкується з учителем. Ми ж відразу все в реальному часі робимо. Як звичайний урок, тільки на дистанції відбувається. У донеччан ця форма навчання фінансується з бюджету області. Є там п’ять опорних шкіл, які саме на цій системі з дистанційниками працюють. Але Moodlе не безкоштовний, то ж Донецька область використання цієї платформи фінансує.

– Коли постало питання оплачувати вчителям додаткові години дистанційного навчання – райрада сильно опиралася?

– Чесно казати? (сміється) Ну, взагалі-то так. Були проблеми.

Трохи історії

Олена Іванівна сказала, завдяки кому були вирішені фінансові проблеми.

– Директорка наша, Тетяна Іванівна Сич. Взагалі-то вона вже пішла на вислугу... Такий, знаєте, управлінець, менеджер. Анатолій Сергійович Бородавка, керівник відділу освіти Марківської РДА, теж допоміг: на своєму рівні з районною радою домовлявся. Ну, та й ми теж тут їздили сто разів. Розказали все, показали. Довели, що це потрібно. Ну потрібно – бо ж дітей багато, вони дзвонять усі, а екстернатна форма – вона незручна. Тільки «для галочки» документ отримати.

– Ага. Он Ленін екстерном закінчив університет...

– ...І маємо те, що маємо. Воно ж, знаєте, ті, що дев’ятий клас екстерном закінчували – вони самі сказали: «Нам незручно, важко навіть». А це ж хоча б у часі розподілені заняття. Воно теж нелегко, але ж не так, що протягом місяця здати атестацію за річний курс.

– До речі, от зараз іде обговорення реформи освітньої галузі, зокрема і тут ось, у сусідньому приміщенні; новий закон Верховна Рада ухвалила. Як ви його оцінюєте?

– Якщо про мене говорити, то особисто я – за закон. Чому «за»? Тому що найголовніше в школі – це діти. Діти сьогодні – геть інші. Вони мислять отими штампами інтернетівськими: «твітами», «лайками» і тому подібне. Все одно вчителю треба перелаштуватися під нових дітей. Вони по-іншому сприймають усю інформацію. А щоб перелаштуватися, треба однозначно змінити організацію всього навчального процесу. Тобто одна дитина швидко сприймає матеріал, інша – повільно. І підлаштуватися під усіх дуже важко.

От, наприклад, особиста освітня траєкторія – це мені дуже до душі, оскільки я, як учитель-практик, знаю, що одна дитина миттєво сприйняла десяткові дроби, а з іншою треба три уроки проробити, аби вона зрозуміла, про що йдеться. Мені Лілія Михайлівна (Гриневич – міністр освіти – ред.) до душі зі своїм новаторством і цими реформами – я її підтримую, і в школі ми намагаємося її реформи впроваджувати.

Михайло Бублик, СЄВЕРОДОНЕЦЬК

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>