«Різдвяні» переговори у Мар-а-Лаго: поганих новин нема? Уже добре!

Оглядачі вже встигли побідкатися: прогнози щодо різдвяного затишшя на дипломатичному фронті україно-російської війни не справдились. На перший погляд, так воно і є: Президент Зеленський 28 грудня, у самий розпал різдвяних канікул, прилетів до США на вирішальну, начебто, розмову з президентом Трампом.  Вона тривала 2,5 години, але закінчилася традиційно: тобто нічого нового, спілкуючись з пресою, сторони не сказали. Як було «90% погодженого плану з 20-ти пунктів, так і залишилось (с) Зеленський. «Я вірю Путіну», «Путін хоче миру», «Путін хоче бачити Україну успішною» – журналісти, вже нічому не дивуючись, почули від Трампа...

Тут можна обійтися без коментарів. Але це реально сказав Трамп, а дипломати у всьому світі були вимушені того «не помітити». Бо дипломатична гра між Києвом і Москвою з метою перекласти відповідальність за зрив «мирних переговорів» триває і ще продовжиться. І «арбітром» у цій історії особисто виступає президент США. 

Європейські столиці не те, щоб мовчали, але їхня активність явно пішла на «різдвяний» спад. Навіть у Фрідріха Мерца, канцлера ФРН, який останнім часом виступає локомотивом формування реально єдиної Європи, тобто тієї, яка бачить свого ворога і готується відповідати Росії рішуче, якщо треба – силою. Але нині участь європейських лідерів у сеансі відеозв’язку з резиденцією Трампа в Мар-а-Лаго – це, радше, фігура ввічливості з боку адміністрації США (це теж треба цінувати!), і наслідок наполегливості української сторони. Загалом «прем’єри з президентами» не скупилися на компліменти на адресу Трампа.

Як це розцінити з точки зору українських інтересів? Щоб відповісти, доведеться ще трохи почекати. Зустріч в Мар-а-Лаго – це був наступний тактичний хід, там домовлено, що у січні почнуть працювати робочі групи з питань уточнення положень документу. Тож судячи з того, що прозвучало на спільній прес-конференції, у нинішній партії зафіксовано нічию. Хоча перевага й була спочатку на боці України, але не дарма Дональд Трамп поговорив з Путіним по телефону напередодні. Вплинути на вище цитовані висновки президента США ми ніяк не можемо і залишається їх «не помічати», організовуючи контргру.

Чому перевага була на боці України?  Ми були праві, розцінивши на минулому тижні оприлюднення на рівні Президента України «на 90% відсотків погодженого» плану з 20-ти пунктів як тактичного ходу задля захоплення ініціативи. Саме це й змусило агресора, значною мірою, щоб не сваритися з Трампом, на словах погодитися щодо «виборно-референдумного» перемир'я.

Які маємо принципові висновки. Уже давно пора міняти оптику – і нам, і Європі, і США, якщо це ще можливо. Путіну не потрібна «просто Україна». В Кремлі уже зрозуміли, що підкорення України більше не забезпечує реалізації основної мети – руйнування наявної світобудови на користь імперії, яка «піднімається з колін». Відносини із Заходом «як було» Кремлю не відновити, зі США – теж, бо й Трампу подібне не до снаги. Тільки примусити «любити» себе силою, іншого варіанта в Путіна немає. Але ж сили більше немає теж.

Відповідно, абсолютно безперспективні ці всі розмірковування на кшталт: А якщо йому запропонувати отаке? Здається в Європі це в основному зрозуміли, але й там ще лунають і лунатимуть голоси «путінферштейєрів».

І все-таки у Флориді президенти до чогось домовились чи майже домовились? Припустимо, що це так. Але Путін, чуючи, що програє тайм, уже заявив, що не підпише мир з «демілітаризацією» Донбасу з обох сторін конфлікту. Він заперечив і заяву Рябкова, заступника Лаврова, що Росія буцімто може погодити тимчасове перемир’я, щоб дати можливість провести в Україні вибори/плебісцити. Та й сам Лавров, після кількох днів зникнення з інформаційних радарів, раптом вигулькнув з тіні, щоб фактично підтвердити сказане Путіним і заявити, що Україна начебто намагалася атакувати БПЛА резиденцію Путіна на Валдаї, і що після такого Росія не може залишатися на попередній «переговорній позиції». Україна вже відкинула такі звинувачення,  в Європі справедливо припустили, що то могла бути елементарна «провокація під чужим прапором». Але суті це не міняє: агресор де-факто заявив про намір відкинути власний план із 28-ми пунктів і його адаптовану в результаті перемовин між Україною та США версію з 20-ти пунктів.

А ще Лавров додав важливе: у разі зіткнення Китаю з Тайванем Росія підтримає Пекін, свого союзника. Це не дарма сказано саме зараз, коли Китай рішуче (на відміну від США) увів санкції проти ключових компаній американського ВПК після дозволу на продаж зброї Тайваню на $11 млрд. Тож хоч і можна шукати пояснення тимчасовому «зникненню» Лаврова у якихось протиріччях між різними «баштами Кремля», але скоріше щодо «мирного плану» йдеться про заздалегідь розроблений алгоритм з використанням «доброго» і «злого» слідчого.

Доведеться пристати до думки тих оглядачів, які взагалі не вірять у можливість домовитися з Путіним про мир без капітуляції України. Адже фактично, це означало б саме його поразку. Головне, з чим Кремль не може погодитися, це те, що Україна залишиться поза зоною його впливу. Мрії, що ми будемо «сірою зоною», озвучені нещодавно вірним угорським прем'єром Орбаном, також фікція. Цього вже не дозволимо не лише ми – проти Європа, яка визнала Рашу основною загрозою для себе, і для якої Україна – щит. Це остаточно стало очевидно минулого тижня, з пам'ятної промови німецького канцлера Фрідріха Мерца на партійному з'їзді ХДС у Мюнхені. І заява французького президента Макрона про необхідність відновлення інформаційного обміну з Кремлем – фактично про те саме. Європа не хоче залишатися без права голосу в тіні сучасної американської дипломатії. Тож висновок: Путіну аж ніяк неможливо буде видати таку мирну угоду за «перемогу» скаженому російському плебсу.

Як сприйняли «різдвяні» перемовини в Україні? Зацитуємо.

Головне досягнення переговорів – гарантії безпеки ратифікує конгрес. Іншими словами, на відміну від Будапештського меморандуму, який був політичним зобов’язанням, ці гарантії, схоже, будуть мати статус міжнародного  договору, який є обовʼязковим до виконання. Таку думку висловив український політолог Вадим Денисенко. «Якщо це так – це справді величезний плюс для нас. Правда, поки ми лише чуємо про загальні обриси без деталізації. Включно з тим, що в «першій редакції» США давало ці гарантії лише на 15 років. (Зеленський уже заявив, що Україна наполягає на продовженні цього терміну до 25-30 років, – ред.). Одним словом, треба чекати остаточного документу, хоча повторюся, на словах це виглядає позитивно», – написав Денисенко у ФБ. 

Олег Саакян, політолог, у ФБ написав так: «Він (Трамп) із задоволенням звинуватив би Україну у зриві переговорів, але не може. (…) Зеленському та Україні вдається маневрувати: погоджуватися на другорядні поступки, поступки з умовами та залишати запобіжники (референдум, вибори, голосування гарантій у Конгресі. (…) Фактично Україні вдалося виграти тіло з 20 пунктів. Вони для нас погані, але неприйнятні для РФ у тій редакції, яка була запропонована. (…) Путін отримав запуск робочих груп. Він виграв загальну логіку (філософію) документу на старті, але програв конкретні пункти. Натомість тепер отримав шанс нав’язувати свою інтерпретацію».

Політолог Ігор Рейтерович налаштований скептично: «Він (Трамп) уже не вперше говорить речі, які свідчать про певний когнітивний дисонанс, зокрема, про нібито прагнення Росії до процвітання України чи «нормальне» ставлення до ударів України по РФ. Очевидно, що по ключових моментах ситуація кардинально не змінилася». І якщо Росія категорично відкине український варіант, наприклад, щодо демілітаризованої зони, – сценарій буде простим: «Ми просто продовжимо воювати. Власне, про це Трамп учора прямо і сказав».

Колишній посол України у США Валерій Чалий наголошує: відсутність негативних новин після зустрічі вже сама по собі є позитивним сигналом.

Що ж, погодимся з досвідченими дипломатом…

Олег Саакян днями дуже слушно згадав казку Пушкіна про золоту рибку. Бо є факт: Росія пройшла найвигідніший для себе момент, коли треба було виходити з війни. Це був початок 2025 року, коли до влади у США прийшов Дональд Трамп і через місяць стався вікопомний скандал в Овальному кабінеті. Його причину досі намагаються трактувати як помилку українського Президента. Але давайте згадаємо те 28 лютого без упередження – це був наслідок реального настрою і рівня розуміння України в новій американській адміністрації. Тоді у Вашингтоні ще щиро вірили у швидкий «мир» за наш рахунок. І саме тоді Київ був у найгіршій позиції у стосунках з тими, хто його так чи інакше підтримував протягом усієї Великої війни. За Україною тоді ще не стояла та Європа, яка прокинулася, яка є зараз. І тепер Кремль опинився перед дилемою: закінчення війни загрожує руйнівним катаклізмом в Росії, яка не досягла своєї мети, а її продовження – обернеться тим, що «золота рибка», яка таки явилася спасителем Кремля 20 січня 2025 року, «махне хвостом» і  поверне Путіна до «розбитого корита» – тобто війну доведеться вертати в режим низької інтенсивності.

Але чи можливо це, в принципі, для охопленої чорним безумством Росії в тому тупику, в якій вона сама себе загнала?

Олег Новиченко, Марина Дмитрів,  Київ

Фото: president.gov.ua