Майбутнє. Яким ми його зробимо?

Майбутнє. Яким ми його зробимо?

Укрінформ
Одним із найбільших проявів прірви між суспільством і політичною елітою стала різниця в розумінні своєї ідентифікації як нації

Добре пам’ятаю одну цікаву зустріч трирічної давнини, в лютому 2018 року. Чим вона стала для мене знаковою? Ви здивуєтесь, як тоді був здивований і я. В той день від групи соціологів (назвемо їх групу ім’ям «другого терміну Кучми») я почув чітке переконання, що президентом України у 2019 році стане Зеленський, якщо навіть призвіще його буде іншим. Це чути було досить дивно, бо всі думали – або Порошенко, або Тимошенко і не вважали, що в Україні можлива повна зміна політичних еліт. Як ви розумієте, соціологічна група не помилилась. 

Чому ж їх прогноз здійснився? Поясню. В першу чергу вони аналізують суспільні тенденції. Соціологічні зсуви. Про те, що такі тенденції існують засвідчили вибори в 2014 році, коли карколомний результат показала «Самопоміч». Слід визнати, що за весь час незалежності України, всі політичні еліти ігнорували настрої суспільства та соціологічні зсуви і були не в змозі рухатись в тому темпі змін, в якому рухалось наше суспільство. Завжди запізнювались. А це, як Аліса в задзеркаллі - щоб просто знаходитися на місці потрібно бігти. Проте політичні еліти навпаки ще й намагались йти назад. 

Одним із найбільших проявів прірви між суспільством і політичною елітою стала різниця в розумінні своєї ідентифікації як нації. Так, за дослідженнями НАНУ станом на 2020 рік рівень ідентифікації респондентами себе в першу чергу як частки українського суспільства складає 60,1% (наприклад: рівень ідентифікації мусульман старше 35 років у Франції в першу чергу з політичним французом складає 45%), а потім вже локально-територіальна - 23,9%. Можна сказати, що це результат російсько-української війни. І це буде помилкою, якої, до речі, припустилась Москва – в 2013 році рівень української ідентифікації складав 50,6%. Тенденція зрозуміла, і чим молодший вік респондентів, тим більший рівень української ідентифікації.     

З іншого боку, державний апарат і політична влада не на словах, а на справах дуже рідко розуміла себе в межах національної ідентифікації. Крім однієї, рідної для неї форми: «Техас повинні грабувати техасці» (Янукович, Порошенко - ау). Тому рівень самоідентифікації для 60% працівників державного апарату є недосяжним рівнем. Це підтверджує і моє особисте спілкування з представниками державного апарату на всіх рівнях. Державному апарату на справах більш притаманна ідентифікація - потенційний колаборант/конформіст.

Чи змінилось щось за два роки? Чесно кажучи – майже нічого. Хоча потрібно віддати належне, що почалась більш акцентована боротьба з проявами «русского мира» в Україні. На кшталт - Медведчук, санкційна політики, початок вичищення інформаційного простору, намагання відстоювати державні інтереси в дискусіях з західними союзниками (хоча деякі китайофіли та азіяфіли ще будуть сплачувати свій борг). Деколи іноді трохи незграбно, але хоч так. Ми вже рухаємось вперед, а не просто ходимо по колу. До цього президенти лише на словах були патріотами, а на справах - «Техас ….».

Але все одно влада не може наздогнати суспільство. Важко щось наздоганяти, коли не розумієш в якій бік бігти. І тому так важливо розуміти, яку страву замовить суспільство через кілька років. А для цього якраз і слід вивчати існуючі суспільні тенденції. 

Суспільні тенденції в Україні повністю відповідають суспільним тенденціям країн Нової Європи - країни Балтії, Чехія, Румунія, Болгарія та інші. Це в першу чергу, як зазначалось вище, прагнення національної ідентичності, і в другу - зниження патерналізму у вигляді різних соціалістичних рухів (в Європі відбувається стрімке падіння рейтингів соціалістичних партій різних відтінків). Тому дуже дивно спостерігати за намаганнями наших заскорузлих партійних мастодонтів намагатись грати на полях:

- мир понад усе, що передбачає фактично - є лише «русский народ» (інших умов миру нам Москва не пропонує- читаємо статтю Путіна);

- використовування різних фактично соціалістичних гасел (не зважаючи, що навіть попри усвідомлення українцями проблеми бідності, фактичні соціалістичні партії (Батькивщина, ОПЗЖ та інші) лише втрачають), досвід СПУ та КПУ ні чому не навчив.

Усвідомлюючи ці всі тенденцїї можна визначити основні завдання для влади на найближчі роки:

    1. Вирішення питання невідповідності державного апарату прагненням суспільства. Ну не може у нас державний апарат бути потенційним колаборантом до держави-агресора, а сама держава триматись лише на плечах суспільства. Це питання взагалі існування України. Коли держслужбовці, що сидять на своїх з посадах по 10-20 років, кричать про свою професійність, то мені завжди хочеться попросити їх озирнутись і спитати де вони бачать результати своєї професійності. А от відчуття потенційного колаборцанізму видно дуже чітко - хабарництво і намагання не чіпати навіть яскравих агентів Москви видно, як на долоні. Як і результат таких дій.

    2. Всіляко підсилювати і намагатись підтримувати прагнення українців заробляти самостійно. Навіть деколи заплющуючи очі на ухиляння від сплати податків. Якщо українець готовий самостійно заробляти гроші і залучати до себе на роботу оточуючих - ну і молодець. Завдання держави лише допомогти в цьому. І звісно - підтримати тих українців, які не в змозі себе утримувати і яким потрібні додаційні кошти від держави. І резерви для цього є - надприбутки великого бізнесу на українській сировині. Практично весь олігархічний бізнес виріс на експортуванні української сировині. І поки нічого не змінилось. І як раз завдання держави зробити справедливий розподіл доходів від експлутації надр від самої гори до самого низу.         

    3. Передача великої частки сервісних функцій держави до приватного сектора, що повинно знизити витрати державного бюджету (і вплив державного службовця на вирішення долі українців). Та і прибрати шалену державну монополію на такі сервіси.

    4. Корінна зміна підходів держави до формування інформаційного поля в Україні. Так само як і не повинно бути державних службовців - потенційних колаборантів, так і не повинно бути ЗМІ-потенційних колаборантів. Фактично всі центральні ЗМІ при формуванні свого контенту повинні зважати на сучасні виклики, з якими стикається Україна. Все ж таки у нас іде війна.

Цього прагне наше суспільство, це потрібно для існування нашої держави і ми не маємо права це не виконати. Пам’ятаємо попередників

Олег Дунда, народний депутат

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-